Щербицький forever: Амністія, амнезія і «спадкоємність влади»

Червень 2003
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
227 переглядів

Завершуємо публікацію статті Миколи Рябчука «Щербицький forever». Першу частину, «Знакування політичного простору», див. у попередньому числі «Критики».

1

Здається, найголовніша проблема, яка мусила би стати об’єктом дискусій (принаймні в інтелектуальному середовищі) у зв’язку з офіційним відзначенням «ювілею» Щербицького і яка, на превеликий жаль, таким об’єктом не стала, – це проблема злочинного характеру комуністичної системи, її подібности (й відмінности) від нацизму, а відтак і міри відповідальности нацистських та комуністичних вождів за злочини перед людством. На Заході кілька років тому бурхливу дискусію з цього приводу спричинила поява фундаментальної праці французьких дослідників «Чорна книга комунізму. Злочини, терор, переслідування»1, проте в Україні й вона ніяк не відбилася ні у масовій, ні – що ще гірше – у фаховій літературі2.

Вірогідність такої реакції до певної міри спрогнозував і великою мірою витлумачив у передмові один з авторів Стефан Куртуа:

«Книга» сягнула осердя проблеми: злочину як суті комунізму. Спробувала оцінити комуністичну систему за її результатами, десятками мільйонів жертв. Спробувала відповісти, чому всюди, де комунізм доскочив влади, залишилися мільйони домовин. Декому це важко проковтнути3.

Один із лідерів польської «Солідарности», відомий публіцист і правозахисник Адам Міхнік іще на початку 90-х спостеріг поважні психологічні проблеми в посткомуністичному суспільстві, пов’язані з потребою осуду та каяття через тоталітарне минуле:

Після короткого періоду ейфорії з приводу здобутої свободи у посткомуністичних суспільствах виник сильний антидисидентський комплекс... Адже більшість суспільства не була ані дисидентською, ані опозиційною. Навпаки, була конформістськи пристосованою до диктаторського ладу... Дисиденти були докором сумління, адже відважувалися протестувати посеред загального мовчання і конформізму. Хто, одначе, зізнається в ганьбі з приводу власної обережности? І тому дисидентів атакували як людей, ізольованих від суспільства, людей марґінальних, котрі через це неспроможні впоратися з владою... Стоячи перед Гавелом, учорашній конформіст почуватиметься – навіть без Гавелового втручання – трохи збентеженим. Стоячи перед Клаусом, – почуватиметься повноцінним4.

Те, з чим зіткнулися польські інтелектуали як із поважною, а все ж усвідомленою проблемою, в Україні, Росії та інших постсовєтських республіках виявилося проблемою незрівнянно більшою, а головне – належно не усвідомленою й, по суті, не обговорюваною. 1997 року той-таки Стефан Куртуа у розмові з Леопольдом Унґером визнав, що «повернення пам’яті в Росії є великою і марудною справою. Мовчання Єльцина та його товаришів спричинене ще й тим, що всі вони походять з високого апарату КПСС. Я аж ніяк не впевнений, що російське суспільство дозріло до mea culpa своїх керівників»5. Про неможливість об’єктивного розслідування комуністичних...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі