Сергій Плохій: «Я є частиною походу істориків у суспільний простір»

Травень 2019
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
1
2431 переглядів

2018 року у видавництві «Критика» вийшов український переклад книжки «Царі та козаки» відомого історика, професора Гарвардського університету, директора Українського наукового інституту Гарвардського університету, Сергія Плохія. Порівняно із першим, англомовним, виданням 2003 року (Harvard Ukrainian Research Institute Publications) українське, розширене та доповнене, спрямовано не тільки на академічну авдиторію, а й на широку публіку. Це відображено і в підназві книжки: замість «A Study in Iconography» – «Загадки української ікони».

Таку назву запропонував автор книжки, з яким ми поговорили про публічну роль історика, зміну тенденцій в історичній науці та фахові, академізм і нову університетську атмосферу, майданчики для дискусії та суспільний похід істориків, а також про Україну і Росію, інтеґрацію Криму в український наратив, Ялтинську конференцію, Чорнобиль та багато іншого.

– Якось в інтерв’ю Ви сказали, що хотіли бути журналістом, але передумали. Чому обрали історію?

– Я справді мріяв бути журналістом. У Запоріжжі долучився до гуртка в Університеті робітничих кореспондентів при місцевій молодіжній газеті. Це відділення вів харизматичний тоді молодий поет Анатолій Рекубрацький, від якого я чимало довідався про українську літературу, культуру і журналістику.

У той час конкурси на ці відділення були надзвичайно високі, а на історичний факультет трішки менші. З одного боку, я дещо злякався конкурсу, а з другого – мої батьки казали, що журналістика не професія, що, можливо, в мене немає таланту до журналістики. Я пішов на історичний факультет, але ідея була здобути історичну освіту і повернутися в журналістику. Історія – це відхід від маґістральної лінії, як я уявляв її собі у чотирнадцять років, але вона мене захопила і не відпускає дотепер.

– Під час однієї публічної лекції Ярослав Грицак сказав, що в історії короткі тексти стають вагомішими за великі наративи. Чи думали Ви про те, щоб поєднати історію та журналістику в такий спосіб?

«Великий переділ: Незвичайна історія Михайла Грушевського» (Критика, 2011)

– Звісно, вже ніхто не пише десятитомових історичних текстів, які писав Грушевський. Грушевський не вигадав жанр – він робив те, що було звично в Европі кінця ХIХ – початку ХХ століття. Від часу твітера попит на десятитомники явно зник. Коротші тексти стали популярніші, але багатотомові видання не зникли, у моду повернулися біографії. Стивен Коткін сьогодні працює над третім томом біографії Сталіна. Перед цим були багатотомові біографії Черчила. Жанр не зник повністю, але сьогодні справді більше уваги до коротших текстів – це ознака часу і та обставина, що довгі експозе все складніше привертають увагу читачів. Хоча багато залежить і від особи історика. Частина істориків позиціонують себе як публічні інтелектуали, і в цьому розумінні короткий текст є абсолютною необхідністю. Особливо цей тренд помітно у Великій Британії, де досить багато відомих істориків є публічними інтелектуалами, і вони на постійній основі пишуть для газет. Потроху це розвивається у США, але думаю, що Британія тут є абсолютним чемпіоном. В Україні відбувається переорієнтування історичної професії у публічне поле. Ярослав Грицак є лідером цього напрямку, але це не означає, що всі історики мають усе покинути і коментувати сучасність. Мабуть, ні. Але, безперечно, ми потребуємо більше публічних інтелектуалів із-поміж істориків.

– Як щодо Вас? Із Ваших книжок можна припустити, що Вас також дедалі більше цікавить публічний вектор.

«Царі та козаки» (Критика, 2018)

– Я є частиною сучасного походу істориків у публічний простір. У мене це відбувається не в матеріялах для журнальних видань чи газет, хоча і це все більше стає частиною мого повсякдення, а радше у спробі писати науково авторитетно на теми, які цікавлять суспільство, і тією мовою, яку суспільство може  зрозуміти. Майже всі мої книжкові публікації минулих десяти років розраховані більше ніж на академічну авдиторію. Найновіше моє критиківське видання – «Царі і козаки», яке вийшло минулого року, – писалося в 1990-х – на початку 2000-х, коли головною авдиторією – чи майже єдиною – була академічна. Але коли ми готували це видання у «Критиці», я намагався зробити його максимально доступним для ширшого загалу. Це бажання знайшло відбиток у новому підзаголовку книжки. Наприклад, в англомовному виданні назва була «Tsars and Cossacks: A Study in Iconography», а в українському підзаголовку – «Загадки української ікони». Але в усіх цих випадках історики (я в тому числі), які виховані так, що найбільшою цінністю є академізм, мають здобувати повагу і до інших цінностей історичної праці. Вся ділянка гуманістики сьогодні перебуває на стадії, де ми змушені переборювати себе чи традиції, в яких нас було виховано, щоб доходити до ширшого читача.

– Як Ви долучилися до цього «походу істориків у суспільство»? Яку роль тут відіграв Гарвард? Чи це радше виклики часу?

– Думаю, що найбільший вплив на мене в цьому розумінні справила книжка Марґарет Макмілан про Паризьку конференцію 1919 року. Написана для ширшої авдиторії, книжка йшла всупереч традиції, яка виробилася в минулі десятиліття в американській і західній історіографіях, – про те, що дипломатичною історією займалися в середині XX століття і вона вже відійшла. І загальна авдиторія, і люди в цій фаховій ділянці сприйняли книжку дуже позитивно. Для мене це був приклад того, що можна писати науково виважено, але водночас для ширшої авдиторії. Так що поштовх фактично йшов навіть не з Америки, бо Макмілан здобула освіту в Британії, працювала в Канаді, це був радше британський поштовх, який мав вплив на Північну Америку. Під впливом Макмілан було написано книжку, яка з’явилась у книгарнях минулого місяця завдяки «Клубові сімейного дозвілля». Це «Ялта. Ціна миру», про Ялтинську конференцію 1945 року. Для мене вона важлива на декількох рівнях. По-перше, у ній я вперше спробував писати для ширшого загалу і на тему, якою раніше не займався. До цього я завжди писав про ранньомодерну історію, а це було ХХ століття. Інший момент: коли я писав книжку, ніхто не заперечував, що Ялта і Крим – це частина України, але в Україні це не вважали за частину українського наративу, хоча у Ялті, на майбутній території України, вирішили, де пройде наш західний кордон і де буде Львів. В українській історіографії проблеми, які мають до нас безпосередній стосунок, а водночас і міжнародний вимір, часто залишали іншим. Колись це було прероґативою Москви, а сьогодні – це симптом такого собі модерного хуторянства. Тому ідея книжки про Ялту була для мене революційною на трьох рівнях: по-перше, писати для ширшої авдиторії; по-друге, на теми, де Україна є частиною глобальної історії; а по-третє, це була дуже скромна спроба глибше інтеґрувати Крим і події, які там відбувалися, в український історичний простір. Український політичний істеблішмент усвідомив необхідність такої інтеґрації тільки після подій 2014 року, тож моя ініціятива виявилася менш ефективною, ніж я очікував, та й українською книжка з’являється в Україні тільки тепер.

Якщо говорити про ці три рівні, Ваша книжка про Чорнобиль має два перші рівні. Але чи є там і третій – суспільно-політичний?

Chernobyl: The History of a Nuclear Catastrophe (Basic Books, 2018)

– Дякую за це запитання. Так, книжку справді створено з думкою про ці три рівні. І тут, звичайно, переді мною не стояла проблема інтеґрації Чорнобиля в Україну – це було зроблено до мене і досить ефективно. Для мене було важливо дати західному читачеві те, чого він ніколи не знав про Чорнобиль. Чорнобиль мав вплив на пробудження українського і радянського суспільства загалом і був важливий як чинник першої масової мобілізації в Україні. Є пряма дорога від Чорнобиля до українського референдуму про незалежність 1991 року, а від нього – до розпаду Радянського Союзу. Ці теми у книжці наголошено (а дехто навіть уважав, що перенаголошено), але, судячи з реакції на книжку та з коментарів, нині це приймається як даність. Я сподіваюся, що книжку з часом перекладуть для української авдиторії, бо Чорнобиль був біля витоків Руху та сучасного політичного життя.  Раніше говорили про роль Чорнобиля у першій масовій мобілізації українського суспільства від часів революції 1917 року, але з часом усе менше про неї згадували, і тепер незалежність належить до іншої коробочки нашої суспільної пам’яті, ніж Чорнобиль, а фактично це той самий історичний простір – із погляду і людей, які брали участь у цих процесах, і історії процесів, які привели до розпаду СРСР.

– У «The Guardian» була згадка про цю книжку в статті про атомні станції, що їх будують у Єгипті. Чи прагнули Ви, зокрема, мотивувати світ відходити від атомної енергетики?

– Чорнобиль став переломною точкою в історії розвитку ядерної енергетики в світі. На 1985–1986 роки ми маємо найбільшу кількість реакторів у світі, які є або будуються. Після Чорнобиля починається спад, який стає найбільшим після Фукусими. Сьогодні зацікавленими в швидкому розвитку ядерної енергетики є країни поза першим світом, Европою та Північною Америкою. Це, зокрема, Китай, але навіть він переглядає своє ставлення.

У США ядерна енергетика є найбільш невигідною, а енергія, яку отримують від відновлювальних джерел, виявляється дешевшою. Новий рубіж для розвитку цієї енергетики – це Близький Схід.

Кожен, хто знає щось про Близький Схід, знає, що це реґіон, багатий на нафту і газ. Навіщо тоді ще одне джерело енергії? Для багатьох країн (а першою країною, яка це показала, була Індія) мати ядерну електростанцію – це підготуватися до того, щоб мати ядерну зброю. Це чорний вхід до клубу ядерних держав, що багато хто на Близькому Сході хоче використати.

Реґіон надзвичайно нестабільний не лише політично, а й сейсмічно: там часто відбуваються землетруси, що створює додаткову небезпеку для ядерної енергетики.

Декілька слів про нас. Ми, край Чорнобиля, найбільше залежимо від атомної енергетики. Близько 50% нашої електроенергії добувають у цей уже дідівський спосіб. В Америці це 20%, Німеччина оголосила про майбутній вихід із ядерної енергетики. Японія намагається зробити те саме. Вугілля – це енергія XIX століття, ядерна енергетика – середини ХХ століття, де ми застрягли. Це дорого і небезпечно. Тут ми відстаємо від світових тенденцій, що парадоксально для країни, яка так постраждала від Чорнобиля. Про це треба говорити і знати. Не думаю, що хтось в Україні порушує цю тему.

– Згадалася фраза однієї дослідниці: «Спочатку я досліджувала те, що цікаво, а тепер те, що важливо». Чи резонує це з Вами, адже спочатку Ви цікавилися давньою історією, а найновіші книжки зачіпають гострі суспільні проблеми новітньої історії?

– У моєму випадку не відбувається конфлікту між цікавим і важливим. Коли я прийшов на історичний факультет тоді Дніпропетровського, а нині Дніпровського університету і мене вразив історик Юрій Мицик, який був і є ентузіястом дослідження ранньомодерної історії України, – це для мене було цікаво і також важливо. Ідеологічно це був набагато вільніший простір, ніж недавня історія. Але разом із тим мене завжди цікавила історія ХХ століття.

Сьогодні вільно можемо займатися не тільки ранньомодерною історією, а й сучасною. Те, що на сьогоднішні суспільні виклики можна відповісти через близьку до нас історію, теж відбивається на моїй праці історика.

– В одному з інтерв’ю Ви зазначали, що в Україні потрібно читати соціяльно-економічну історію. Чому Ви вважаєте, що це важливо, і чи плануєте самі вивчати цю ділянку?

– Є декілька чинників. Насамперед – ця історія в Україні майже відсутня. Певні здобутки в минулі декілька років сталися в ділянці історії повсякдення – те, чого не існувало до 1990 року. Але історія фінансів та економічна історія, наскільки мені відомо, сьогодні в Україні перебувають тільки в зародку. Іти в крок із часом і з тим, що відбувається у світі, було би непогано саме по собі. Але ми також є країною, у якої дуже серйозні, глибокі економічні проблеми, і сьогодні їх не розв’язано. Говорити із суспільством, яке не має традиції існування в ринковій економіці, з приватною власністю, про економіку через медіюм історії дуже важливо.

Нарешті, це важливо для збереження професії історії. Якщо подивитися на це з погляду світових тенденцій, сьогодні на університетському рівні дуже популярний економічний цикл дисциплін. У США вже протягом десятиліття триває падіння кількости студентів із фаховою спеціялізацією у гуманітарних дисциплінах: історії, політології тощо, – зокрема, через складні економічні умови, які називають великою рецесією. Важливо, щоб гуманітарні дослідники прийшли до людей, які обрали економічний цикл, не з якоюсь відірваною від їхнього досвіду історією, а з предметами, які прямо стосуються цих людей. Вони знайшли би себе в історії, а історія довела би свою корисність у цій новій атмосфері, де більшість студентів не тільки не є гуманітаріями, але майже не обирають курсів із гуманістики. Історія як університетська дисципліна має відповідати на виклики часу.

– Здається, чимало такої літератури виходить із Британії. До того ж під час нашої розмови Ви декілька разів згадували про цю країну. Питання більш інтуїтивне, але чи є вагомим вплив Британії на те, що відбувається в світовому академічному середовищі?

– Тривалі імперські культури створюють дуже важливий культурний і науковий пласти. Сьогодні Британія перебуває майже в ситуації самознищення: не може домовитися щодо Брекзиту і з різних причин стає дедалі ізольованіша. Але пласт культури, зокрема історичної, залишається дуже потужним. Справді, якщо подивитися на американську гуманітарну науку і тенденції розвитку телебачення, поштовх іде саме з Британії. Я не хочу перенаголошувати це, але Британія – це важливий елемент англомовного світу. На мовній, культурній та інтелектуальній мапах світу Британська імперія досі є найбільшою потугою.

Але є інше важливе джерело такого поштовху. Це Франція, в історіографії, зокрема, це відома школа аналів. Був час, коли жодна дисертація з гуманітарних дисциплін не обходилася без того, щоб говорити про Фуко. Для нас, до речі, багато поштовхів, які далі є важливими, також пов’язано з Росією – менше з Росією Путіна, але більше з імперським і радянським культурним та інституційним пластами. Плюс у тому, що наші впливи виходять не з одного імперського центру. Але світ не зводиться до самих імперій Деякі поштовхи йдуть не тільки зі старого світу: колишні колонії продукують нові та цікаві погляди. Ідеться про Subaltern студії, постколоніялізм, розвінчання орієнталізму. Тут поштовх іде з колишніх колоній. Звідти приходить новий подих повітря, і це для нас також дуже цікаво і важливо.

– І все-таки, з яким фокусом вивчають ці колишні колонії: з перспективи повсякденности, як у школі аналів, чи із соціяльно-економічної позиції, як у британській традиції? Можливо, я перенаголошую цю дихотомію між британською і французькою історією...

«Походження слов'янських націй» (Критика, 2015)

– Ми переживаємо періоди, коли якісь напрями історії стають більш модними або домінантними. На початку розмови я згадував книжку Марґарет Макмілан, у якій вона повертає дипломатичну історію, яка була домінантна в середині XX століття, а потім стала нон-ґрата в академічних колах, коли у 1960-х соціяльна історія зайняла центральне місце на шпальтах академічних видань. Разом із нею прийшла історія повсякдення, меншин – подалі від традиційної політичної історії. 1980-ті роки дали поштовх культурній історії, яка сьогодні займає непропорційно велике місце. Інші ділянки не зникають, люди працюють, але протягом двадцяти–тридцяти років певні сфери домінують. Сьогодні це культурна історія. Хай би як ми, історики, думали, що ми відокремлені від кон’юнктури, займаємося чистою наукою і маємо вічні орієнтири, так є тільки певною мірою. Історія як публічна й академічна дисципліна виконує свою важливу соціяльну функцію, яка відповідає на виклики сьогодення. Соціяльна історія у 1960-х теж не просто так стала популярною, а через соціяльні зрушення, які відбувалися в світі у 1950–1960-х роках. Історики дещо консервативніші за інших науковців: більшість із них, як ми говорили, не одразу відповідають журнальною статтею. Інколи треба десять–п’ятнадцять–двадцять років, щоб переосмислити, зібрати матеріял і сформулювати свій погляд. Процеси деколонізації, які відбуваються в 1960-х роках, продукують Саїда і його підхід (орієнталізм). Ближче до моєї дисципліни – під час перебудови відбулася реабілітація церкви в Радянському Союзі, що в західних університетах дало потужний поштовх дослідженню історії церкви та релігії. Те, що вважалося за наукове ґето імміґрантів, сьогодні є дуже важливою і активною ділянкою, де працюють дуже респектабельні науковці – люди, які прийшли в професію наприкінці 1980-х – на початку 1990-х.

– Чи можна передбачити, якою буде наступна домінантна течія в історії?

– Я не готовий прогнозувати, але можна говорити про те, що якісь ділянки сьогодні існують і розвиватимуться. Надзвичайно важливим і перспективним напрямом є екологічна історія. Мою книжку про Чорнобиль написано вже як частину цього напряму. Те, що відбуватиметься із Землею, – це не тільки питання того, про що десь у Парижі зібралися і домовилися, а й того, що відбувається у вашому власному місті. Це напрям, про який можна говорити на багатьох рівнях: для академіків, політиків і пересічного громадянина.

Ділянка, про яку я вже говорив і яка ще не прийшла до України, – це фінансова та економічна історія. Яка з них стане найважливішою, залежатиме від того, який процес у суспільстві набере більшої сили. Ми довгий час жили у стані переходу від холодної війни, не знаючи, куди прийдемо. Мені здається, що ми нарешті опинилися в новому світі, паралелі з яким є в 1930-х роках. Це зростання національного еґоїзму, ізоляціонізму, великий виклик ліберальним інституціям. Націоналістичних і популістичних за своїми політичними інстинктами авторитарних лідерів бачимо не тільки в Америці чи Росії, а й у Польщі, Угорщині, Британії. Ми живемо в часи, коли політика знову стає дуже важлива, тому може відбутися посилення політичної історії, але вже збагаченої здобутками інших напрямів та дисциплін.

– Якщо повернутися до меседжів, що їх історики намагаються донести до суспільства, наскільки вдало із цим дають раду журналісти в Україні та Америці?

– В Україні майже немає журналістів, які могли би конкурувати з істориками у фаховості викладу. На Заході бачимо масовий похід журналістів в історію, зокрема у популярну. Найновіша книжка, яка з’явилася на Заході про Голодомор, – це книжка журналістки Ен Еплбом, але її зроблено дуже фахово, і реакція на неї дуже позитивна. На Заході є майданчики, де історики та журналісти сходяться і говорять про спільні речі, у принципі, на рівних. В Україні це тільки розпочинається. Більшість істориків не готові говорити в доступних категоріях про свій фах, а також про те, що журналісти не мають фахового рівня виходити на такі розмови. Тут є room for improvement – потреба для росту і вдосконалення.

– У якому форматі Ви це бачите? Журналісти мають переповідати теми істориків у нових форматах чи історики мають писати тексти для широкої авдиторії?

– Я думаю, що цей рух має відбуватися з обох боків. Але за минулі чотири–п’ять років у суспільстві є запит на це, а також є спроба з обох боків подолати цей розрив. Дуже позитивним моментом, який я побачив на українському телебаченні, є поява (пов’язана з Вахтангом Кіпіані та Олександром Зінченком, але не тільки) фільмів, присвячених історичним подіям. Тут є простір для розвитку з погляду якости таких робіт, а також залучення істориків до їх створення. Це хороший формат для цього діялогу.

Хочу наголосити на телебаченні та документальному кінематографі загалом. Скажімо, у нашому департаменті історії в Гарварді декілька років тому було вирішено, що при призначенні постійної посади чи підвищення як науковий доробок розглядають не тільки книжки чи статті, а й участь у створенні фільмів. Окрім того, багато уваги приділяється Digital Humanities – це, наприклад, інтерактивні карти чи онлайн-колекції. Основним залишається все, що пов’язано з добрими академічними виданнями, видавництвами, peer review, але довкола цієї основи за леґітимні визнаються й інші способи наукової роботи.

– Чи йдеться і про художнє кіно?

– У художньому кіні історики постають як консультанти, але загалом ідеться про документальне кіно. Це правда, що деякі художні фільми базовано на творах у жанрі нон-фікшн чи працях істориків, але я чув від однієї знайомої пораду, яка начебто існує в таких колах: «Заберіть свій гонорар і ніколи не дивіться те кіно, яке було створено на підставі вашої книжки». Ця жартівлива порада говорить про те, що ці світи досить розведено.

– Як щодо книжкових рецензій? Наскільки для науковця важлива їхня роль?

– Це дуже важливо, бо інакше ти існуєш у вакуумі. Проблема із цим вакуумом не тільки в тому, що тебе ніхто не помітив і твоє еґо якось вражено, але це означає, що тебе не похвалили там, де треба, і не поставили під питання речі, над якими тобі треба працювати. Тоді ти фактично не маєш відгуку і не знаєш своїх сильних і слабких сторін.

Жанр рецензій дуже різноманітний і, на жаль, нерівноцінний: більшість коротких рецензій мають за мету інформування наукового суспільства, і тільки довші рецензії, яких набагато менше, входять в обговорення засадничих речей і мають корисну критику. Такі рецензії майже не існують в Україні. Були героїчні зусилля Наталі Яковенко через «Український гуманітарний огляд» розпочати ширше науково-суспільне обговорення того, що видають, але через брак фінансової підтримки цей проєкт тепер не існує. «Критика» залишається майже єдиним відкритим майданчиком для надзвичайно важливої функції обговорення того, що відбувається в гуманістичній ділянці.

– А чи відчувається брак дискусій у живому форматі?

– Існує, зокрема, фейсбук, тому сьогодні дискусій набагато більше. Був момент, пов’язаний із 2014–2015 роками, коли в умовах життєвої загрози відбувалася консолідація не тільки українського суспільства, а й інтелектуального істеблішменту. Якоїсь миті була згода у базових питаннях, але мірою віддалення суспільства від усвідомлення життєвої загрози цей єдиний майданчик фраґментується, і спільних платформ для обговорень стає дедалі менше. Останнім часом, здається, всі пересварилися з усіма.

– Якими можуть бути ці спільні платформи? Наприклад, досить багато живих обговорень в Україні відбуваються на книжкових форумах, які Ви теж відвідували.

– Я думаю, що сьогодні дискусій значно більше, і вони розвиватимуться. Те, чого все-таки не бракує, то це того, що ці розмови мали би вкінці перетворитися на дуже важливі тексти, які можна було б обговорювати в друкованих медіях. Слід концентрувати цю дискусію, визначити важливі питання, адженду чи якусь програму для цієї дискусії. Бо питання всюди розкидано, вони all over the place, як кажуть. Мені здається, це найважливіший, наступний етап: формулювання, виявлення і кристалізація найголовніших питань і структуризація дискусії довкола цього. Це задасть програму. Коли ми йдемо на Книжковий Арсенал чи ще кудись, авдиторія часто досить випадкова: поговорили, а потім розійшлися. Але якщо розмова відбувається в рамках визначеної адженди, вона не зникає з пам’яті й не провалюється, а є цеглинкою, що вкладається в будинок, який ми намагаємося створити.

– В Україні «Браму Европи» вважать за Вашу найважливішу книжку, але, можливо, у Вас є власний критерій книжки, яку Ви вважаєте за свою найкращу?

– Найцікавіша та книжка, над якою автор працює саме тепер. Я хотів би зацитувати тут один рядок Тютчева: «Нам не дано предугадать, как наше слово отзовется». Передбачити долю книжки складно. Я дуже сподівався, що «Брама Европи» спрацює в західному контексті для донесення важливих речей про Україну, і зовсім не сподівався, – хоча надзвичайно задоволений, що так сталося, – що український читач чи читачка вирішили, що те, про що і як я пишу, важливе для їхнього історичного самоусвідомлення. Отже, здається, я не зовсім відірваний від українських реалій, що добре. І друге, що для мене важливо, хоча я не думаю, що це триватиме вічно, що сьогодні на якомусь етапі «Брама» стала підставовим текстом української історії і на Заході, і в Україні, а це означає, що ми більш-менш на тій самій сторінці з рештою світу з погляду розуміння нашої історії. Я дуже задоволений, що «Брама» сприймається саме так. Чи я передбачав, що так буде, – ні.

– Ніколи не знаємо, що відгукнеться, але є тексти, які хочемо, аби відгукнулися. Можливо, у Вас є такі недоговорені речі?

Lost Kingdom: The Quest for Empire and the Making of the Russian Nation from 1470 to the Present (Basic Books, 2017)

– Мені хотілося б, щоб книжка «Втрачене царство» про історію російського націоналізму та «общерусской» нації, до якої довший час зараховували українців (малоросів) та білорусів (її було видано англійською 2017 року), вийшла в Україні й була помічена. Минулого місяця вийшов польський переклад; я знаю, що вже готовий російський переклад, але ця книжка передовсім важлива для України. Вона складніша, ніж «Брама»; не думаю, що вона матиме настільки широкого читача, але мені хотілося б, щоб ця книжка опинилася на полицях читача, який цікавиться нашою історією, ідентичністю, культурою і їхнім стосунком до Російської імперії. Бо це те питання, яке сьогодні «дискутується» зі зброєю в руках.

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.