Три праці, що їх буде тут оглянуто, дають змогу показати існування альтернативного погляду на відмінності між сходом і заходом України, на цивілізацію та на громадянське суспільство. Формує таке бачення немодна вже серед інтелектуалів соціяльна історія, якій, разом із соціяльною антропологією, віддано на відкуп неперспективне селянство, – тоді як інтерпретативна антропологія та культурна історія звертаються до модніших тем.
Перша з цих праць розпочала обіцяну серію публікацій на основі величезної джерельної бази, створеної в рамках довготривалого проєкту з усної історії. Книжка Вільяма Нолла з’явилася два роки тому, проте майже не обговорювалася. Тимчасом її задум викликає симпатію з багатьох причин: через його гуманність, через обсяг виконаної роботи, через складну ситуацію, в якій він утілювався, врешті, через незвичність методології. Це одна з небагатьох книжок, присвячених колективізації, і єдина – з присвятою її жертвам.
Більшість праць, написаних на цю тему, розкриває її через офіційні документи, сухі числа, іноді описи жорстокости. Нолл хоче показати колективізацію, як вона бачилася учасникам/жертвам/виконавцям. Базуючись на суб’єктивних враженнях, автор намагається побудувати об’єктивну картину тотальної суспільної трансформації, котра позначилася не тільки на економіці, матеріяльному становищі селянства, а й на всій селянській культурі як комплексі певних практик, що підтримували відповідну колективну психологію, чи то ментальність.
Обсяг опрацьованого матеріялу вражає: понад 400 інтерв’ю, фраґменти з яких об’єднано в добірки, присвячені кожна певній темі, й подано в супроводі коротких нарисів на цю тему, складених на основі наведених записів. Основний корпус праці складається з двох великих частин: першу, «Економіка і матеріяльна культура», своєю чергою поділено на три розділи, що описують періоди до, під час і після колективізації; другу, «Релігія та експресивна культура», на два – про релігію та про розваги й ритуали.
Головна теза книги доволі проста: загнане в колгоспи населення радянських сіл за своєю соціяльною структурою, способами самоорганізації, уявленнями про політичну владу і стосунками з нею, світоглядом і дозвіллям має надзвичайно мало спільного з українським селянством до колективізації. Твердження про радикальність чи кардинальність його трансформації надзвичайно переконливо підкріплено багатьма фактами, взятими з інтерв’ю. Нолл помічає безліч цікавих і важливих деталей, що заперечують думку про замкненість і відсталість селянства, яке застрягло в натуральному господарстві. Він наводить свідчення тісних зв’язків із містом, описи участи селян у містечкових ярмарках, їхньої праці на підприємствах і сезонних заробітків, роздрібної торгівлі тощо. Цілком справедливо критикується традиційна етнографія, яка, шукаючи за загубленими перлами справжнього фольклору, закривала очі на пов’язані з трансформацією занепад, зникнення та викорінення певних практик.
Спогади селян про найстрашніше – голод, колективізацію, про те, що вчинено з ними та їхніми близькими і про тих, хто це чинив, однозначно доводять: така розмова зовсім не потребує якогось специфічного «середнього голосу» чи винятково модерністичних репрезентацій, як це стверджував Гайден Вайт (див. його статтю у збірці «Probing the Limits of Representation: Nazism and the “Final Solution”»: Cambridge, 1992). Говорити про такі речі не означає робити їх морально прийнятними. Радше навпаки: усвідомлення...
Долучіться до дискусії!