Sacrum, фашизм, Еліаде

Травень 2001
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
88 переглядів

Тяжко мені говорити про це з Мірчею… В їхньому таборі – більше засліплення, ніж фарсу, і, можливо, більше довірливості, аніж омани. Але, в такому разі, через яку аберацію не усвідомлюють своєї жахливої, дикої помилки?

Михаїл Себастьян, «Щоденник 1935–1944 років»

 

1

            Якось, подорожуючи Румунією в групі митців і науковців, я запитав про Еліаде, про вплив його ідей у країні, що відроджується по довгих роках диктатури. Цілком несподівано для мене зчинилася запекла суперечка між колишнім голландським дипломатом у Румунії, нині активним діячем європейського правозахисного руху, румунським науковцем із Бухареста та румунським письменником-еміґрантом, який віддавна живе в Амстердамі. Голландець, людина вже літня, гостро критикував позицію Еліаде у міжвоєнний період, засуджуючи його за націоналізм і профашистські симпатії. Молодий науковець завзято сперечався, твердячи, що саме сьогодні, коли понад усе треба здолати комуністичну спадщину, традиція інтелектуального середовища, з яким перед війною був пов’язаний Еліаде, набуває особливої ваги. Нарешті, письменник, либонь, найурівноваженіший учасник дискусії, закидав обом полемістам поверховість і спрощення драматично складної ситуації Еліаде та його послідовників.

            Ця полеміка змусила мене глибоко замислитись. Адже у випадку Еліаде йшлося мені про письменника та науковця, який, поглибивши духовні підвалини, вкорінення сучасної людини, допомагав їй повернутися до себе, до своєї тожсамості, зрештою, до sacrum, що його пошукував, зокрема, в румунській традиції (коли писав «Від Залмоксіса до Чинґізхана»). Натомість я отримав дискусію про націоналізм, фашизм, антикомунізм, релігійний фундаменталізм і праві політичні партії. Жар тієї сутички вочевидь свідчив, що все це не віджило ані в Румунії (в чому завжди переконуюся, коли тут буваю), ані в Європі.

            Як підказувало передчуття, тут крилося щось більше, ніж порпання у минулому славетного румуна. Йшлося про зародки нової постави, привабливої для молодих європейських інтелектуалів і політиків. Тут були водночас і спокуса, й пересторога, яким – подумав я тоді – треба якось зарадити. Тож і вирішив піти слідами Еліаде, говорити про нього з людьми, відчитувати його записи та тексти про нього, шукати зв’язків між його підходом і сучасним світоглядним ферментом.

2

            Розпочну тим голландцем, який так рішуче та принципово  критикував Еліаде. Як мені відомо, він залучений до руху на захист прав людини, отже, належить до тих чудових людей, що беруть участь у таких організаціях, як «Міжнародна амністія» чи Гельсинська група, й діють скрізь, де загрожено демократію, де точаться війни, де особистість піддано репресіям. Найближчим для них є просвітницький світогляд, опертий на раціоналізмі, демократії, Декларації прав людини, толерантності, вільному ринку. Вони переконані, що це світобачення оптимальне для всього людства, й не годні його ані міняти, ані модернізувати, лише захищати й пропаґувати. Ця ґарантія особистої свободи видається їм достатньо широкою, щоб охопити все розмаїття підходів, традицій і запитів. Тимчасом, виявляється, не все так просто. Натиск оборонців відрубних традицій і відмінних систем вартостей, різних реґіональних, національних і релігійних звичаїв дедалі дужчає, і просвітницькому світоглядові щораз важче вмістити прагнення та зміни сучасного суспільства. Все частіше доводиться йому відкидати, витісняти на марґінес, ізолювати ті чи ті тенденції, чіпляючи їм зневажливі наліпки «сектантів», «ґрунтівців», націоналістів, фундаменталістів, фашистів...

            Отож-бо голландець і картав, зіпхнувши на антиєвропейський марґінес, молодого бухарестського науковця. Йшлося уже не тільки про Еліаде. Його «справа» викликала властиві «просвітникам» нетерпіння й безпорадність перед чужою поставою, яка «псує» їм роботу. В 30-х роках критики Еліаде послугувалися схемою: антимарксист – отже, фашист. Нині наш європеєць роздає наліпки хоч і з інакших світоглядних позицій, але так само легко й схематично. Досить дрібного факту – того, що Еліаде був пов’язаний із Леґіоном Михаїла Архангела або підтримував Салазара в Португалії, й одразу острах націоналізму породжує тавро: «фашист».

            А втім, може, це вияв здорової поведінки? Може, так і треба? Голландець – людина зріла, досвідчена, з великим серцем. Лише раз – а зустрічалися ми по всій Європі – бачив я його в такому шалі. Він-бо знав, що криється за націоналістичними ідеологіями і яку ціну довелося у XX столітті сплатити людству за потурання ксенофобії та нетолерантності. Тож ліпше вже студити холодне.

            Однак національно свідомого науковця це анітрохи не переконувало. Він мав свої проблеми й прагнення, які поглядам голландця не те що суперечили, а цілком розходилися з ними. А був то аж ніяк не засліплений фанатик. Але у громадянському просторі Європейського Союзу вочевидь не було місця для ворохобного румуна, що пошукував своєї тожсамоті у спустошеному посткомуністичному ландшафті.

            Позиція молодого науковця поставала – і я це виразно тоді відчув – зі справді глибокої потреби відшукати собі місця в житті та зі спраги духовних вартостей. Він не мав жодних ознак ненависті до чужих, чи якихось інших фанатичних рис. Попри те, ми не знайшли такої мови, такого способу чи пак мудрості, щоби не відтрутити його від спільного кав’ярнево-європейського столу, який обслуговував циган у трансильванському Сібіу. Він пішов, не дійшовши порозуміння, зіпхнутий на марґінес. І чи не побачимо ми, зустрівши його за якийсь час, що він сповідує ще радикальніші погляди?

3

            Такі думки непокоїли мене і в повоєнному Сараєві. Мої тамтешні приятелі належать до кола космополітичної інтеліґенції, що бореться за єдину багатокультурну Боснію. Вони тримають спільний фронт із багатьма європейськими освітніми осередками, що стали на їхній бік під час війни та всіляко їм допомагали. Та ось випадок звів мене на вулиці маршала Тіто зі знайомою мусульманкою з Авґустова, яка навчалася тоді в Сараєві. Завдяки їй я кілька разів відвідав мусульманський центр на Башчарчії і познайомився із завсідниками. Туди вчащало багато молоді зі спільними інтересами: молитви, вивчення Корану, театральні репетиції, академічна та народна музика, творчі зустрічі... В боснійській столиці це був найжвавіший осередок. Мої приятелі ніколи сюди не заходили, боялися цього місця.

            Відтак я усвідомив, яка глибока прірва відділяє «просвітників» від «фундаменталістів» – так називали тут усіх, хто обрав спосіб життя, відмінний від космополітичного. Розкол цей, либонь, куди глибший від того, що розділив сербів, хорватів і мусульман, а його ймовірні наслідки – куди істотніші. Молоді люди, з якими я познайомився, ще жодною мірою не були фундаменталістами. Мене хвилює, чи залишиться Сараєво й далі спільним містом для них і для моїх приятелів? Це питання не лише про Сараєво, а й про Європу.

4

            Науковець із Бухареста був трохи схожий на тих молодих сараєвських мусульман. Певен, він чудово почувався б і серед польської правої молоді, адже й краківська «Фронда» виказала зацікавленість Леґіоном Михаїла Архангела, видавши нещодавно книжку про його історію. Я бачив, як сильно зачарував його Еліаде, котрий замолоду схвально ставився до леґіонерського руху й послужив його справі, а потім аж до смерті так і не схотів задовільнити сподівань тих, хто очікував від нього покаяння за гріхи молодості. Власне, ця леґіонерська традиція, таємнича й заказана, ціле десятиліття табуйована в Румунії, була одним зі складників культової «цілості» Еліаде, визначаючи його привабливість для інтелектуала, що пошукував духовного авторитету.

            Поворотним моментом для науковця з Бухареста була поїздка до Сіґета на півночі Румунії, де колись ув’язнювали «політичних», зокрема й членів «Залізної ґвардії» – військового формовання при Леґіоні, утвореного на початку 30-х років. Раніше він брав участь у різних європейських зустрічах, молодіжних мітинґах, вивчив англійську, погоджувався з гаслами конституційної демократії, європейської інтеґрації, захисту прав людини. Та цього йому було мало, а дискусії в тому середовищі видавалися нудними. Його запити виходили поза кар’єрні амбіції, його гострий критичний розум і духовні потреби не знаходили задоволення серед «просвітників». Натомість у Сіґеті, де колись була знана своєю жорстокістю в’язниця, де створено музей тоталітаризму, де щороку в червні відбуваються читання, присвячені злочинам комуністичного режиму, він зустрів людей, які живуть спільною справою і говорять про героїзм, самопожертву, про мужність не боятися смерті. У пристрасних бесідах із цими людьми він знайшов те, чого інтуїтивно волів – силу почати путь, справу, якій міг віддати інтелект і душу, світогляд, закорінений у близькій йому національній традиції.

5

            Напевно, чогось подібного прагнув, починаючи у 20-х роках доросле життя, Мірча Еліаде. Рік по тому, як Корнеліу Зеля Кодряну створив Леґіон Михаїла Архангела (1927), Еліаде закінчив філософські студії й вирушив у кількалітню подорож до Індії. Повернувшись, продовжив вивчати ритуальні техніки Сходу, а водночас – що далі, то тісніше – співпрацював із Кодряну та леґіонерами.

            Що приваблювало в леґіонерському русі таких людей, як Мірча Еліаде або Еміль Чоран? Еліаде так згадує табір для інтернованих у Трансильванії, куди він потрапив 1938 року на хвилі репресій проти прибічників Леґіону:

Спільну вечірню молитву завершує могутнє “Бог із нами”, відспіване трьомастами голосів. На останньому поверсі було приміщення для “ненастанної молитви”. Вдень і вночі хтось із в’язнів протягом години молився там або читав Біблію, припиняючи лише тоді, коли на заміну приходив інший. А що найтяжче було, ясна річ, не спати між третьою та п’ятою ранку, то багато хто з товаришів просив ставити його саме на ті години. Рідко коли в історії християнства пости, молитва та сліпа віра в Божу всесильність спокутувалися такою великою ціною крові.

            Додаймо ще харизму провідника Кодряну, його безмежну відданність справі, його впертий опір найжорстокішим знущанням та переслідуванням, зрештою, мученицьку смерть (разом із кількома іншими в’язнями його замордовано 1938 року нібито за спробу втекти). Додаймо загальний контекст епохи: більшовицька загроза, терор, запроваджений Каролем II, котрий, за словами Еліаде, «передвістив усе, що сталося шість чи сім років потому, коли Румунію загарбали Совєти» (чи зауважив він згодом, що режим Чаушеску, починаючи від 60-х років, і собі потай переймає елементи леґіонерської традиції, як-от культ вождя й національної революції, ворожість до демократії та лібералізму?), масові екзекуції, здеморалізованість кліру, корупція, поширення секуляризації…

            Еліаде міг уникнути інтернування, відмежувавшися від Леґіону. «Мені просто в голові не містилося, – згадував він, – що це я мав зректися свого покоління тоді, коли шаленів терор, коли гнали й переслідували безвинних людей».

            Та, гадаю, річ тут не лише в солідарності з поколінням і внутрішній порядності. Леґіонерський рух був близький Еліаде ідейно. Його постава відмінна від позиції пересічних опортуністів, котрі що не день улягали спокусі «нової сили» (на кшталт такого собі Міческу, якого друг Еліаде, письменник Михаїл Себастьян згадав у «Щоденнику»: побалакавши про свої демократичні погляди, той наступного дня став антисемітом і прибічником «національно-революційної» диктатури). Втім, випадок Еліаде діаметрально різниться й від випадку Чорана, для якого роман із леґіонерством був лише скороминущим епізодом, що пасував поставі цинічного нігіліста. «Тоді я на власному досвіді пересвідчився, – пригадує він у розмові з Франсуа Бонді – як легко без крихти переконання піддатися будь-якій звабі... Як про рак кажуть, що він не є певною хворобою, але сполукою хвороб, так само “Залізна ґвардія” була поєднанням рухів і радше сектою божевільних, аніж партією». Цього не міг би сказати Еліаде. «Я завжди вірив у примат духу. ... Вірю у свободу, особистість і любов. Тож вірю в перемогу леґіонерського руху» – записав 1937 року слова свого друга Себастьян.

6

            Згадаймо, молодий Еліаде вирушає на Схід. Тож відтоді він до смерті міг би жити у світі універсальних вартостей, вивчаючи таємниці релігій і розкриваючи їх усьому людству. Повернувшись, він таки пише дисертацію про техніки йоги та твір про любов і духовні втаємничення, але поза тим поринає в національний рух, у своє «буття румуна». Це дуже важливий момент, часто вирішальний для долі інтелектуалів, мало не їхній фатум. Ось і молодий науковець із Бухареста значення Еліаде вбачає саме в тому, що мешканець сучасної Румунії осягнув власну традицію, на яку може спертися. В розмові він раз у раз підкреслював роль віднайденої, набутої та культивованої «румунськості».

            1937 року в анкеті «Чому я вірю в перемогу леґіонерського руху» Еліаде писав: «Чи може румунський народ існувати, зруйнований сифілісом, підкорений євреєм і розшарпаний чужими...». Отже, саме так мало виглядати оте «буття румуном», вочевидь споріднене з антисемітизмом, італійським і німецьким фашизмом та ксенофобією?

            Припустімо, наведені слова, як і чимало схожих заяв молодого Еліаде, є наслідком його тогочасної засліпленості. Про «суть румунськості» він згадував і в цілком іншому дусі, посилаючись на пропаґандистів румунського відродження XIX століття. За цією традицією, «буття румуном» значило причетність до світу універсальних вартостей, шляхетну поставу «понадполітичного» націоналізму, спрофановану партіями XX століття.

            На думку Еліаде, молоді румуни, які пошукують своєї ідентичності, мусять, подорожучи вічним універсумом, посідати єдине місце, до якого можна повернутися. В «Щоденнику еміґранта» він називав свою еміґрацію «продовженням блукань отари румунських пастирів», чий мандрівний триб життя й відкритість до світу були найближчими йому в національній традиції. Він згадував і міф про Улісса: той вирушив із дому, щоб пізнати світ, та виявилося, що його подорож – це повернення на батьківщину, до себе самого – тривалістю в ціле життя. Звідси й заанґажованість у «буття румуном». Згодом, у спогадах, він так сформулював завдання свого покоління: «На відміну від більшості молоді я не вважав, що моє покоління мало перед собою якусь політичну мету... Перед нами постали самі лише культурні завдання. Ми мусили відповісти на одне питання: чи годні ми створити високу культуру, чи таки приречені на існування – як до 1916 року – в культурі провінційного типу, яку час од часу освітлювали такі метеори, як Емінеску, Гашдеу, Йорґа?».

            В численних записах Еліаде різного часу настійливо звучить думка про звільнення румунської культури від закапелковості, про подолання її «неошовіністичного провінціалізму» та набуття універсального виміру. Звісно, він був свідомий, що замало написати «Від Залмоксіса до Чинґізхана», реконструювавши за допомогою народної культури вірування та міфологію даків, щоб досягти цього; не досить і співпраці з аванґардним угрупованням митців і мислителів «Крітеріон», відкритим до найновіших ідейних і художніх віянь Європи, як-от фройдизм чи дадаїзм. Щоби здійснити ці мрії, потрібна духовна революція. Саме цього прагнув Кодряну, засновуючи Леґіон. «Я часто повторював, – пише Еліаде у спогадах, – що його цікавила не влада, а створення “нової людини”... Леґіонерський рух мав структуру й покликання містичної секти, а не політичної партії... найвищою метою руху була навіть не особиста спокута через мучеництво, а “воскресіння народу”... Постава кількох тисяч румунів, вільних чи гнаних, запроторених до тюрем і таборів, була у 1938–1939 роках єдиним фактом, що в нагромадженні грубої брехні спростовував принаймні наклеп про нерелігійність румунського народу (єдиного, як нам невтомно дорікають, що не явив святих)».

            Ось чим вабив Еліаде леґіонерський рух: він цілком відповідав його прагненню до sacrum, до духовного перетворення людини та народу. Це був «єдиний румунський політичний рух, що серйозно сприймав християнство та Церкву», – записав він. Перед цією «серйозністю» поступалися демократія, права людини, національні меншини. Мій співрозмовник із Бухареста навіть твердив, буцімто все це самі абстракції, не дотичні до суті «румунського питання».

            То чи справді доводиться вибирати – або «серйозно» ставитися до християнства (ісламу, юдаїзму), або будувати демократичне суспільство?

7

            Румунський письменник з Амстердама намагався пояснити мені, чому, питаючи про Еліаде, про пошук sacrum, про тожсамість, про «буття румуном», я неминуче викликаю демонів націоналізму, фашизму та фундаменталізму. Він порадив мені прочитати текст іншого румунського еміґранта, Нормана Мані, «Felіx culpa».

            Для молодого бухарестського науковця більше важили не злочини, що їх скоїли леґіонери, а жертви, яких зазнали вони самі. Не йшлося йому ані про замах Кодряну на префекта поліції в Яссах, ані про вбивство леґіонерами 1939 року прем’єр-міністра Армана Калінеску, лютого ворога «Залізної ґвардії», ані про те, що у вересні 1940 року, після зречення короля Кароля, до влади прийшов генерал Йона Антонеску та націоналістично-леґіонерський уряд, віце-прем’єром якого став Горія Сіма, новий провідник «Залізної ґвардії». І хоча «Залізна ґвардія» була при владі лише кілька місяців – у січні 1941 року леґіонери вчинили заколот, який Антонеску придушив за лічені дні, – це був час помсти й масових убивств.

            Науковець із Бухареста про ті події не згадав жодного разу. Не так Еліаде, з 1940 року румунський дипломат у Лондоні, а згодом у Ліссабоні. Коли восени 1940 року серед багатьох нещасних замордовано було Ніколае Йорґу й Вірджіла Маджару, він визнав, що лідери Леґіону «втратили почуття міри тортур і кривавих жертв, віддаючи накази про жахливі вбивства... Але й цю трагедію визначено долею румунів, нещасного народу, котрому не судилося зберегти чистоту цієї останньої з незліченних його жертв». Проте ані слова про нищення євреїв, зокрема про жахіття в бухарестській різниці Штраулешті у січні 1941 року, коли жертв із табличками «кошерне м’ясо» вішали на гаки під супровід гімнів, що їх співали кати.

            Цей коментар Еліаде до звістки про листопадову ніч убивств примушує замислитися: тут є згода з вироком долі, який не можна змінити, є плач про нещастя народу, котрий постійно несе тяжкі втрати, проте немає критичної рефлексії щодо причин того, що сталося, немає усвідомлення, що це вислід певних тенденцій, які вже давно існували в ідеології та практиці Леґіону. Еліаде ані тут, ані в інших записах не зважується на таку вівісекцію. Замість нього це робить Норман Маня. Щедро цитуючи Еліаде, а надто публіцистику міжвоєнного періоду, він указує на його захоплення націоналістичною ідеєю, позначеною іменами Муссоліні, Салазара та професора Нае Йонеску.

            Одна річ у міркуваннях Мані мене насторожує. Єдине, чого він вимагає від Еліаде, це покаяння: «Було б радісною несподіванкою, якби у пізніших автобіографічних творах Еліаде зрікся раніших переконань, так чи так відсторонившись від тоталітарної ідеології». Адже, мовляв, Еліаде «не міг, ясна річ, передбачити страшні наслідки своїх поглядів». Але, правду кажучи, від людини такого масштабу очікуєш передусім якраз уміння передбачувати наслідки. Ця думка не давала мені спокою й тоді, коли я розмовляв із молодим бухарестським науковцем. Як можна, ставлячи понад усе християнську віру й самовіддано пошукуючи духовних вартостей, геть зовсім не завважити того, що став на шлях страшної зневаги до тих вартостей? Де та невидима межа, що за нею людина, вже не годна тверезо оцінювати реальність, паплюжить свої ідеали та піддається морокові фальшивих ідеологій? «Через яку аберацію не усвідомлює своєї жахливої, дикої помилки?»

            Зрештою, не все в ту трагічну епоху мало би бути для Еліаде несподіванкою. У спогадах він наводить такий випадок: якось Михаїл Себастьян (єврей із походження) прийшов до нього, вкрай пригнічений передмовою, яку написав до його книжки їхній учитель Нае Йонеску. «А що діти Сіону страждають, – стверджував професор, узасаднюючи тезу про релігійне підґрунтя антисемітизму, – отже, так мусить бути». Еліаде розпочав полеміку у пресі – винятково про теологічний бік питання. Але хіба це щось важило поряд із тим, що Йонеску був головним ідеологом леґіонерів, які побожно сприймали кожну його думку. Неважко знайти зв’язок між цим епізодом і хвилею вбивств на антисемітському ґрунті за панування «Залізної ґвардії». Таких сиґналів у житті Еліаде можна відшукати чимало.

            Згоден із Норманом Манею щодо значення, якого набуло би покаяння Еліаде для прийдешніх поколінь. Адже мого співрозмовника «мовчання вчителя» могло завести на манівці. Та чи не так само потрібно прищепити нам усім, а надто інтелектуалам, переконання, що маємо, ба навіть мусимо вимагати від себе і від інших, аби передбачували наслідки своїх поглядів?

8

            Як убезпечитися від «ідеологічного сказу» в такій країні, як Румунія 30‑х – 40-х років? Як у Європі ХХ століття, охопленій хворобою знекорінення, що її так пророчо виявила Сімона Вейль, боронитися від «оносороження»? Як зарадив собі з цим сам автор цього поняття Ежен Йонеско, котрий у ті похмурі часи жив у Бухаресті? Його «Носоріг» – це алегоричний фарс про народження фанатизму, який стає «ідеологічним сказом». Зберігся вельми промовистий текст Йонеско, що фіксує атмосферу тодішнього Бухареста:

Університетські професори, студенти, інтелектуали перетворювалися на нацистів, залізноґвардійців, один за одним... Щочасу хтось із наших приятелів промовляв: “Звісно, я з ними аж ніяк не згоден, але в деяких пунктах, наприклад щодо євреїв, мушу визнати...”. І це був симптом. За три тижні ця людина ставала нацистом. Набувала механічного вигляду, все приймала і оберталася на носорога.

            Ця далекоглядність і твереза відстороненість дорого коштували Йонескові. Себастьян описує їхню зустріч невдовзі по бухарестських убивствах, саме тоді, коли так важив найменший жест солідарності з жертвами, що їх покинули всі: не можучи заспокоїти сумління, його товариш, п’яний, твердив історію про єврейське походження своєї матері. Так само – не лише тверезий погляд, співчуття, сумнів і зрештою навіть певна неспроможність витерпіти хоч би найменший контакт зі «скаженою ідеологією»: «Не можу! Не можу!» – повторював він у «фізичному розпачі», вибігаючи з кав’ярні, де радіо передавало Гітлерову промову.

            А Чоран? Нігіліст і скептик, він, утім, був не цілком самостійним. Леґіон Михаїла Архангела вабив його. «Я вподобав крайнощі, – визнає він, пригадуючи свою молодість у розмові з Леа Верґіне – пристав би до чого завгодно, аби був надмір, навіть до якоїсь хворобливої релігійної секти». І пристав – хоча й по-своєму, поверхово й короткочасно – до цієї організації, що була, за його словами, «мішанкою фашизму, містицизму й православного релігійного фанатизму». Як захищався? Сміхом. У тій самій розмові згадує лекції леґіонівського філософа: «Тільки-но він видавав якусь чергову думку, я вже реготався як скажений. Якось він каже: “Нашу країну загрожено, отже всі пожертвуймо собою задля неї!”. Тут усі встали – крім мене. Я собі сидів далі, в корчах сміху». Потім тікав, якісь хлопаки за ним гналися, поліція захищала, зрештою, мусив ховатися. Боявся. «Тут іще додався до того всього психологічний чинник: боявся аж так сильно, що почав цікавитися тією групою, а що вона здолала особу, котру я ненавидів найбільше в світі – короля, – то набрався до них симпатії». Як визволився? Виїхав до Парижа писати докторат. «Відтак практично порвав із Румунією».

            Справжню війну з «ідеологічним сказом» у похмурі часи «здичавіння та знищення» вів фізично слабкий, боязкий Йозеф Гехтер, відомий нам під літературним псевдонімом Михаїл Себастьян. Той самий, що, дивлячись у вересні 39-го на польських еміґрантів у Бухаресті, заздрив їм, «бо з пожежі вийшли живі». Той самий, що вистояв у незламній поставі під урядами кількох диктатур, що змінювали у Румунії одна одну, аж до кінця, до своєї наглої смерті 1945 року (потрапив під авто, йдучи на роботу). Він мав серце, відкрите для друзів – Еліаде, Йонеско, Чорана. Дружба видавалася йому важливішою за політичні й ідеологічні чинники. «Чи втрачу я Мірчу з такого нікчемного приводу?» – записує він у «Щоденнику» 1936 року, дізнавшись, що товариш друкується в антисемітській газеті. 25 вересня 1939 року, коли по вбивстві прем’єра Калінеску жорстко переслідували всіх прихильників «Залізної ґвардії», він іде до Еліаде та його дружини, хоча знає, «що ніхто тепер не наважиться їх відвідати». Свою тожсамість «дунайського єврея» він визначав коротко: «Я не поплічник, а вічний дисидент. Довіряю лише особистості»... Приязні та любові Себастьяна прирекли його на самоту, до якої він зрештою призвичаївся.

            Я запам’ятав один невеличкий епізод із його «Щоденника», який може пояснити, звідки взялася в цієї людини ота відпорність до «оносороження» й витривалість у війні, що в ній було переможено стількох його друзів і знайомих. Здавалося б, така дрібниця, як одягання на роботу одностроя, обов’язкового для всіх за часів «королівської диктатури», викликала в Себастьяна настільки тяжкі докори сумління, що він почувався «позбавленим права писати слово “я” з тим почуттям власної гідності й стриманої гордості, без яких життя є безглуздим». Докоряв себе за брак рішучості вчинити опір цій комедії. Йому здавалося, що уніформа знищує всяку моральну вартість його розмислів, почуттів і книжок. «Я письменник, одягнутий у ліврею».

            Та якщо Себастьян сам із собою вів жорстоку війну в такій невинній справі, як носіння робочого одностроя, то чи можна уявити, щоб він хоч трохи попускав поневоленню особистості, ворожості щодо інших, насильству чи фанатизмові? Мусив би спершу знищити самого себе. І ніхто більшою мірою, ніж він, Михаїл Себастьян, не був правоможний сказати своєму товаришу, Мірче Еліаде, правду про його «небувалі компроміси» і про те, що «нема виправдання політичному падінню».

9

            Після розмови з молодим науковцем я ще довго блукав вулицями нічного Бухареста. Либонь, ніколи вже не позбудуся мороку тієї січневої ночі 1941 року, коли збуджені демони, що криються в людській душі, розпалили тут справжню оргію зла, одну з найстрашніших у цьому столітті темноти над темнотами.

            Тепер це нібито й звичайне місто. Хоча минуле все ще дається взнаки. Ще не затихла полеміка, яку спричинив Себастьянів «Щоденник 1935–1944 років», опублікований видавництвом «Гуманітас». Були спроби заперечити автентичність тексту; хтось нарікав на авторові «перебільшення», на «ізраїльську» кампанію проти Еліаде; ще комусь це духовне потрясіння відкрило очі на речі, досі замовчувані, витіснені у підсвідомість. Норман Маня, пишучи про літературну вартісність Себастьянової книжки, порівняв її зі щоденником Віктора Клемперера 1933–1945 років і висловив надію, що вона викличе так само сміливі й змістовні дебати про темні сторінки румунської історії, як то було в Німеччині. Це своєю чергою спричинило нову хвилю дискусій і наскоків на еміґранта, котрий, мешкаючи у Нью-Йорку, зачіпав національні святощі... Справді, Бухарест був звичайнісіньким європейським містом кінця XX століття, як його Себастьян описував 2 вересня 1939 року: «Щедро освітлений, сповнений життя, заюрмлений, із людними ресторанами та вируванням вулиць, Бухарест понад усе зацікавлений тим, що діється, аж ніяк не впадаючи в паніку...».

            Наступного дня голландський дипломат, якого тут дуже любили, у колі діячів неурядових організацій обговорював нові ініціативи щодо розбудови демократичного суспільства. Письменник з Амстердама домовлявся про новий цикл лекцій у місцевому університеті. Тільки молодого науковця не було більше в нашій компанії...

            Я залишився з цілою купою питань, які ще довго не даватимуть мені спокою.

            Чому думка вільної людини так легко й незбагненно обертається ідеологією зневоленого суспільства, а прагнення духовних змін переходить у насильство над іншими? Чому «серйозно сприймаючи» найвищі, християнські, вартості, поступаємося ними заради вартостей просто високих, як-от народне благо чи сильна держава? Яким чином «рішучий консервативний інтелектуал перетворюється на правого фанатика, подібно як “поступовий” гуманіст стає примітивним, войовничим комуністом» (Маня)? Чому в цій старій Європі так важко збудувати міст між духовним і раціональним, між вірою і терпимістю, обороною тожсамості та захистом прав людини, шануванням традицій і поступом. І де, до лиха, місце для того, хто не почувається цілком собою ні на тому, ні на тому березі, і хто – як казав мій приятель, старий тесля, – «не йде ані праворуч, ані ліворуч од Бога»?

Про автора
Переклад: 

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі