Ришард Капусцінський між історією та літературою

Червень 2007
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
235 переглядів

Про Ришарда Капусцінського в Україні знає дуже мале ґроно людей. І знання це, на жаль, обмежується здебільшого двома фактами. Перший – пристрасні старання поляків отримати чергового Нобеля. Останніми роками тільки й було чути, що Капусцінський «стоїть у черзі, і йому точно дадуть». Торік казали: «Оце після Памука вже напевно дадуть, бо скільки вже можна тягнути?». Властиво, таки затягли. Після Памука пан Ришард уже напевно не отримає Нобеля. І це другий факт: скупі інформаційні реляції про смерть всесвітньо відомого репортажиста 23 січня 2007 року не оминули й українських медій.

Іще менше ґроно українців ознайомлене з перекладеною та виданою в Україні («Літопис», 2003) «Імперією» Капусцінського, вже не кажучи про тих, хто читає його в ориґіналі. Ця сумна «соціологія» вкотре потверджує українську інтелектуальну вузькість, яку у випадку з Капусцінським можна виправдовувати чим завгодно: хоч обмеженістю вітчизняних видавців, хоч надто високими цінами на права, хоч задавненими культурними травмами чи інерцією совєтських часів, коли на репортаж, а отже й на правду, було накладено суворі заборони. Відтак факт неприсутности й непрочитаности Капусцінського в Україні очевидний. У нас досі не перекладені його «Імператор» і «Ебенове дерево», «Футбольна війна» і «Подорожі з Геродотом», «Шахиншах» і кількатомні «Лапідарії»... У нас досі, либонь, уважається, що найвідомішим польським письменником у світі є детективістка Йоанна Хмелєвська. Аж ні, поряд зі Станіславом Лємом найчастіше іноземними мовами перекладали саме Ришарда Капусцінського. Навіть цього факту могло вистачати для пожвавлення читацького інтересу. Та виявилося, що його поки що не досить.

Також іще досі спостерігаємо в Україні стійку тенденцію до нехтування літературою факту, що ні за совєтських часів, ані за незалежности не набула належного поширення, тоді як за західними українськими кордонами література non-fiction є в абсолютному топі читацьких уподобань. Натомість випадок із Ришардом Капусцінським абсолютно нетиповий, позаяк його творчість ніколи не належала до stricte літератури факту, завжди будучи чимось більшим. Адже зовсім небагато чистих репортажистів могли всерйоз розраховувати на отримання Нобелівської премії в царині літератури. Капусцінський, безсумнівно, був фігурою нобелівського формату, і мало хто тепер сумнівається, що його творчість всуціль належить найперше саме літературі і лише тоді – журналістиці.

Вся творчість Капусцінського може бути доказом того, якою відчутною є різниця між правдоподібністю і достовірністю, цими, здавалося б, синонімічними категоріями. До нього в репортажі, покликаному точно і безсторонньо відтворювати описувані події, ніхто не дозволяв собі такого вільного – насамперед у стилістичному плані – поводження з реальністю та її героями. Саме Капусцінський перший перетворює репортаж передусім на стилістичну пригоду, виводячи його за межі власне журналістики.

Скептичний читач ніколи не повірить у багатство і барвистість мови численних слуг і пахолків імператора Етіопії Хайлє Селасіє. Так не говорять, і це буде неправдоподібно. Однак коли їхнє мовлення відтворює Капусцінський у своєму чи не найкращому творі «Імператор» («Cesarz»), чомусь починаєш вірити в ці довгі синтаксичні побудови й синонімічні ряди, в цю пишну метафорику королівського двору, в цю надмірність, у цей фальш і плазування мови. Ніхто не відтворив портрет Хайлє Селасіє та його двору так переконливо лише за допомогою «акторів другого плану», челяді, зазвичай позбавленої мови, людей, які знали й відчували імператора зовсім з іншого боку, будучи безпосередніми учасниками владних ритуалів, спостерігаючи занепад системи з вікна імператорської спальні. Ніхто так достовірно не продемонстрував трагізм постаті старого імператора й не демітологізував його образу, стрімкого руйнування імперії, яку він десятиліттями створював, цього колоса на глиняних ногах, що його пізніші мітологізатори овіяли романтичним флером. Капусцінський своїм «Імператором» не залишає каменя на камені від будь-якої романтизації персони Хайлє Селасіє.

Капусцінський виходить на якісно новий щабель репортажного письма, демонструючи невидимі механізми, складну структуру будь-якого тоталітарного (і не лише тоталітарного) устрою, саме вдаючися до посилення художности мови. Він дає читачеві зазирнути у сферу, що перебуває поза словами. Якщо вдатися до квази-юридичної термінології, то Капусцінському, безсумнівно, завжди залежало на тому, аби відтворити саме «дух реальности», а не її «букву».

Тут достовірність досягається не чітким перебігом подій і докладністю, але відтворенням духу явища. Капусцінський, як і кожен репортажист, є передовсім свідком. Але це свідок непростий. Йому завжди замало подій. Його лихоманить від пристрасного бажання відчути genius явища і, головне, бажання дати відчути це читачеві. Тут на допомогу приходять художні деталі, що досягають рівня метафори. Здавалося б, невже читачеві аж так важливо знати, скільки лакеїв для відчиняння-зачиняння дверей мав Хайлє Селасіє? Аж ні, важливо, оскільки лише в такому деталізуванні реальности міг зберегтися колорит явища, лише так можна було зафіксувати унікальну мить історії. Кожна книжка Капусцінського вражає колоритом – чи це Іран часів Ісламської революції 1979 року, чи це Латинська Америка часів Че Ґевари, чи пореволюційна Етіопія, чи СССР на порозі занепаду...

Кажучи про Капусцінського передусім як про доброго письменника, варто також згадати його безсторонність і небажання приставати на кон’юнктуру, вершити «справедливий суд» і підписувати «вироки історії». Хоча він чудово усвідомлював усю складність історичного плетива і недостатність фактажу для її знання, фактажу, який можна використовувати на догоду ідеологічній кон’юнктурі. Натомість його метою було охопити подію через широкі контексти. Капусцінський не міг бути «чистим» істориком, бо його передусім цікавили контексти сучасної історії, а найбільше той, що його можна окреслити як індивідуальний образ історії – через конкретні людські життя. Капусцінського цікавлять дрібнички й гримаси, фразеологія подій і людських учинків. Обравши за головну тему сучасну історію так званого Третього світу, він добре знав справжню бідність і вважав її екзистенційним, а не географічним чи расовим явищем. Йому цікаво було докопатися до коріння бідности, пізнати її причини.

Капусцінського, здається, цікавить увесь довколишній світ. Інформаційне суспільство, глобалізація, російська класика, криза історії, високі технології, секуляризація, проблеми демографії, катастрофи – немає тем, які він міг би обійти. Саме в кількатомних «Лапідаріях», писаних упродовж останньої чверти століття, він постає в іпостасі соціяльного філософа, антрополога й навіть футуролога. Це чимось нагадує важке повернення з тривалого відрядження довжиною в пів життя.

Капусцінський повертається до проблем Східної Европи й Польщі зокрема. Його судження і спостереження іноді настільки ж точні та глибокі, наскільки випадкові й хаотичні. Їх можна читати водночас як своєрідний соціяльний катехізис і збірку афоризмів.

У «Лапідаріях» Капусцінський міг би розвинути кожну думку до есею або наукової розвідки, але залишав її в сирому вигляді. Зрештою, він також мав право свідчити як безпосередній свідок сучасної йому історії.

Лондон – пофарбований, прибраний і чистенький. Тут постійно щось миють, чистять, полірують. Різниця між Сходом і Заходом полягає не так у кількості виробленої сталі, як у кількості виробленої білої фарби;

Брехня: якщо можна ошукати зло за допомогою брехні – чи можна тоді брехати?

– Капусцінський також був і поетом.

Є велика спокуса записати Капусцінського в когорту останніх «великих гуманістів» XX століття, хоча це нітрохи не було би перебільшенням. Усі його тексти пронизані причетністю, уважністю, милосердям до людини та людського. Таких, як він, заведено також іменувати «моральними авторитетами», яких завжди бракувало Україні й, здавалося б, ніколи не бракувало Польщі. Так само феномен Капусцінського і школи польського репортажу робить очевидним факт, у яких різних умовах випало існувати в другій половині XX століття польським та українським інтелектуалам і наскільки ліберальнішим був режим Народної Польщі. Він був ліберальним настільки, щоби бодай дозволити протистояти створенню «суспільства без пам’яті», про яке писав Капусцінський. Прикро, що нам, свого часу позбавленим українських «образів світу», досі нецікаво довідатися бодай про «образи світу» найближчих сусідів, аби почати нарешті формувати свої.

Про смерть Ришарда Капусцінського я довідався глупої ночі з 23 на 24 січня від приятеля. «Помер Ришард Капусцінський», – його sms був коротким і трагічним. Я взяв до рук «Лапідарії» і знайшов там потрібні цієї миті слова:

Чи існує смерть? Не знаю. Те, що точно існує, – це страх смерти... Але, крім цього, ми нічого не знаємо. Людина може існувати безконечно довго, тільки якщо її помітили й визнали інші. Багато людей зникають, бо їх перестали помічати і ніхто не визнає, що вони є.

Ришардові Капусцінському смерть не загрожує.

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі