Розум і республіка опіній

Лютий 2015
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
2
1147 переглядів

Нещодавно «Критика» почала публікувати переклади статтей із часопису «The New Republic». Ми робили це з люб’язного дозволу літературного редактора Леона Візельтира та головного редактора Франка Фоера. «The New Republic» загалом і Леон Візельтир особисто, разом із істориком Тимоті Снайдером були ініціяторами конференції «Мислити з Україною» у травні 2014 року в Києві. «Критика» була співорганізатором цієї конференції як місцевий партнер.

Нещодавно і Франк Фоер, і Леон Візельтир, і Джулія Йофе, чию статтю було опубліковано у позаминулому числі, — а разом із ними і дві третини штату загалом, — залишили журнал, буквально одразу після святкування сторічного ювілею. «The New Republic» був взірцем вдумливої, якісної та відповідальної журналістики. Видання було свідченням, що велика журналістика, саме така, яка надихає людей обирати це упосліджене у наш час ремесло, існує.

Втрата «The New Republic» Фоера і Візельтира є тривожним сиґналом не тільки для тих, хто працює у медіях та з медіями; вона сиґналізує, що навіть у країні, де найкраща журналістика користувалася найглибшою повагою, журналістика не є убезпеченою і людство легковажить тими, хто своїми зусиллями захищає суспільства, свої та чужі, від маніпулювань, облуди й інтелектуальної деґрадації.

 

«У ці часи <…> катастрофи та руїни єдина сила, яка може врятувати, зцілити, зміцнити, — це виразна і розумна думка», — написали редактори «The New Republic» 1915 року в рекламному листі до своїх перших передплатників, «аби ще раз сформулювати загальну мету видання». Ця заява не така банальна, якою здається. Є люди, які віддають перевагу палкій думці над виразною думкою і лояльній думці над точною думкою. Є люди, які взагалі не довіряють думці й віддають перевагу справжностям серця, про які не дискутують, — серця чи індивідуального, чи колективного. Є люди, які розглядають думку, принаймні в тому вигляді, як її собі уявляли редактори «The New Republic», у вигляді «публічного розуму», про який нині говорять філософи, як діяльність, притаманну еліті; і в цій недовірі є частка соціологічної істини, хоча соціяльне походження ідеї нічого не каже про її цінність. (Труднощі можуть зробити людину мудрою, але не роблять її розумною.) Однак ідеал «виразної та розумної думки», якщо прибрати з нього його наліт зверхности й байдужість до нераціональних аспектів людського життя, заслуговує на захист. Нам не треба бути нацією інтелектуалів, але ми не повинні бути і нацією ідіотів.

Завдання — не інтелектуалізувати людськість, а олюднити інтелектуальність. Із цією метою слід переглянути культурну репутацію раціонального розуму. Розум — це надзвичайно романтичний процес пошуків, особливо якщо ви бачите романтику в боротьбі. Перемоги розуму майже ніколи не є остаточними. Його завжди оточує нерозум, який завжди є популярнішим. Розум — це кремезний опір, мерехтливий світильник у пітьмі, вічний посідач несприятливих шансів, стоїчний знавець поразки, той, який програє, але обтрушується і продовжує боротьбу. Якщо, як стверджують деякі його вороги, розум прагне до контролю, це прагнення є марним. Представники антираціоналістичного натовпу в сучасній думці можуть розслабитися: розум ніколи не правитиме. Жодних шансів. Томас Ман якось зауважив, усупереч Ніцше, що світ ніколи не страждав на надмір розуму. А він ніколи навіть не заглядав у простори інтернету!

Якби світ був раціональний, не було би потреби у раціоналізмі. 

Чуття може давати полегшення від напружень розуму, але де знайти полегшення від чуття? 

Одним із найабсурдніших звинувачень на адресу розуму є те, що він авторитарний. Повоєнні марксистські інтелектуали...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі