Розпізнаючи життя

Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
42 переглядів

Джудіт Батлер, Фрейми війни. Чиї життя оплакують, Переклала з англійської Юстина Кравчук, Київ: Medusa, 2017

Астрід Ліндґрен, Щоденники воєнного часу 1939–1945, Переклав зі шведської Денис Суворов, Київ: Laurus, 2017

 

Наприкінці 2017 року в українському перекладі з’явилися дві незвичайні книжки про війну. Одна – щоденники відомої дитячої письменниці, друга – теоретична праця американської філософині постструктуралістського спрямування. Два тексти, які, здавалося б, перетинаються лише на слові «війна», що його незручно виділено в обох заголовках. Та коли зазирнемо під обкладинки, стає зрозуміло, що обом авторкам ідеться геть не про війну. Їхні тексти – про життя. Така, здавалося б, дуже жіноча позиція: під час війни говорити про плач чи життя. Позиція безголосих, позиція непомічених. І, як виявляється, позиція всіх живих.

Щоденники Астрид Ліндґрен часу Другої світової війни – це нотатки на берегах катастрофи людського. Поряд із роздумами про війну і крихкість людини (Велика Казкарка була максимально залучена і до осмислення війни, і до посильних спроб відновлення миру) в щоденнику йдеться про побутові дрібниці, які можуть здатися дещо недоречними в страшному контексті війни. Не просто недоречними – часто такі «відхилення» викликають осуд: як можна перейматися дрібницями життя перед лицем смерти. Ліндґрен змішує (не вписує, не втискає, немов якусь невідповідність) «просте людське життя» із контекстом Другої світової війни.

«Світ все більше і більше руйнується. Святість життя знецінюється», – резюмує Ліндґрен на третьому році щоденника. Війна все ніяк не скінчиться – чотири роки поспіль її новорічне бажання не збувається. Вона з родиною живе у Швеції – острівці миру серед розбурханих океанів війни. Письменниця перелічує страви до святкового столу, подарунки дітям на Різдво, бідкається про застуди дітей, описує сімейні вихідні. І пише, власне, про те, задля чого розпочала свій щоденник, – про війну. Вона працює у відділі цензури шведських спецслужб і звідти, поряд із газетними новинами, черпає інформацію про пекло довкола. Здавалося б, що може розповісти про війну домогосподарка, яка ніжиться у Швеції, яка до кінця війни залишилася нейтральною, чия сім’я має добрі прибутки і чий син не в окопах, а переживає підліткові гормональні зриви. «У цю літню пору», – так вона закінчує думку про руйнацію світу і знецінення святости життя. Вона й досі, у 1943-му, зважає на погоду.

Оптика, якою послуговується Ліндґрен, визначає людські взаємини за найважливіше, що є в людини. Здавалося б, такий підхід є наївним, та заперечити його неможливо. У щоденниках не описано війну в категоріях добре/погано – нема чого розмазувати фарби моральности там, де й так очевидно: війна – це завжди погано, в ній немає «правильної сторони».

Після публікації цих щоденників Ліндґрен звинувачували в лояльності до Гітлера. За те, що написала, що в умовах вибору вона краще скаже «гайль, Гітлер», аніж потрапить до совєтського полону. Звучить жорстоко й невиправдано? Так. Але лише з позиції XXI століття, коли ми вже знаємо, що чинили нацисти. А мати двох дітей, яка жила у сусідній до Фінляндії країні і добре знала, що там відбувалося за совєтів, залишається на своїй позиції. І ця сила залишатися на своєму місці, при власному розумі і мати мужність стояти за себе і своїх рідних – ця мужність насправді значно цінніша і важливіша за мужність прострелити умовному ворогові голову. Бо це мужність – воістину людська.

Ця здатність залишитися на своєму місці – на місці людини – не така вже й поширена. Про війну надто страшно писати, залишаючись просто людиною, без маски. Про неї кортить писати, ховаючись за маскою холодного розрахунку, позачуттєвих статистик, псевдоаналітичних зрізів. Відсторонено рахувати дати і жертв, вести лік наступам і оборонам, пам’ятати імена генералів і координати позицій, забувати імена тих, хто у могилах для невідомих. Але такі тексти уникають повсякденного, вияву людського...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі