Розклад лівого руху

Червень 2001
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
46 переглядів

Українські ліві: між ленінізмом і соціал-демократією. За редакцією Олексія Гараня та Олександра Майбороди. – Київ: Видавничий дім «КМ Academia», 2000. – 256 с.

Впродовж останнього десятиріччя суспільствознавці мали рідкісну можливість спостерігати, як тектонічні зсуви інституційної структури змінюють ідеологічний профіль лівих рухів — у глобальному масштабі й на теренах колишнього СРСР. Парадоксально, але коли ленінізм як самостійний політичний вид (Кен Джавіт) зазнав краху, на Заході, де перед тим панували нові праві, сталося щось на кшталт повернення соціал-демократів. Багатьом спостерігачам це дало підставу заговорити про нове видання соціал-демократичної політики, притаманної «золотій ері капіталізму» (1945–1974). Проте уважніший погляд на політику та ідеологію західних партій лівої (соціал-демократичної) орієнтації показує, що стара кейисіанська «чутливість» до проблем держави загального добробуту (welfare state) поступається місцем агресивному духові «нового реалізму», опертому на спадщині Фридриха Гаєка та Йозефа Шумпетера. За парадигматичний приклад можуть правити британські «нові» лейбористи: в їхньому варіанті цей реалізм вимагає макроекономічної стабільності, фінансової дисципліни, відмови від втручання в ринок праці та від регулювання попиту й пропозиції. А це вже переконливе свідчення того, що за часів підвищеної мобільності капіталу та фінансової лібералізації — всього того, що ми вже рутинно позначаємо терміном «глобалізація» — західні ліві втратили впевненість у своїй спромозі підтримувати існування всеохопної держави загального добробуту, й тому ідею welfare state заступила для них конкурентоспроможність.

Інакше кажучи, правлячі партії соціал-демократичної орієнтації показали високий рівень здатності адаптуватися до зміни реалій і поєднувати власні програми з ідеологічним багажем консервативних пoпередників. Отож можна не сумніватися, що теперішній гегемонії неоліберального консенсусу на Заході ніщо не загрожує: західні ліві суттєво трансформувалися, відкинули багато традиційних гасел і великою мірою наблизилися до правих опонентів, практично підтвердивши тезу про ідеологічну конвергенцію. Це й не дивно, адже глобалізація, яка підважує владний потенціал національних держав, поставила ліві уряди, котрі діють у межах парадигми ліберально-демократичного капіталізму, перед суворою дилемою: або брати на озброєння політичний інструментарій правих прибічників ідеології laisser faire та позбуватися старих гасел (як-от твердження «старих» лейбористів, буцімто охорона здоров’я має враховувати потреби, а не платоспроможність), або «не поступатися принципами» — й зіткнутися із загрозою втечі капіталу, а відтак і економічної кризи, яка зазвичай має фатальні наслідки для популярності серед виборців.

Еволюція західних лівих в її різноманітних формах — від ідеологічної мімікрії до конвергенції з новими правими — дозволяє краще осягнути трансформації пострадянських лівих узагалі й українських зокрема. Але не повинна вводити в оману подібність у назвах між українськими та західними лівими. Адже західні комуністичні партії сталінської доби, позбавлені навіть позірної самостійності, були лише інструментами зовнішньої політики СРСР (радянську гегемонію, чи то радше пряме панування у міжнародному комуністичному русі, докладно проаналізовано у блискучій розвідці Франсуа Фюре «Минуле однієї ілюзії»). А незалежні ліві, зазвичай, виказували мало симпатій до країни Рад: досить згадати Корнеліуса Касторіадіса, який у своєму журналі «Socialisme ou Barbarie» («Соціалізм або варварство») невтомно критикував теорію та практику ленінізму, особливо в його сталінській інкарнації.

Розвиток західної лівиці — від керованих СРСР маріонеткових сект через незалежні маргінальні рухи із суто локальним впливом (як-от у США) аж до поважних партій соціал-демократичного спрямування — добре задокументований і не обійдений увагою дослідників. А от нинішні українські ліві, попри їхнє чільне місце у...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі