Рожева сила: нові опозиціонерки в пошуках ґендерної справедливости

Квітень 2012
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
9
841 переглядів

Світлина Ярослава Дебелого

 

Низка полемічних статтей про діяльність «Фемен», що їх надрукувала за останній час «Критика», є доволі виразним відбитком широкого спектру медійних оцінок цієї унікальної (для України) групи – від ентузіястичної підтримки до гострого несхвалення*. Лариса Лісюткіна у позитивній, дуже зваженій та переконливій статті (ч. 3-4 за 2011 рік) стверджує, що «Фемен» можна розглядати як позитивний соціяльний рушій змін. Політизоване вуличне мистецтво стало важливим чинником у постсовєтському просторі, і це робить групу конструктивною потугою. Натомість скептично налаштована Єлєна Ґапова в тому ж таки числі «Критики» у прикрому відгуку на статтю Марії Маєрчик та Ольги Плахотнік, опубліковану в ч. 1-2 за 2011 рік, закидає авторкам, що ті неправильно тлумачать мотиви оголеного протесту «Фемен» проти соціяльної несправедливости: вони мовляв, переочили найкритичніший елемент аналізу – клас. «Фемен», наполягає вона, є марґіналками, адже вони походять із нижчого класу з меншими можливостями, тож їм можна пробачити порушення суспільних норм, використання власних тіл у будь-який можливий спосіб. Авторкам, уїдливо заявляє Ґапова, слід було це розуміти, а не леґітимізувати акції «Фемен» відповідно до того, що вони кажуть самі про себе в інтерв’ю.

Не витворено ще загальних рамок і засновків для публічної дискусії прихильників і критиків феномену «Фемен» – відомо тільки, що ані прихильників, ані критиків не бракує. Я хотіла би висловити власний погляд на це явище.

Проголошення незалежности України 1991 року розпочало процес дистанціювання українок від тоталітарного совєтського минулого. Прагнучи утвердити свою етнічну унікальність, вони відкидали колективну квазимаскулінну совєтську модель квінтесенціяльного жіноцтва – на користь «охоронниці домашнього вогнища», леґендарної Берегині. Стверджуючи розширення жіночих прав і можливостей, вони створили важливі зв’язки зі своїм минулим, сягнувши праісторичного символу української культурної ідентичности – історично матріярхального суспільства. Образ Берегині було вилучено з контексту і вмонтовано наново – структурно й історично – в інакші обставини, затим спроєктовано на сучасний культурно детермінований жіночий стереотип, аби зреанімувати давню парадигму ідеальної жінки, дом і «домашньої Мадонни», і її сучасного відповідника – «матері нації». Відсилання до Берегині заколисували українських жінок хибним відчуттям власної центральности, сприяючи дальшому утвердженню чоловіків на позиціях усвідомленої зверхности.

Поділяючи заперечення панівних цінностей, закорінених у комуністичну ідеологію, не всі жінки в Україні, однак, були схильні ідентифікувати себе з неотрадиціоналістським уявленням про жіночність – хоча існував сильний культурний зв’язок, який яка є прикладом, важко було подолати. Хтось обирав візію української жінки у сенсі західної «витончености». Поряд із континуумом відкинутих соціяльних норм цілий калейдоскоп життєвих стилів залучився у формування нової моделі жіночої ідентичности. Цей відхід гнітючого колективного минулого творив відчуття індивідуальности й особистої свободи – важливого психологічного дистанціювання від загального стада.

Мета реформ, однак, містила фатальну помилку. Перебуваючи у переважно консервативному постсовєтському оточенні, багато жінок, часто навіть і самі реформаторки, все ще були нездатні побачити гегемонічну патріярхальну культуру...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі