Роздуми про заслужену кару, люстрацію та милосердя

Січень 2005
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
1084 переглядів

У розмові, яку я пропоную, візьмуть участь не лише звичні читачі «Критики». Незримо її учасниками будуть іще кілька осіб. Наприклад, сумнозвісна Наталія Іванівна, викладачка Сумського педінституту, яка з посміхом стежила, щоб студенти її закладу поставили у виборчому бюлетені галочку саме там, де їм наказано (див. відеоматеріяли «Закритої зони»). Це також голова однієї з кримських виборчих комісій, яка у відповідь на зауваження прискіпливого спостерігача щодо вчинених маніпуляцій обурено вигукнула: «Господи, да когда же введут чрезвычайное положение?!» (див. матеріяли преси). Перелік таких осіб, звісно, можна легко продовжити, й усім їм властива одна спільна риса: вони добре усвідомлювали, що порушують закон, а тому на них не поширюється знамените євангельське: «Не знають, що вони чинять». Мало того, до них можна припасувати такий собі парафраз зі слів Апостола народів: «Вони знають присуд закону, що ті, хто чинить таке, варті покарання, а проте не тільки самі чинять, але й хвалять тих, хто робить таке».

На цю розмову я запрошую також матір колишнього диктора телебачення Руслана Антоника, який сидить сьогодні з «підвішеною» на нього статтею про вбивство сина одного київського високопосадовця. Запрошую і дружину одного львівського підприємця-друкаря, який фінансово підтримував Віктора Ющенка, — він сидить тепер за «підвішене» на нього друкування фальшивих банкнот. Що ж, і цей перелік кожен із нас може легко продовжити, бо цих людей також поєднує нещастя потрапити між коліщатка тієї пекельної машини, яку так ретельно змайстрували клани Кучми та Медведчука.

Уважний Читач, проте, помітить, що якраз творців цієї машини я на нашу розмову не запрошую, адже заслуговують вони на окрему лаву, із «сидентами» якої розмовляти «не положено». І саме про це — про відповідальність за скоєні злочини супроти закону — я й хочу повести розмову.

Злочин і верховенство права

Хто з нас попередніми роками не волав у відчаї до Неба, коли зло тужавіло, множилось і нахабніло? Хто не здригався, коли чув від політика, парламентаря, прокурора, судді, податківця чи начальника міліції різні цинічні фрази, які мовою владного есперанто звучали однаково: «Так було, так є і так буде!»? Хто з нас сумнівався в тому, що чи не найголовнішим ферментом зла є його безкарність? Відома аксіома юриспруденції — «покарання має бути невідворотним» — шкірилася з університетських підручників жахною насмішкою над усіма, хто наївно вірив у верховенство права. Безкарність п’янила її речників, сповнювала їх мефістофельської гордині, надихала на нові експерименти над беззахисною людиною. Коли Папа Іван Павло II нагадував наказ київського князя Володимира Мономаха: «Не дайте сильним погубити людину!», українські можновладці сприймали як протокольний штамп, неминучий в устах «професійного» церковника (говорили ж самі вони завчено про закон і правову державу!). Принизити людину, «розтерти» її в адміністративному тиглі, позбавити її чести, майна, а то й го-лови — все це було ознаками дії крутої владної сили, сигналом стадного вожака про те, що слабші самці мусять підкоритися.

Гаразд, людство давно вже усвідомило, що зло в цьому грішному світі не викорінити. Закон покликаний не поліпшити світ («бо не вдосконалив нічого Закон», про що говорить апостол Павло), а лише загнуздати зло; не дати йому розмножитись, як сарані; вчасно викорінювати із суспільного організму наслідки людської гріховносте. Регулятивна та, якщо хочете, санаційна функція закону величезна. На цю думку наводять слова того-таки апостола: «Закон не покладений для праведного, але для беззаконних та для неслухняних, нечестивих і грішників, безбожних та нечистих». Отже, той факт, що в українських коридорах влади зло гуляло дедалі нахабніше й безкарніше, свідчить лише про одне: закон не діяв — точніше, не діяв справедливо. Державні мужі, поставлені стерегти закон, змусили його служити їхнім корисливим інтересам. Якщо це не злочин супроти закону, народу та Бога, тоді взагалі...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі