Російська м’яка влада в Україні: проява у дзеркалі

Грудень 2011
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
78 переглядів

Відносини між Україною та Росією – надто складна для обговорення тема, хоча вона дуже важлива для з’ясування того стану, в якому нині перебувають українське суспільство і держава. Цю складність зумовлюють кілька причин, серед яких чи не найперша – брак адекватної мови, тобто поняттєвого апарату, за допомогою якого можна було б здеконструювати й неупереджено проаналізувати всю сукупність відносин між колишньою метрополією та колишньою підпорякованою територією, яка нещодавно отримала незалежність, між механізмами, з одного боку, культурного домінування, а з другого – культурного опору. У низці статтей, яку розпочинає ця публікація, ми маємо на меті подати один із можливих підходів, який видається придатним для аналізу проблематики російськоукраїнських відносин із погляду нагальних політичних завдань розвитку сучасної української держави та забезпечення суспільної справедливости.

Відколи Джозеф Най запропонував концепцію «м’якої влади» («soft power»)1, не вщухають дискусії щодо її структури, межі між «м’якою» та «жорсткою» владою, а також щодо її співвідношення з іншими концепціями влади. Ми, зі свого боку, пишучи цей текст, усвідомили зручність цього концепту з огляду не так на його онтологічну цінність, як на змогу, перефокусувавши погляд, розглянути події на політичній сцені у ширшому контексті владних стосунків у суспільстві. Ця перспектива м’якої влади допомагає розкрити взаємодію між свідомою людською діяльністю у царині творення політики й менш очевидними засадничими переконаннями, що підживлюють, формують та в багатьох випадках стримують відносини між двома народами у цей критичний період. Вона також дозволяє нам бачити, як з асиметрії взаємних переконань, уявлень, претензій постає дисбаланс сил між двома сторонами. І нарешті, перспектива м’якої влади підсвічує тонку межу між підходом, коли ідеологію можна поставити на службу раціонально сформульованій меті, і коли вона, навпаки, породжує цілеспрямованість, що не конче веде до раціонально вимірюваних результатів.

Леґіон страхів переслідує Україну, як і решту посткомуністичного світу обабіч Шенґенської завіси. Багато з них так чи так пов’язані з Росією, інші – з Заходом. Найпоширеніша теорія, про яку в урядових кабінетах воліють уголос не говорити, але від того не менше в неї вірять, полягає в тому, що Росія, хай би що вона говорила та робила, завжди намагатиметься відродитися як імперія, накидаючи свою волю новопосталим незалежним державам або й навіть змінюючи їхні кордони. Труднощі, які постають перед Україною в її намаганнях позбутися ярма колишньої метрополії, є однією з улюблених тем публічних дискусій. «Україна – постколоніяльна країна, – говорив у промові з нагоди 18‑ї річниці Незалежности тодішній президент України Віктор Ющенко. – Один із головних результатів такого її стану – це домінування чужого своєму народу капіталу – непродуктивного, нетворчого, зав’язаного на колишню метрополію. <…> Такий капітал, який залежний від колишньої імперії і їй прислуговується, зневажає власну країну і не підтримує ані її, ані її культуру».

Хоча офіційна політика Російської Федерації ідей реставрації імперії ніколи не містила, їх часто виголошують депутати Державної Думи, публічні інтелектуали та високопосадовці. Водночас свідчення поваги до суверенітету та національної гідности пострадянських країн виголошуються pro forma, і сподіватися цього можна радше від ліберальної, переважно опозиційної частини російського політичного спектру.

Очевидна у сьогоднішній Росії тенденція до зростання офіційного та стихійного націоналізму показує, що події розвиваються в напрямку, зворотньому до розбудови...

Автори

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі