Роки окупації

Жовтень 2012
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
4
740 переглядів

Останніми місяцями моєю настільною книгою були щоденникові записи Ернста Юнґера про повоєнну окупацію Німеччини 1945–1948 років, яка так невигадливо й називається: «Роки окупації».

 

Якщо спробувати застосувати до самого себе котрусь із саморобних версій психоаналізу, моє захоплення книгою Юнґера можна списати на досить поширену в сучасній Україні думку про «внутрішню окупацію». Мовляв, саме там я знаходжу якісь потрібні слова, схожі враження і навіть відповіді на злободенні питання. Контекст його окупації, звісно, вельми відрізняється від моєї нинішньої окупації, або того стану, який я і сотні тисяч людей довкола мене так собі уявляють. Десь приблизно так само, як і я відрізняюся від Ернста Юнґера. Він – останній із титанів, який намагався якось утримати вкупі цілісність цього світу, в усьому знайти як не божественні, то містичні причини, і в усіх проявах свого життя і художнього мислення більшою мірою був схожий на античних титанів, ніж на сучасників століття. Я – один із багатьох, хто народився вже після всіх розривів, криз і катастроф, які пережив і переосмислив Юнґер.

 

Наші з ним контексти ґрунтуються на різних інтелектуальних, культурних і політичних сподіваннях. Він – людина максимально цілісна, дисциплінована в діях і думках. Я – розхристаний у думках і часто непослідовний у словах та діях. Він – правий містик і консерватор. Я – дивний виплід страшенної мозаїки уявлень, ідеологій і переконань, які дуже часто не ґрунтуються на чомусь посутньому і серйозному, уражений усіма можливими вірусами галасливого англосаксонського світу, до якого з великою підозрою ставився Юнґер. Він – людина військова, яка застала в якихось зникомих проявах давній мілітарний етос, пройшовши солдатом і офіцером дві світові війни. Я – геть далекий від військової романтики і можу лишень узяти на віру його слова про шляхетність старих солдатів і романтику бряцання зброї. Він – людина традиції і природи, мабуть, останній справжній натурфілософ у літературі. Я – людина до жодної традиції не прив’язана, натуральне перекотиполе, яке нібито й живе на одному місці – так само, як і Юнґер, на лоні природи, – але природи цієї не відчуває і не знає. Він знає кожну стебелинку й переживає кожен порух вітру. Я ж не знаю й половини назв тих убогих трав і рослин, які ростуть у мене під ногами в сосновому лісі. За його спиною по­справжньому повнокровні культурні епохи і священні монстри: Лютер, Бах, романтизм, Ґете, Ніцше. За моєю – культура колонізованого століттями народу з кількома незначними яскравими спалахами: Сковорода, Гоголь, Шевченко. Він живе серед селян, які уважно й діловито обробляють землю і стежать за кожним повівом вітру. Я – серед пенсіонерів­дачників, які залишають мене у глибоких снігах на цілу зиму на самоті. Він садить рослини, доглядає за їх сходженням і споглядає в них кожну зміну. Я взагалі ще нічого до пуття не посадив. Усе, на що мене вистачає, – це обрізати зайві гілки на сливі та зрубати всохле дерево. Хоч і вмію, ніде правди діти, відрізнити сосну від берези. Та навіть окупації в нас різні. В нього – зовнішня, «заслужена» і логічна. В мене – внутрішня, нелогічна, хоч і не менш «заслужена». Його окупація тривала три роки. Моя, здається, не минеться ніколи.

 

Цих відмінностей можна навести безліч і закінчити щирим визнанням, що я не маю навіть найменшого права порівнювати себе з Юнґером і його талантом. Це я насамкінець із великою охотою і зроблю, бо чого лише не зробиш заради улюбленого письменника?

 

Однак парадокс у тому, що, живучи у поліському лісі під Києвом і маючи так само, як і він у своєму Кірхгорсті, обмежені контакти зі світом, я ні з ким, окрім Юнґера, не відчуваю аж настільки тісної споріднености й духовної близькости. Ми, нібито перебуваючи у двох абсолютно різних прірвах і двох різних депресіях, насправді відчуваємо щось дуже спільне. Мій діялог із його «Роками окупації» – це не так реальна спроба, як велике бажання ототожнити себе з ним і отримати духовну...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі