Різні обличчя львівської російсько(мовно)сти

Квітень 2007
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
353 переглядів

Тема росіян зі Львова завжди мала для мене певний присмак скандалу. По-перше, тому, що в українській національній уяві, в якій панувало бачення Львова – українського П’ємонту, евентуально Львова – багатокультурної Аркадії, немає місця для росіян. Привабливим об’єктом досліджень у Львові могла б, отже, для прибулого ззовні здаватися кожна інша етнічна чи національна група, навіть одна з тих, чия сьогоднішня присутність у Львові має радше символічний вимір, як-от вірмен чи євреїв, але не щонайменше восьмивідсоткова (за найнижчими з усіх можливих даних, тобто за переписом 2001 року) російська меншина. Подруге, тому, що як і було щось чути в Україні про львівських росіян, це були драматичні голоси з обложеної фортеці, себто нарікання самих росіян на примусову українізацію, утиски та загальне порушення їхніх прав як меншини. Це, а також брак їхньої символічної репрезентації, витворювало для мене дуже цікавий образ Чужого – водночас присутнього й неприсутнього. Про цього невигідного та замовчуваного Чужого говорять одиниці, поза статистиками й коментарями до кількісних досліджень – переважно авторства науковців із-поза України (скажімо, дослідження Бремера чи Янмаата з середини 1990-х років) – наукові тексти, що перебувають у сфері якісної соціології чи oral history, як, наприклад, монографія Івана Терлюка про росіян західних областей України чи есей Алєксандри Матюхіної про життя в совєтському Львові. Однак щоразу це тексти, що говорять про минуле і є історією повільної адаптації перших поколінь прибулих у львівські умови (й імовірно оповідають про фактичний брак цього процесу). Бо ж те, що завжди найбільше мене цікавило, це сьогоднішні молоді росіяни – третє покоління еміґрантів, що були виховані і розпочинають доросле життя в незалежній Україні, в цілком інакших умовах, аніж їхні батьки. Розмови з ними починала з відчуттям якогось захлинання низкою запитань, які хотілося поставити, – бо захопливим було й те, ким вони почуваються, яка їхня ідентичність, яким символічним простором є для них Україна, яким – Росія, як виглядає їхня ієрархія лояльности. Але вже після декількох перших інтерв’ю стало зрозуміло, що панівною в цих усіх оповідях про те, як воно бути молодим росіянином у Львові, є питання буття меншістю (якою меншістю? в який спосіб і хто її означує?) та означування на тлі та щодо більшости. Також виявилося, що, всупереч тому, що знала, розпочинаючи розмову з кожною новою особою, а саме: що оточення сприймає її як «справжнього москаля», група, яку ззовні розглядають як львівських росіян, – це насправді декілька різних ідентифікацій, декілька доріг доходження до власної ідентичности; врешті, декілька способів означування себе як меншости1.

«Войовнича» меншість і зінтеґрована меншість

«Войовнича» – це, можливо, трохи завчасне означення, бо насправді йдеться про ту частину львівських росіян, які активно переживають свою російську ідентичність меншости, намагаючися докластися до її збереження та розвитку – і в індивідуальному, і в груповому масштабі. Їхнє піклування про збереження своєї окремішности проявляється в дуже різний спосіб: від участи в російських меншинних організаціях і співпраці з іншими «земляцтвами » та підтримання жвавих контактів із зовнішньою російською батьківщиною2, до поведінки відверто націоналістичної та ворожої. Один із моїх співрозмовників, член Львівського російського молодіжного братства, виклав мотиви своєї позиції так:

Наше братство – це люди, які хочуть бути львів’янами, залишаючись при цьому росіянами. Ідея народилася, коли загинув композитор Білозір <...>, коли почалася вся ця істерія і хотіли звинуватити у цьому 80 тис. львівських росіян, та й взагалі всіх росіян Західної України. Я тоді зрозумів, що годі вже. Раніше мені було затишно у моєму маленькому світі, у колі друзів, сусідів, у нас не було проблем. І раптом я зрозумів, що навіть там вже не є безпечно, що той світ під загрозою, і що це серйозна загроза. Тоді я зрозумів, що якщо я і далі хочу тут жити, гарно жити, треба цю ситуацію змінювати, наскільки це є можливим. І все. Зібралося півтора десятка таких, як я, людей. У нас була ідея берегти свою окремість і свої права, так і з’явилося братство. [чоловік, 26 років]

Цей чоловік сказав, що дійшов висновку, що треба «щось зробити», коли зрозумів, що починає думати українською, а не російською. Львівські росіяни, «що воюють», є, отже, людьми, які не хочуть втрачати пам’ять про своє коріння, не хочуть забути, ким вони є, не хочуть піддатися асиміляції до ідентичности, яку має більшість. Їхня позиція часто набуває досить аґресивних форм, які, природно, ведуть до конфлікту з українською більшістю. Від декількох респондентів почула, що вони говорять російською, щоби їх, власне, було чути, щоби про їхню присутність не забували. Провокують, бо не можуть погодитися із ситуацією бути меншістю як такою, – нею таки складно вважати позицію росіян у совєтському Львові. Їм далеко до сентиментальної туги батьків і дідів за часами Совєтського Союзу, в якому вони були громадянами першої категорії, проте українськість Львова вони потрактовують як замах на своє становище в цьому місті. Бунт проти доконечности рахуватися з більшістю часто виражається в аґресивній поведінці:

Як би це Вам сказати – у Львові росіянам не дуже погано, якщо вміють захищати свої права <...> я нікого не кривджу, але всією своєю поставою показую, що якщо мене зачепити, то із задоволенням відплачу тим самим. Адже, напевне, не було жодного місяця, щоб на РКЦ не понаписували написів про проклятих москалів, у моєму випадку не було жодного разу, щоб людина за це не отримала належне. То провокація, але я маю на це право, адже живемо у вільній країні. Також ходжу з російським прапором на лацкані, то ще нічого, порівняно з тим, що в часах революції приходив до університету огорнутий у білоблакитний прапор з написом «Молоді вибирають Януковича». <...> А якщо тут почнеться щось погане, якщо почнуть притискати, то в мене є кому про мене подбати, є куди поїхати. Врешті-решт, я ж є росіянином, правда ж? [ч., 25 років]

Таке, а не інше визнання власної національної ідентичности – що відбувається в контакті з більшістю і потребує цієї конфронтації для дальшого підтвердження ідентичности – поміж осіб із російською національною ідентифікацією є, проте, радше винятковим, а важливим настільки, що воно найбільше формує зовнішній візерунок цього середовища. Значно чисельнішою є група, в якій ідентичність меншости не менш сильна, а проте значно менш виражена, і її природа не має спричинятися до конфлікту з більшістю. Меншість, яку робочим терміном окреслюю як зінтеґровану, бодай не відмежовується від своєї російськости, але стоїть радше на переконаннях, що національність є приватною справою, з якою не слід виставлятися, якщо не є необхідним її захист перед якимось тиском іззовні. Мирне співіснування з українцями є для цієї групи чимось очевидним; вона не має проблем із віднайденням себе в суспільстві, в якому живе, з послуговуванням українською мовою, знаходженням свого місця та закоріненням у місцеву культуру.

Ходила до української школи. Батьки так вирішили, бо живемо у Львові. Мама ходила до російської школи, а мене вже віддала до української, власне, не знаю, чим вона керувалася. Напевне хотіла, щоб мені було легше. Українською я почала говорити ще в дитсадочку, коли мені було 4 роки, просто так було потрібно, от і навчилася від самого початку. [жінка, 21 рік]

Цих осіб характеризує і значна громадянська лояльність до України як держави, що ніяк не суперечить їхній російській ідентифікації. Більшість із них свідомо проводять межу між приватною, культивованою вдома та в колі знайомих російськістю і публічною громадянською ідентичністю, завдяки якій не почуваються вилученими ні з вужчої, міської, спільноти, ані з ширшої, державної.

Я є громадянкою України. Українська нація існує в державі. І немає значення, що я не є етнічною українкою. <...> вважаю, що якщо я живу в Україні, то потрібно знати її мову. Просто так потрібно. Можна собі бути росіянином, китайцем або негром, але потрібно знати українську мову, і на українському телебаченні, наприклад, розмовляти українською. Якщо маєш бажання говорити зі своєю родиною, зі своїми друзями російською мовою, будь ласка, я сама так роблю. Але публічно потрібно вживати державну мову. [ж., 21 рік]

Від багатьох росіян я чула, що саме Львів як особливе місто дає їм змогу інтеґруватися, бути «у себе», водночас зберігаючи свою окремішність. Особливий статус Львова випливав для них найперше з його багатоетнічности й багатокультуральности, існування яких завжди наголошувано. Саме з огляду на цю множину народів і традицій – говорили ті, що спричинилися до сформування міста таким, як воно є сьогодні, – можливе їхнє сьогоднішнє закорінення в ньому, вростання в міську культуру, що, як і колись, асимілює чергову новопосталу меншину.

Україна – це моя батьківщина, і тільки Україна. Навіть не Україна, а Львів. Це ніби менша батьківщина, але якщо чесно, то для мене вона стоїть на першому місці. А вже потім вся велика Україна. Так якось склалося, і мені ближча львівська культура, а не цілої України. Я завжди сміюся, що Львів можна порівняти з Ноєвим ковчегом, – тут зібрано стільки народностей – і німці, і євреї, і османи, і поляки... Маю багато контактів із їхніми спільнотами, і ми завжди знаходимо спільну мову. <...> Львів завжди пригрівав у себе різні меншини, дозволяв їм жити, давав батьківщину, якщо вони її не мали, і не питали тут ким ти є, достатньо було того, що ти є львів’янином. [ж., 34 роки]

Сторінки2

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі