Рівновага маятника

Жовтень 2011
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
5
1177 переглядів

 

 

 

«Шістдесят цигарок щодня, ходіння годинами довкола столу, безсоння...». Цей автобіографічний епізод із «Родинної Европи» Чеслава Мілоша може переслідувати, як свідчення про крайнє усамітнення і розпач. Епізод ніби постає в послідовних кадрах: поет відривається від писання, встає, запалює чергову цигарку, вихиляється з вікна, за яким – сірий тиньк, нечисленні перехожі в темних плащах і пальтах. День такий самий понурий, як і низка багатьох попередніх і наступних. Це Париж, 1951 рік; війна була не так давно, і досі відчутний наліт сірого попелу, який вона залишила на всіх речах; кров повільно повертається в тіло міста, ще мало підсвітлених вітрин. Надвечір Мілош спускається вниз, іде до поблизького болгарського ресторанчика, щоб посидіти там на самоті. «Я приходив сюди щодня на початку 50-х, – згадував він через чверть століття в розмові з Адамом Міхніком, – і щоразу думав, що саме того дня накладу на себе руки».

Коли взимку 1951 року Чеслав Мілош, працівник посольства Польської Народної Республіки в Парижі, захопивши з собою мінімум необхідних речей, з’явився на порозі польського еміґраційного Літературного інституту в Мезон-Ляфіті, щоб попросити про притулок, він, вочевидь, усвідомлював три речі.

Перша: відтепер він буде чужим для всіх – для колеґ у комуністичній Польщі, до яких вороття нема; для польської еміґрації, яка у нещодавньому працівникові дипломатичного представництва ПНР бачитиме комуністичного шпигуна; для лівої французької інтеліґенції, яка кожного «дезертира» з соціялістичного Сходу трактує не інакше, як того, хто виконує американське завдання; для правої французької інтеліґенції, котра принципово не довіряє нікому, хто прибув із «найпроґресивнішої держави світу» чи її сателітів.

Друга: з цієї миті він більше не належатиме собі, позаяк за власним вибором опинився у полі протистояння великих світових держав, а тому будь-яке його висловлювання, навіть найприватніше, тепер обростатиме політичним контекстом.

І третя: зараз, коли від нього відвернулися майже всі, і коли він виключений з будь-якої актуальної системи понять, можна бодай «повернути собі себе».

***

Першим, що опублікував Мілош після свого «зриву», була стаття «Ні» – своєрідний маніфест політичного втікача, пояснювальна записка оточеного загальною недовірою «дезертира». «Якщо свобода – це буцімто лише усвідомлення необхідности, тоді я, нікчемний хробак, стаю на шляху, який має пройти Історія під гуркіт танків і лопотіння знамен, і мені байдуже, коли хтось називатиме мене рабом забобонів чи успадкованих звичок», – пише він у цій статті. Задекларований тут різновид бунту (а йдеться про бунт, безумовно) – дещо особливий. Це бунт «я», яке хоче зберегти свою повноту, бунт проти розшарування особистости, спричиненого політичною необхідністю. Це незгода на вилучення, витіснення окремих сеґментів людської тотожности – як-от родова пам’ять чи географічне укорінення, яке не узгоджується з актуальною політичною мапою. Людина має безумовне право на «успадковані звички», умовності, на винесені з приватного світу ритуали, які дозволяють у стихійно змінних обставинах, у мінливому політичному освітленні, котре часто робить власне обличчя у дзеркалі невпізнаваним, виразно ствердити: це все-таки я. Молодий Чеслав колись розпочав цей урок під керівництвом свого дядька, поета Оскара Мілоша – той, на превеликий подив свого небожа, який рано виявив схильність до лівацтва, нагадав йому про потребу, хоч би там що, пам’ятати про своє шляхетське походження. Адже «ціла людина» (саме таке означення вживає Мілош у «Ні») є дечим складнішим, ніж ідеологічні доктрини, і суперечливішим, ніж задекларована політична позиція. Вона неможлива без фраз, які ми бурмочемо крізь сон, без того, що змушує нас швидше дихати, коли чуємо окремі назви та імена. «Ціла людина» – небажаний мотив для будь-якого доктринального світогляду...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі