Рішення для наступної Республіки

Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
82 переглядів

«“Критика” постійно була на слуху»

Я почала читати «Критику» ще студенткою, якісь статті нам рекомендували в університеті. Потім, коли працювала в культурно-мистецькому центрі «Дзиґа», познайомилася з Наталкою Середою, львівською представницею «Критики», а потім і з Андрієм Мокроусовим. У «Дзизі» під час «Форуму видавців» нерідко відбувалися критиківські заходи — вона в ті часи була одним із кількох осередків, де ентузіястично сприймали подібні речі. І головне — тамтешня публіка здатна була це оцінити. Ну, і тоді вже я читала «Критику» реґулярно.

А потім, 2007 року, в «Критиці» вийшла перша моя стаття, «Чому я не антиамериканістка». Пам’ятаю, що для мене це був такий milestone, віха в житті, досягнення.

Після «Дзиґи» я ще певний час працювала у «Львівській газеті» і трохи писала про книжки, брала інтерв’ю у Григорія Грабовича, критиківських перекладачів. «Критика» постійно була на слуху. Тоді це був єдиний своєрідний майданчик, бо в українському інтернеті не було особливо з чого вибирати, фейсбуку не було. Навіть такі газети, як «День» кінця 1990-х або «Дзеркало тижня», не писали настільки глибоко про літературні та суспільні дискусії. І що теж важливо: навіть якщо підняти архів таких леґендарних видань, як «Поступ» Кривенка 1990-х, то видно, наскільки постсовєтським був їхній стиль. Дещо в тих інтонаціях нам сьогоднішнім дуже ріже слух, інколи вони трохи наївні, інколи старомодні, інколи там відчувається наслідування російської журналістики. Якісь видання поступово вилюднилися, еволюціонували, навчилися, тоді як у «Критиці» від самого початку було закладено інший стандарт, вона ніколи не була локальною, постсовєтською, а натомість від самого початку була «правильна». Більшість українських медій, навіть хороших, тоді не були глобалізовані, вони просто не знали, як має бути. Навіть наприкінці 2000-х, якщо говорити про «середню температуру по лікарні», у середовищі української журналістики загалом не було звички читати англійською мовою, не було навіть амбіцій рівнятися на умовний «The New Yorker», не кажучи вже про «The New York Review of Books». А «Критика» не робила поправки на стандарти «малої культури», міряла себе отим NYRB.

Майданчик, вільний від тролів

Зосередженість на певних темах ішла хвилями. Пам’ятаю, що десь від початку 2000-х, коли почали «закручувати гайки», у «Критики» з’явився політичний темперамент. Саме тоді вона з вишуканого видання для вузького кола стала одним із небагатьох незалежних, непідцензурних майданчиків. Нехай і для маленької авдиторії (але тоді всі авдиторії були маленькі, окрім телевізора). Уже після Помаранчевої революції, коли стало вільніше, градус знизився, повернулися серйозніші теми. Коли ж стало зрозуміло, що все це ненадовго, знову з’явилися доволі гостро-політичні публікації — у хорошому сенсі цього слова.

Власне до «Критики» я потрапила після роботи в консалтинґу, в компанії pro.mova. Пам’ятаю, 2007 року ми сиділи з Ярославом Грицаком і Євгеном Глібовицьким і вперше обговорювали тролів як велику проблему. Фейсбук щойно з’явився, він іще неІ був серйозним майданчиком, тож усі дискусії, які сьогодні перейшли у фейсбук, відбувалися переважно в ЖЖ (Живому журналі) або в коментарях на сайтах видань. Саме тоді УНІАН уперше зловило тролів у себе на сайті. Вони проводили якесь опитування і навмисно зробили помилку — і ось так їх підловили, побачили, що тролі накручують голосування. Ми побачили, як у нас забирають майданчики для дискусій. Уявіть, що двоє сидять, розмовляють, аж раптом прибігає натовп і починає кричати. Очевидно, що за таких умов нормальна розмова неможлива, люди просто не можуть одне з одним повноцінно комунікувати, їм весь час заважають.

Тоді у мене виникла думка, що потрібен якийсь інтернет-майданчик, вільний від тролів. 2010 року ми зустрілися з Андрієм Мокроусовим випити кави, і я розповіла йому про цю ідею. А в «Критики» саме тоді «впав» сайт, фактично його треба було відновлювати з нуля, і цим навесні 2010 року почав займатися Олег Коцюба. На якомусь етапі до обговорень долучилися Григорій Грабович, Михайло Мінаков. Ми домовилися, що «Критика» шукатиме на це ресурси. Практично весь рік, другу половину 2010-го і початок 2011 року ми періодично були на зв’язку, виробляючи ідею сайту «Критики», який був би не просто сайтом часопису і видавництва «Критика», а чимось більшим — із самостійним контентом і дискусійною частиною, захищеною від тролів. Тоді й було обрано «клубний формат».

Потім я переїхала до Києва, і буквально за тиждень-два до України прилетів Грабович; наприкінці червня 2011 року я приєдналася до команди «Критики». Працювала заступницею Андрія Мокроусова у часописі і водночас, разом із Олегом Коцюбою, над сайтом.

Перевинайдення України

Сайт розроблявся дуже довго, він насправді складний зсередини, працює на доволі рідкісному для України двигуні. Контент сайтового проєкту «Критичні рішення» задумувався як дещо легший за контент часопису, спрямований на політичну та соціяльну проблематику, із вільнішим стилем писання. Тоді як часопис мав стати сфокусованішим на довколалітературних текстах, серйозніших, глибших, академічніших.

Не пам’ятаю, щоб ми тоді серйозно розглядали можливість самоокупности сайту в найближчій перспективі, принаймні на початках. Ми все-таки розраховували на те, що сайт мають фінансувати донори, адже йшлося про журналістику рішень, умовно кажучи, соціяльно відповідальну журналістику. Цього не соромляться навіть видання на Заході, які займаються серйозною журналістикою. Проєкт «ProPublica» не є комерційним, але його матеріяли публікує видання «The New York Times», яке є бізнесом. Розслідувальна журналістика страшенно дорога і одразу не окуповується. З одного боку, ми тут потрапляємо у глобальний тренд, тому що всім складно. А з другого боку, ми живемо в бідній країні. І коли ми говоримо «бідна країна», не йдеться про витрачання (досить подивитися, що робиться в «чорну п’ятницю»), йдеться про бідність людських ресурсів. Одна справа, коли журнал, той-таки «The New York Review of Books» або навіть набагато попсовіший «The New Yorker», працює на величезному, напевно, найбільшому в світі ринку, у заможній країні. Плюс англійська мова з величезним ресурсом хороших авторів, які до того ж конкурують між собою.

Якби ми запустили сайт на рік раніше, це був би зовсім інший проєкт. Не можу сказати, що я незадоволена результатом, що це розчарування. Але це не те, про що я думала і мріяла. І це знов-таки питання таймінґу. Сайт почав працювати буквально за тиждень до Майдану, ми практично одразу включилися у майданні публікації — і всі плани полетіли шкереберть.

Сайт «Критики», принаймні з мого боку, задумувався 2010 року як такий собі Ноїв ковчег. Навесні Янукович стає президентом, підписують Харківські угоди. У всіх було відчуття, що ми скочуємося у брєжнєвщину і партизанщину. Сайт «Критики» мав бути комфортним, невеликим, достатньо герметичним середовищем, де виношувалися б, визрівали ідеї до наступного равнду — до того, що, як ми тепер знаємо, було Майданом. Якби у нас перед Майданом був рік, якби сайт запустили 2012 року, думаю, що це був би зовсім інший проєкт. Те, що станеться щось таке, як Майдан, було цілком очевидно. Наприклад, дуже важливо було мати сервер не в Україні, систему-запобіжник.

Отже, Ноїв ковчег, де розробляються рішення для наступної Республіки, яку ми будемо перевинаходити, — це перше. Друге — це можливість перейти у режим новинного сайту у випадку якихось катаклізмів. Відповідно, технічно мало бути передбачено таке навантаження.

Завантаження архіву часопису «Критика» на новий сайт для мене було принципово важливо, навіть ідеологічно. Коли я працювала в консалтинґу, ми передплачували в офіс «The Economist»; це був певний еталон якости, до якого треба було тягнутися. Притому всі розуміли: для того, щоб у країні виходив «The Economist», має минути кілька сотень років правової держави. Велика повноцінна культура, повноцінна мова і весь багаж текстів, на якому може вирости таке видання. Чого в нашому випадку немає. Бо практично все, що було на той час, весь гумус, на який можна було стати ногами і спертися, щоб тягнутися до цих амбіцій, це були тексти «Критики». Ти на ці тексти озираєшся — і тобі не соромно. Вони не смішні, не наївні, вони окей. Так само, як береш число «The Economist» за будь-який рік, — і він окей.

Третє — сама ідея «Критичних рішень» полягала у прив’язці не до подій, а до тем. А деякі теми вже було розроблено, під деякі з них уже можна було підкласти стос критиківських статтей.

У нас були дискусії, чи не перевести «Критику» з паперу в електронний формат, але таки залишається друковане видання. Передплатники воліють мати паперову версію, а це хоч якийсь спосіб монетизації.

Я розумію, чому професор Грабович тримається паперу. Він живе в американській культурі, де, попри інтернетизацію, продається друкована преса. І хоча наклади падають, журнали все одно виходять. Бо журнал — це окремий жанр, текстом в інтернеті не заміниш верстку. Людям хочеться тримати в руках папір. Те саме в середині нульових було з електронними книжками. Говорили, що друкованій книжці гаплик, що це лише питання часу, коли помре папір. Але вже якихось два роки ринок електронних книжок на Заході стоїть. Він стрімко зростав, відгриз свою долю ринку — і вийшов на плато. У нас, напевно, ринок електронних книжок деякий час іще зростатиме, але потім все одно зупиниться. А ринок друкованої книжки і сьогодні зростає.

Лише один нюанс — авторське право. Якщо в Штатах його захищено, то його абсолютно не захищено в Україні. Це стосується і фільмів, і книжок. Інтернет привчив до безкоштовного контенту, тож якщо якийсь контент продавати за гроші, в тебе автоматично буде шалена конкуренція. Тому що людина має переламати себе, щоб заплатити за контент.

Запит на довіру

Чи маємо ми запит на видання такого штибу в Україні? Запит є, але його не вивчено, і ми навіть не знаємо, яким інструментом його вивчати, як його міряти. Досі не вивчено питання довіри до носія інформації, медіюма. Бо насправді всі звикли, що рамку має бути задано ззовні, вочевидь, її має задати Москва. До 2013 року був суцільний диктат смаків із Москви. Причому це ж було в усіх сеґментах — починаючи від найтрешевішої попси і закінчуючи високоінтелектуальними колами. Дуже часто економічну літературу читали саме в російських перекладах. І це не питання, якою мовою читати, це питання відбору, фільтру: хтось у Москві прочитав якогось американського автора і сказав, що це круто, і тоді ми будемо його читати. Може, навіть англійською мовою, не обов’язково в російському перекладі. Головне, що ієрархія сенсів вибудовується там. Бо можна зіскочити з голки російського контексту, але ієрархія і, що важливо, інтонація залишаються.

Після Майдану в Києві відбувся Міжнародний форум української та російської інтеліґенції, приїхав ліберальний російський десант і почав розповідати, як нам треба «обустроить Украину» — тепер, коли у нас є така можливість. (Пам’ятаю, що тоді все-таки були доволі гострі коментарі і досить гостра реакція: чуваки, ви там у себе розберіться зі своїм Путіним, а потім нам тут будете розказувати, бо ми тут щойно самі розібралися.) У російської еліти безвідмовно спрацьовує той імпульс, якого нам страшенно бракує: вони приїхали задавати рамку, сказати, як має бути. Для них було дуже важливо не просто слухати і спостерігати, а самим переповісти нашу історію і ніби в такий спосіб її привласнити. Глибоко підсвідомо така поведінка притаманна великим імперським народам із повною культурою. Це притаманно британцям, американцям — може, у трохи елеґантніший спосіб, але вони також це роблять. В українців цього немає абсолютно, вони сидять і слухають. Хай там уже чужі історії! Ми навіть свої історії маємо потребу почути від когось іншого.

Так, мова нам звужує авдиторію. Навіть не використовуючи критиківського правопису в книжках, які ми тепер видаємо у «Yakaboo Publishing» (ми використовуємо мейнстримний правопис), я відчуваю, що люди доволі болісно реаґують навіть на галицизми або на якісь екзотичні, на їхню думку, старі українські слова. Усе, що виходить за межі того, що я називаю «українським радіо». І то не лише в консервативніший бік! Люди так само болісно реаґують на жаргон, вуличну українську мову, умовно кажучи, мову львівського гопника або богеми — з пейоративною лексикою, адаптованими русизмами. Люди, які зазвичай користуються російською в побуті, дуже болісно на це реаґують. Їх це обурює! Бо ж українська мова має бути, як вишиванка: раз на рік на День незалежности вдягнули — і вона далі собі красіво лежить. Сама думка про те, що українська мова може бути чимось таким, чим люди послуговуються на щодень, у побуті, що там теж може бути якийсь жарґон, якісь девіяції, що її може бути наповнено емоціями, — це виводить людей із рівноваги.

Блоґер, який пише російською, матиме більшу авдиторію, ніж блоґер, який пише українською. Раніше могли сказати, що у російськомовних видань краще фінансування, а тут уже немає грошей. Тут уже чистий кейс довіри і сприйняття.

Підготовлено на основі бесіди Оксани Форостини з Юлією Бентею, присвяченої 20-річчю «Критики».

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі