Рідкісна птиця

Грудень 2005
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
161 переглядів

Ліберали в українській політиці і, ширше, суспільному житті ніколи не займали надто помітного місця. Вони ніколи не належали до головної течії української політики (у фундаментальній одинадцятитомовій «Енциклопедії українознавства», виданій на еміґрації, взагалі немає гасла «лібералізм»!). Тут навперемінно панували народні демократи, комуністи, інтеґральні націоналісти. Попри це, значення ліберальної інтеліґенції для української історії неабияке. Чи можна, наприклад, займатися українською історіографією, оминаючи ім’я Івана Лисяка-Рудницького? Чи можна говорити про українську журналістику, оминаючи ім’я Івана Багряного? Зі зрозумілих причин, після Другої світової війни ліберальна течія могла вижити тільки на еміґрації. Хоча це було нелегко. Проти лібералів були не тільки повсякденні труднощі, притаманні всім східноевропейським еміґраціям після 1945 року, але також значна частина власної суспільної думки, що перебувала під явним впливом націоналістів усіх відмін (бандерівці, мельниківці, двійкарі). Але ліберали вижили (хоча найвагоміших успіхів більшість із них здобула поза українським середовищем), а доробок декого з них (ліпше було б написати – поодиноких) потрапив до України. Найбільше щастя, поза сумнівом, мав Іван Лисяк-Рудницький, чия спадщина, завдяки сумлінності й компетенції Ярослава Грицака, відома в Україні повністю. Іван Багряний, хоча в Україні видано всі його романи (в тім числі явно слабкі), як публіцист – а публіцистом він був справді знаменитим! – практично невідомий, хоча том його публіцистики 1996 року вийшов у видавництві «Смолоскип». Ім’я одного з найвизначніших европейських совєтологів Бориса Левицького сучасному українському читачеві не говорить практично нічого.

Згадкою про еміґраційну долю українських лібералів доречно було розпочати текст, головним героєм якого є людина, що належить до отих «рідкісних птахів», якими вони були і є. Мова про Богдана Осадчука – історика, політолога, кореспондента однієї з найвпливовіших европейських газет – швейцарської «Neue Zürcher Zeitung», співпрацівника леґендарної Ґедройцевої «Культури». Осадчук народився в Коломиї 1920 року, тож якби мав схильність улягати духові часу, напевно став би активістом ОУН; якби домінувала родинна традиція – вступив би до комуністичної партії (батько був членом нелеґальної Комуністичної партії Західної України). Цього не сталося, можливо, тому, що він зростав у центральній Польщі (батька, вчителя з комуністичними симпатіями, скерували туди адміністративно), а може, тому, що українства його навчали петлюрівці, які після перебування у таборах інтернованих мандрували по цілій Польщі у пошуках роботи.

Коли 17 вересня 1939 року Червона армія зайняла половину II Речі Посполитої, Богдан Осадчук, хоча його родина мешкала на території Генеральної губернії, вирішив виїхати до Совєтської України. Але розмова з совєтським офіцером, який допитував тих, що хотіли виїхати, розвіяла його просовєтські симпатії. Осадчук уперто звертався до нього по-українськи, офіцер говорив тільки по-російськи – і зрештою став кричати на молодого симпатика Країни Рад, що той є українським буржуазним націоналістом. Особливого смаку цій історії додає те, що Богданів батько, хоч і колишній комуніст, на той час уже не мав жодних ілюзій, чим є Совєтський Союз, і з тривогою думав про намір сина.

Одразу після виникнення Українського Центрального комітету під проводом Володимира Кубійовича Богдан Осадчук заанґажувався у діяльність його філії на Холмщині. У тому періоді подією, яка справила найбільший вплив на майбутнього журналіста, була братовбивча війна бандерівців із мельниківцями (серед яких Осадчук мав друзів). Може, якраз ця обставина зробила Осадчука непримиренним критиком бандерівського табору.

Як згодом виявилося, переломним для Осадчукової біографії стало рішення полишити працю у Холмському Українському комітеті і податися на навчання до Берліна (українці з Галичини тоді мали особливий статус, завдяки чому могли навчатися у німецьких...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі