Рашинарі

Вересень 2002
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
133 переглядів

«...Смиренні й погідні, ми повинні триматися товариства тварин, присідати навпочіпки біля їхнього боку іще впродовж тисячоліть, вдихати радше запах стайні, аніж лабораторій, помирати від хвороб, а не від ліків, витися довкола нашої пустки і лагідно поринати в неї».

Цілий день віяло з полудня. Під блакитним шкливом неба сухе світло окреслювало чорні контури довкола речей. У такі дні світ виразний, наче витинанка. Неможливо дивитися на щось одне, бо можна осліпнути. Повітря несе із собою блиск, до якого ми тут не призвичаєні. Африканська, середземноморська світлість переливається через карпатський хребет і спадає на село. Пейзаж голий і прозорий. Серед безлистих галузок видно покинуті пташині гнізда. Високо, краєм поруділих лук іде череда корів. От-от зникнуть у лісі. Там тихо, темно, там зелена трава на галявинах. Тварини відступають вспак на кілька тисяч років, покидають наше товариство і знову стають собою, до часу, коли за день, за два хтось відшукає їх і прижене назад.

«...Ми повинні триматися товариства тварин, присідати навпочіпки біля їхнього боку...» Я прочитав цю фразу в липні. У серпні поїхав шукати рідне село Єміля Чорана. Ніколи не міг погодитися з тим, що думка є абстрактним існуванням, і мусив поїхати до Рашинарі. Через Ґорґани, через українську й румунську Буковину, через Клуж і Сибін добрався до південного краю Семигороду. Відразу за околицею села виростали Карпати. Дослівно. Ви йшли по рівному, а потім тут же треба було підніматися стежками худоби, через кожних кілька десятків кроків зупиняючись, аби перевести дух. На півночі, оповита синявою млою, лежала Трансильванія. Круті, розігріті луки над Рашинарі пахли коров’ячими кізяками. Дощу не було багато днів і земля повертала запахи, накопичувані сотні літ. Через кілька днів ми бачили вечірнє повернення з пасовиськ. По шосе з Пелтгініс у червоному промінні сонця йшли сотні корів і сотні кіз. Над стадами піднімалося тепло і сморід. Сиві круторогі корови йшли попереду. Люди стояли у відчинених воротах обійсть і чекали. Все відбувалося в тиші, без покрикувань, без підганянь. Тварини відокремлювалися від стада і заходили до своїх садиб. Зникали у напівмороці тінястих дворів, і різьблені ворота замикалися за ними, як за людьми. Велетенські бугаї блищали, ніби чорний метал. На один їхній крок припадало півтора кроку корови. Вони були страхітливі її диявольські. Вологі щетинисті морди викликали в думці якусь далеку й любострасну мітологію. В кінці дріботіли кози. До строкатости більше пасувала рухливість. Цапиний дух ширився над розтягнутим стадом. Асфальт лиснів від коров’ячки.

Це було Рашинарі, місце народження і перших десяти років Еміля Чорана. Сонце простопадно світило на бруковані вулички, на пастельні будинки, на червону луску дахівки і видобувало найдавніші запахи. Я спочатку не розумів, що воно таке висить у повітрі, просякає мури, тіла перехожих людей і кузови старих возів. Тільки згодом, через кілька днів збагнув, що то змішані запахи тварин. Із замкнених дворів тягнуло свинячим гноєм. Земля між каміннями бруківки століттями вбирала кінську сечу, пасмуги стаєнного запаху снувалися вслід за незліченними запряжками, з полонини спливало задушливе повітря пасовищ, стічними канавами сочилася гноївка з хлівів та обор, а одного дня я видививсь у ріці розтягнуті нутрощі вівці або теляти. Течія підхоплювала миготливу червінь і несла кудись у бік Сибіна. Вітер з гір приносив пронизливий, гострий аромат овечих загород – мішанину столоченого зілля, липкого, товстого руна її засохлих, схожих на камінці, зеленкуватих бобків. І тільки де-не-де випливала стружка ялинового диму, нитка смаженої цибулі або бензинова хмарка вихлопів.

«...Найкраще було б, якби я ніколи не покидав того села. Не забуду дня, коли родичі посадили мене на воза і відправили до міського ліцею. То був кінець мого прекрасного сну, руїна мого світу».

Тепер із Рашинарі до Сибіна їздить трамвай. Він робить закрут край села. Можна сісти на сходинках між баром і шевцем. У...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі