Рамки пострадянської демодернізації

Вересень 2013
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
1
5413 переглядів

Пріоритети цих реформ також були натхненні цінностями модерности: 1) конкурентоспроможна держава, заснована на верховенстві права, 2) гуманізація розвитку, 3) безперервність модернізації, 4) здобуття сильних позицій у глобалізованому світі. Однак і багатослівність, і розкиданість пріоритетів, і миттєва скептична реакція українських еліт, журналістів та громадянського суспільства на ідеологію реформ свідчили про нову якість мешканців пострадянського світу – людей, які не підтримують модерність. Модерність більше не надихає. За двадцять років населення країн Західної Евразії пережило піднесення сподівань на революційні зрушення в своєму розвитку. Розпад Радянського Союзу великою мірою леґітимізували саме такі надії: нарізно кожен радянський народ зможе зосередити свої ресурси на своєму розвитку. На початку 1990-х, після необуржуазної дисоціяції (тобто роз’єднування під впливом повернених буржуазних цінностей національного патріотизму, громадянських прав, цінностей грошей, консьюмеризму і підприємництва), травмовані розпадом та несподіваними можливостями, радянський люд і різного калібру колективи в нових країнах навчилися не вірити в майбутнє, не мати надії. Суспільний досвід, створений безрезультатністю кольорових революцій і технократичних модернізацій, зробив пострадянських українців, росіян, грузинів та казахів стихійними песимістами. Виробився стійкий рефлекс очікувати підступів при першій же згадці про модернізацію. Прозір між початком 1990-х та початком 2010-х – період демодернізації країн, що постали на місці пропалого Радянського Союзу. Саме це – демодернізаційна спрямованість – дозволяє і досі говорити про «пострадянський реґіон». Його пострадянськість має подвійну ідентичність: геополітичну (тобто таку, що відсилає в минуле, де пострадянський реґіон – це частина сучасного світу, в якому діють політичні режими в кордонах і традиціях, витворених за радянських часів) і трансформаційну (тобто таку, що відсилає в майбутнє; тут наш реґіон – це лабораторія з вироблення демодернізаційних моделей розвитку, які використовують колишні радянські інститути з новими завданнями).

2 Модернізація мало залежить від тактичних ігор політиків, навіть якщо вони очолюють такі ресурсні країни, як Україна, Казахстан чи Росія. За великим рахунком, модернізація – це довгий культурний глобальний процес утілення цінностей модерну в реальність. На території Західної Евразії цей процес почався наприкінці XVII століття і тривав аж до кінця XX. Схоже на те, що ми були свідками його завершення. Універсальна модель модернізації передбачає веберівське «розчаклування» світу традиційних суспільств, їхню раціоналізацію і зрозумілість. У цьому процесі науковий світогляд не- наче переописує всесвіт, а роль розуму стає засадничою. Ґотфрид Вільгельм Ляйбніц, який стояв при початках світової модернізації, описував діяльний вплив просвітленного та просвітлювального розуму як «упорядкування хаосу» та «освітлення темряви». Зиґмунд Бауман, який дожив імовірного кінця модерну, описував роботу розуму як «зрідинення» твердих традицій, перетворення суспільства на простір постійного мінливого потоку проґресу. Таким чином наука набувала нового впливу на суспільство, передусім через систему освіти. Економіка, отримавши технічний поштовх від науки, ставала окремою сферою людської активности, де людина проявляла себе як вивільнений від тисняви традиції раціональний, еґоїстичний і підприємливий індивід. Фундаментом політичних інститутів замість віри в містичне право суверена на владу стали раціонально-обґрунтовані цивільні права та відповідальний уряд. Із модернізацією людство виривалося в новий світ наукової, технічної, індустріяльної та соціяльної революції.

У процесі становлення модерности їй опиралося не тільки колись панівне традиційне суспільство. Розчаклування затишного рідного світу, болісний поділ на приватну та публічну сферу, виведення церкви в приватну зону, колонізація культурного життєсвіту системою інструментального розуму, технократія і багато інших спричинених модернізацією процесів викликали реакцію опору. Такі реакції мали характер антимодерну, що його чудово описав Володимир Єрмоленко у книжці про Вальтера Беньяміна. На прикладі розвитку мислення одного з найтонших мислителів XX століття Єрмоленко чудово показав, що антимодерні настанови нерозривно пов’язані з модернізацією, є її діялектичним складником. Антимодерна реакція на модерність щоразу прискорювала модернізацію в окремих культурах. Окрім антимодерних реакцій нещодавня історія показала можливість «постмодерного» мислення. Складність культурного світу пізнього модерну дала підстави говорити і мислити в термінах після Модерну. Однак цей спосіб мислення виявився своєрідним радикальним гіпермодернізмом, вимогою втілення модерних чеснот без впадання у гріхи модерности. Постмодерний досвід виявився тим самим альтернативним мисленням, яке дало підстави Ульрихові Беку заговорити про «другий Модерн», модерність найвищої якости з чинною рефлексивністю та мережевим обмеженням влади. Однак у той же час, коли постмодерністи почали своє інтелектуальне повстання, у працях Алєна Турена з’явилася чи то здогадка, чи то передбачення демодернізації. В 1970-х роках Турен пов’язує цей тип розвитку з деіндустріялізацією та відповідною зміною способів мислення серед правлячих кіл.

Сторінки4

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі