Рахунок за ритуальну боротьбу

Червень 2012
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
871 переглядів

Книжка творів Олеся Ульяненка (їх у ній трохи) і спогадів про нього, названа «У знятому на плівці дні», встигла до його п’ятдесятиліття. Якби український письменник, єдиний у світі лавреат Малої Шевченківської [sic] премії Олесь Ульяненко був живий, а головне, якби він був сановитий і номенклатурний, ювілейний збірник виглядав би зовсім інакше. Не так розхристано і не так щиро. Упорядниця Надія Степула ще почує про нього щось вдячно-дружнє і скептично-фахове (власне, вже чує) і від тих, хто з Ульяном дружив, і від тих, хто його не знав зовсім. Я не належав ні до тих, ні до тих, бачилися ми рідко і завжди тільки випадково, але, здається, радо (здається, бо поручитися, річ ясна, можу тільки за себе). У «Критику» він забрів один раз із кимось за компанію, а взагалі те, чим вона займається, певно, не було йому близьким, як і мені – його проза. Але ми завжди мали про що перекинутися кількома словами і поза всією цією літературою. Він був хороший хлопець – професія на наші часи дедалі рідкісніша. (Принаймні, літераторів маємо більше.)

- Привіт лавреатові Малошевченківської премії! – привітав я його, десь перетнувшись скоро після вікопомної нагороди. (Хто вигадував назву? «Ну, точно українець!»)

- Бу-бу-бу, – відказав він, понуро зиркнувши. Я недочув, але то були мої проблеми. Він говорив так само, як і писав, і ключ до слухання-читання Ульяненка, як на мене, був універсальний, навіть для захисників суспільної моралі: якщо слухаєш-читаєш, то мусиш і чути-розуміти, а як ні, то йди…

Познайомилися ми давно, коли він не був іще Олесем Ульяненком і не мав нічого надрукованого, а був Сашко, та ще й Ульянов (об’єкт наших більш або менш пласких кпинів), молодий і талановитий письменник, якого ніхто не читав, але ніхто й не сумнівався, що це справді так: молоді й талановиті ми були геть усі, хто приходив чверть століття тому в університетський гуртожиток № 8 на Ломоносова на збори неформального об’єднання «Громада».

У різдвяні дні 1989 року ми вибралися колядувати-щедрувати. Це, якщо хто забув, була акція величезної культурної та політичної ваги, страшенно небезпечна для злочинної комуністичної влади. Ми про це одразу здогадалися, бо біля Володимирського собору на нас наскочив цілий начальник управління внутрішніх справ Лєнінського району м. Києва. Наша ватага, окрім, звісно, буржуазно-націоналістичної, але вже сяк-так терпимої звізди, мала посох із зовсім неможливим тризубом. Не вберегли, залишився у жмені мента: той підбіг, підстрибнув, одламав і переможно одбіг.

Тризуба шкода, адреналін кличе щось утнути. Відвідавши кількох соціяльно близьких письменників, простуємо повз заслужений, рясно обліплений меморіяльними дошками спілчанський будинок. Сашко (ну, хай вибачають ті, хто звав його інакше) завертає весь гурт до оселі свого знайомця. Все б нічого, але прізвище той має – Комар. Хтось негайно пропонує: заспіваймо йому «Ой, що ж то за шум учинився». «Ти здурів?! – скипає Сашко і хоче битися. – Не здумайте! Не піду!» Заспокоїли, йдемо. Пан господар не очікував, бідкається, що нічим оддячити, йде в кухню. А в кімнаті тим часом хтось (не пригадаю – Кость Єрофєєв? Володя Чемерис? від обох можна сподіватися) таки заводить: О-ой, що ж то за шум учинився… Сашко скипає і хоче битися. Але гурт уже підхопив: …Що Комар та й на Мусі оженився!

Сашко жестом провінційного трагіка хапається за голову й одбігає кудись у куток. Комар, сміючися, виносить нам шмат ковбаси. Здається, він не був одружений.

А була ще річ страшніша навіть від українського тризуба – український прапор. Прапор «Громада» вирішила показати 22 травня біля пам’ятника Шевченкові перед університетом. Людей у парку багато – ветерани кажуть, уперше цього дня їх більше, ніж міліції. Втім, знаємо, що омонівців зосереджено у дворах позаду парку, там-таки на вулиці чатують машини й автобус. Згорнуті до часу синьо-жовті прапори очікують слушної миті. Менти перевдягнені ніби люди і також очікують, але коли народу багато, службові обов’язки...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі