Радіоновели з циклу «FМ-Галичина»

Червень 2001
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
103 переглядів

30. 11

Після дідового похорону я заува­жив, як різні люди приходять до мене й поміж іншим починають обе­режно питатися про якусь траву до куріння. Все нагадувало сюжети філь­мів про таємних наркоманів. Зви­чайно, я був переконаний, що дідо до трави, яку курять, не має ніякого сто­сунку, і переконував у цьому всіх розпитувачів. Старі сільські чоловіки йшли геть, не вірячи у мою щирість.

Я пам’ятав, як дідо курив. У нього була проста, але дуже якісна люлька й гарна торбинка для тютюну. Він любив спинитися під час якоїсь ро­боти, спертися на сапу, лопату або косу чи граблі й пофайчити у затінку сливки або на зарослому шипшиною горбику — залежно від погоди. Саме під сливкою з ним стався найважчий напад астми, викликаної довгими днями, проведеними свого часу на бетонній підлозі карцера, заллятого лізолом.

Після нападу дідо перестав ку­рити. Ще кілька місяців завжди но­сив у кишені сушені сливки, щоб їсти їх, коли нестерпно захочеться курити, а купи дітей ходили за ним і просили сливочку. Після діда зали­шилося дуже багато майже отруйної махорки з кінця 50-х, неповна пачка цигарок «Герцеґовіна-Флор» і кіль­ка пачок коротеньких сигарет із фільтром з невишуканою назвою «Мятниє». А про траву я нічого не знав. До речі, діди приходили потім ще і ще, іноді раз на рік, іноді частіше, і просили якщо не дати їм тої трави, то хоча б показати. Я зрозумів, що це якась таємниця мого діда.

Через кілька років, звичайно ж, на стриху, серед саморобних ялин­кових прикрас я знайшов металеве пуделко від львівської ще не розчин­ної кави. Відкривши, був уражений випущеним дивовижним запахом. Так може пахнути літо в саду, мед, розлятий по цілющих зелах, найсмачніші плоди й есенції найніжніших пелюстків. І я згадав цей запах, хоча вже думав, що далекий спогад про нього є ще одною казкою дитинства. Дрібки цього зілля дзядзьо додавав до своєї махорки, і дим ставав страшенно приємним. Це пуделко було з тою травою, яку шукали мудрі діди. Виявилося, що вона є скарбом, вартіснішим від усього дзядзевого спадку. Винайдена ним таємна суміш є шедевром. Вона робить поганий тю­тюн добрим, а добрий — надзвичай­ним. Дзядзьо, якби хотів, і якби жив у іншім місці землі, міг би стати маг­натом, лауреатом і героєм усіх кур­ців. Натомість цей шанс він передав мені. Може, мені колись такого за­хочеться. А сьогодні я виймаю з пу­делка дрібочку зілля, домішую до голландського тютюну і роблю собі свято. І медитую про дзядзя. І ще до­тепер не знаю, яких трав намішано.

15.12

У багатьох із нас є якась таємна ма­па – вона може бути справді маною, може бути малюнком від руки, може бути якоюсь фотографією, або ілю­страцією у книжці, якимось малюн­ком в атласі, схемою в енциклопедії. Може бути старою знимкою із незна­йомими людьми або чиєюсь карти­ною. Часом ця мапа може бути навіть образом якогось автора, пам’ятни­ком чи навіть сквером. Ця мапа може існувати у вигляді старого светра, ложки, стертого ножа або надщерб­леного горнятка. Вона може бути розчиненою у певному сорті вина чи подрібнена й перемелена разом із кавою спеціального гатунку. Я вже не кажу про спеції та парфуми, кіль­ка слів, написаних якимось шриф­том, гербарії та нумізматичні або фі­лателістичні колекції. Про стрихи і пивниці, про ліжка і комоди, про ме­лодії і фортеп’яно. Вона може носи­тися у лиці якоїсь людини, часом незнаної, а може бути вибитою епіта­фією на чиємусь гробівці. Отже, ця таємна карта може бути зашифрована у будь-чому. Єдине, що їх усіх єднає, — це те, що вони вказують тобі дорогу до твого персонального втра­ченого раю. Це схема твого раю і спосіб туди добратися.

У мене теж є така карта. Я виріс на балконі. Моя тета зробила з цього балкона щось неймовірне. Він був великий і зарослий виноградом. І виходив на три сторони світу. А тета була иайдивовижнішою квітникаркою у світі: їй ніколи не йшлося про розмір квітника, бо не йшлося про те, щоб квітів було багато. Вона хотіла лиш того, щоб було багато квітів усіх видів. У кількох пуделках і задротованих макітрах росло кілька со­тень найекзотичніших рослин. Вона звідусіль роздобувала хоча б одну насінину неймовірно дивної росли­ни. Вона більше не потребувала. Од­на насінина — одна рослина. Такий був принцип. Насіння їй присилали у листах квітникарі зі всього світу. Балкон, на якому я виріс, був схожий на тропічне узбережжя. Бракувало лише рифів. Я купався в балії, виставленій на сонце, аби нагрілася вода. Потім ця вода, як і в джунглях, використовувалася для поливання рослин. Коли тета померла, я пере­малював собі схему її городу. Пона­писував усі назви. Це моя мапа втра­ченого раю. Я грію себе думкою, що колись зумію відтворити весь цей рай на іншому балконі.

20.12

Це було тридцять років тому. Точно пам’ятаю, бо спрацював той самий проявник — страшенно інтенсивний сніг. Коли починав падати такий гус­тий сніг, то на нашу гору — дорогою, викладеною ще австрійським камін­ням, і вздовж якої було прокладено фосу, по якій влітку стікала вода, а зимою збирався сніг, то тією доро­гою, коли починав падати сніг, на на­шу гору обов’язково виходив один і той самий чоловік. Він мав довгу си­ву бороду, завжди був убраний у фуфайку та кирзаки. У руках тримав кирзову ж торбу, подібну не на мішок, а на течку. Це був єдиний мандрований жебрак, який з’являвся на нашій горі. У нього був свій пароль: «Дайте калинки» — казав жеб­рак. Йому давали пучки калини, на­різані з-під снігу, коли ягоди солодкі, напружені й готові вистрілити соком від кожного необачного доторку. Звичайно, що калина була якоюсь надзвичайно глибокою метафорою. Навіть дипломатією. Просячи лише калини, він видавався не прохачем, а виконавцем якоїсь незвичайної й незрозумілої місії. І дипломатія по­лягала втому, що, крім калини, йому давали пообідати, випити чарку смерекової настійки, пучок часнику, якихось сушених яблук або сливок чи грибів у довгому коричневому конверті, в яких із Варшави приси­лали газету «Наше слово». Але вели­ка мудрість мандрованого була в тім, іцо просив він лиш того, що кожен мав, але воно не було необхідним. Бо кожен, хто зрізав калину з-під снігу, міг обійтися без неї тоді, коли слід було віддати її чоловікові зі снігу.

Згодом я побачив, що все довкола нашої хати тримається на цьому принципі — дати тим, хто просить, те, що можеш віддати, але просити, уміти просити лиш те, що тобі справ­ді можуть дати. Це, власне, те, що називається екологією — знанням про життя в однім спільнім домі. Му­рашки прокладали свої шляхи через цукор, і їх ніхто не топив, миші гриз­ли горіхи, оси вибудовували гнізда на стріху у теплі, яструби могли собі вибирати якихось курчат, їжакам і вужам ставилося молоко у тарілочці. Птахам залишалося частину чорної горобини. Лиликів ніхто не зганяв із піддашшя. Зайці прибігали по кору й рештки капусти. Для сарн і оленів завжди знаходилися серед зими сіно і сіль. Кротячі нори не заливалися окропом. Ми всі жили разом, всім усього вистачало і всі були щасли­вими. Ми могли покладатися один на одного. І могли утримувати спільними зусиллями не одного мандро­ваного, який просив лише калини з-під снігу, а отримував значно більше.

30.12

Часом буває так, що п’ється вночі у кухні у власному домі. Тоді переваж­но гість з’являється несподіваний, але дуже очікуваний. Тоді вже сплять до­машні. Щось приноситься з най­ближчого магазину, а все інше імпро­візується і компонується з рештки вечері й ще якихось стратегічних припасів. Переважно робиться цибуля з олією й оцтом, можна ще до­дати помідорового соку. П’ється, го­вориться, згадується і співається, слухається улюблена музика.

І десь у цьому всьому постає та­кий момент, коли не втримуєшся, щоб не показати гостеві щось таке, що тебе тримає. Це можуть бути ко­лекції марок у марківниках, монети, фотографії, підбірки ножів або запальничок, колекція олівців або су­венірів. Можна показати карточки або хоча б альбоми. Якісь ескізи записаних марев, рушницю. Можна завести у найдальшу кімнату й загра­ти на фортеп’яно. Часом доходиться до того, що включається світло у кім­наті, де сплять діти, і показується — як гарно вони сплять. Можна демон­струвати акваріуми з рибками або цілі кактусові сади. Обов’язково цей показ супроводжується такими наси­ченими розповідями, що гість розуміє, що він щось втратив у своєму житті. Хоча це насправді є лише твоїм бзіком. Тим штрихом зі світових можливостей, який прийшовся по тобі.

У мене теж є такий бзік. Я пока­зую ботанічні атласи. І говорю тоді не про рослини, а саме про атласи, їхні автори були б здивовані, якби почули це все. Бо атласи — найкраща література у світі. Найгарніша, найправдивіша й найдовершеніша. У них є надзви­чайна магія — парадні портрети без­доганних рослин, які або щодня зу­стрічаєш, не знаючи їхнього імені, або таких, яких не побачиш ніколи в житті й вони стануть тобі вічним до­кором у власній безпорадності. Ботанічні атласи очевидно відрізня­ються за стилем. І в цьому є особли­вий тонкий шарм. Німецькі — над­звичайно педантичні рисунки, які більше говорять про якусь рослину, ніж навіть жива рослина. Чеські — переважно фотографічні. Польські — популярні та любовні. Радянські — або дуже академічні, або призначені для піонерів. Каталоги британського парку Кю — як реєстри всіх, хто ко­ли-небудь жив на світі. І ще багато інших. Ти показуєш ці стоси книг, розповідаєш про те, що у них різного. Тебе розуміють або ні. Але тієї ночі всім учасникам кухонного засідання присняться граціозні рисунки рослин.

07.01

Зі всіх свят, зі всіх днів року Різдво найбільше дає нам можливість від­чути свою людськість, свою людяність. Ми раптом опиняємося в ілю­зорній ролі опікуна, а не того, ким опікуються. Боже чудо Різдва поля­гає в тому, що ми, люди, маємо наго­ду прийняти Бога до себе у такій фор­мі, як ми самі. До того ж єдиний раз створюється ілюзія, що Бог опиня­ється залежним від наших законів, нашої натури, нашого розуміння і нашої ласки. Ми починаємо розу­міти, що після цього Він стане інак­шим — зрозумілішим, ближчим, ми­лосерднішим і любішим. Така перша містерія Різдва.

А друга, напевно, закладеться у дивовижній вагомості й доверше­ності простого різдвяного сюжету. У цьому сюжеті, як у генетичному коді, занесено все, що стосується людини. Може, тому лише з цього сюжету виросло таке явище, як вертеп. Посту­пово вертеп розрісся до макету світу, до космогонічної енциклопедії.

Щорічне повторення різдвяного ритуалу не послаблює, а посилює пе­реживання. З кожним роком Різдво сприймається все глибше і ясніше. І це, — третя містерія, — Різдво може бути окремою порою року. Завжди очікуваною, завжди омріяною, зав­жди несподіваною. Історія твого Різ­два укладається в окрему низку. Ти можеш оглянути її як самостійну лі­нію свого життя, що не залежить від історії інших пір року. У хронології Різдва нема ніяких особливих подій, лише світло, затишок, лагідність і мудрість. І навіть якщо стається щось лихого на якесь Різдво, то воно ста­ється не так, воно набирає іншого сен­су, іншого чуття, іншого освітлення.

На Різдво тягне до рідних. Це ще один вияв великого сюжету. Мій дідо свого часу не втримався і прийшов до своєї мами на Святий Вечір. При­йшов із дуже далекого й безпечного гірського сховку. На Різдво хата вся була оточена, і його взяли. Багато ро­ків він провів у тюрмах і висланнях. Але не мав жодного жалю про те, що зробив того Різдва. І жоден із наступ­них різдвяних днів не був гіркуватим через те Різдво. Бо Різдво — це окрема пора року, окрема історія, окрема біографія і навіть окремий характер кожної людини, кожної родини.

18.01

Робота зі словами, а особливо зі сло­вами промовленими, укладається в мірило, де з одного боку — зневіра, а з іншого — надія, яку не знищити. Зневіра, бо ти розумієш, як мало ва­жить слово і говорення, ти усвідомлюєш, що до нічого доброго твоя ба­лаканина загалом не приведе. Бо кожен із людей може зробити все, що є найгіршого в людей, і тоді його не спинить жодне слово. Але є надія. Ві­ра в те, що всі слова знаходять адре­сата, жодне речення не марне, кож­на деталь укладається в ту конструк­цію, де її найбільше бракує. Тому й працюєш зі словами. Ти опиняєшся в ролі майстра, що робить предмети розкоші, або продавця дуже химер­ного та дорогого антикварного мага­зину. Твій товар потрібний лиш де­кому, а ті, кому він потрібний, не зав­жди знають про існування твоєї крам­нички. Тож доводиться чекати. Але не дочекатися неможливо. І коли бачиш захват, сльози й посмішку то­го, хто тебе знайшов, не можеш уже займатися нічим іншим. Я переко­наний, що нема жодної людини — найгіршої і найдурнішої, яка б не дожила до такого моменту, коли їй трапиться слово чи речення, адресо­ване саме їй. Тоді вона, хай ненадов­го, перетворюється на найдобрішу та наймудрішу людину на землі. За­ради таких метаморфоз варто жити серед людей і любити їх більше, ніж самого себе. І варто плодити слова, речення й образи, розсилаючи їх на­вмання на всі боки, роздаючи їх тим, хто невідомо для самого себе страж­дає від браку потрібного слова... Вчинку... Жесту... Поцілунку... Удару... Пригортання... Погляду... Подарунка... Мелодії... Плода... Дороги... Вказівника чи взірця.

24.01

Найбільше щастя, яке може бути в людини, чи іншої живої істоти — це спілкування. Хай би хто там що гово­рив, але саме до спілкування зво­дяться всі ті життєві вияви, які нази­ваються щастям. Без спілкування все втрачає сенс, і ніякі насолоди не можуть його повернути. Тому дра­мою завжди є все, пов’язане із невдалими спілкуваннями. А трагедією — справжнє непорозуміння. Непоро­зуміння бувають дуже різні — умисні або неумисні, хвилеві й тривалі, минучі й безконечні, радикальні й ком­промісні. Всі вони трагічні. І поля­гають передовсім у протилежності бажань і намірів — це перший рівень непорозумінь. А другий поверх склад­ніший — коли інтереси збігаються, але різняться уявлення про світ і способи співіснування. Ще вище той рівень, коли збігається все, крім розуміння слів — означень, відтінків, наголосів, походження слова та синонімічного ряду, з цим словом.

Такі трагедії найприкріші й зара­дити чимось у цьому випадку майже неможливо. Найсумніше, що всім здається, ніби зробили все для того, аби зрозуміти іншого і якнайбільш зрозуміло викласти себе. Залишається тоді лише смуток, докір і недо­віра. Я знав одну черепаху. І знав її господарів. І господарі, й черепаха були дуже милі й любили одне одно­го, стараючись зробити все, щоб всі були задоволені й радісні. Я пам’я­таю погляд тієї черепахи, коли вона спілкувалася зі своїми власниками. Але одного разу черепаха необачно долізла до краю балкона й безпоміч­но впала вниз на тротуар. Щоправда, її відразу ж знайшли й забрали до­дому. Виявилося, що вона жива — лише трішки надщербився панцир. Його швидко залікували, й видава­лося, ніби все минулося. Але щось все ж було не так — кудись пропала радість, спочатку збайдужіла черепа­ха, а згодом, уже як наслідок, — люди.

Втратилися спілкування, кон­такт, розуміння. Залишилися сму­ток, докір і недовіра. Так вони й жи­ли. Одного разу я довго вдивлявся черепасі в очі і все зрозумів. Вона ста­ла іншою — падаючи, черепаха по­шкодила собі мозок. До того ж без­поворотно. Просто стала вар’яткою. І ми не могли знати, що зараз в її го­лові — чи суцільна темрява, чи най­ потужніші світла прожекторів-переслідувачів, може, вона все забула, а може, щоночі її нестерпно боліла голова, може, її лоскотало між черепом і мозком, а може, нервував кожен звук і запах. Ми не могли знати. Ми не могли порозумітися. Ми не могли зарадити. Не могли врятувати, бо не могли повноцінно поспілкуватися. Їй, до речі, залишилося жити у нас іще 240 років. Із цим, але без нас.

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі