Путівник для інтелектуального бродяжництва

Березень 2000
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
120 переглядів

В. Домонтович. Доктор Серафікус. Без ґрунту. – Київ: Критика, 1999.

– Таке нікчемне паскудство треба нищити, палити, дерти! – гримів Линник: – За це треба вішати!

– Згодом, – і Линник таємниче знизив голос, – це й робитимуть з малярами подібного ґатунку. Їх катуватимуть, їх садитимуть в заґратовані клітки, їх розстрілюватимуть. Засилатимуть до Сибіру!

Усі ці пекельні кари герой Домонтовича накликає на безневинні, здавалося б, голови авторів шаблонних реалістичних пейзажів із волошками та пшеничними ланами. І попри всю протеївську мінливість досі оповитої флером таємничості постаті Віктора Петрова-Домонтовича, цих непрощенних злочинів проти мистецтва, творчості йому, вочевидь, пощастило уникнути. Щоправда, досить дорогою ціною. Коли єдино серйозним і справді невідпокутуваним гріхом уважати – в модерністській ієрархії вартостей – гріх письменницького пристосуванства й графоманії, то життя Віктора Петрова видасться навдивовижу послідовним і безкомпромісним. Так, цей високочолий інтелектуал, літературознавець, археолог і письменник, упродовж десятиліть був іще й розвідником, аґентом НКВС-КДБ. Як на «рустикальну», мовляв Домонтович, українську свідомість, ореол мученика письменникові пасує незрівнянно більше, ніж «мовні ігри» з тоталітарною владою. Петрову в такі ігри довелося грати. Ніяких фактів, що свідчили би про запопадливість в осягненні вершин ґебістської кар’єри, недоброзичливці Віктора Платоновича таки не навели. Але все ж професор Петров пішов на компроміс із системою. Однак письменник Домонтович жодних поступок ніколи не робив.

Дебютувавши досить пізно, Домонтович одразу постав наприкінці двадцятих років рафінованим модерністом, іронічним і геть позбавленим пієтету до будь-яких ідеологічних святощів. У соцреалістичний інтер’єр українських тридцятих він не вписувався й волів «впасти в анабіоз» (Юрій Шерех). Анабіоз був прийнятнішим, ніж «посмертне існування», з яким мусили миритися, скажімо, Рильський або Тичина. (Зрештою, Петров творчо реалізував себе в наукових дослідженнях.) Навіть написаний 1929 року роман «Доктор Серафікус» не публікувався до 1947-го. На десять років письменник замовкає, щоб знову нагадати про себе аж в окупованому Харкові й у численних мурівських виданнях. А після повернення (викрадення? репатріації?) до Радянського Союзу – знову впродовж двадцяти років жодної спроби звернутися до прози. Цілковито унікальна непричетність письменника, якому випало жити в Україні в період розквіту соцреалізму, до цього «найпередовішого творчого методу».

Персонажі Віктора Домонтовича завжди є речниками певного стилю епохи, хай то буде в коханні, в особистих узаєминах, в одязі чи світоглядних орієнтаціях. Тут не ідеологія визначає стиль, а швидше чуття форми диктує ідеологію. Можна сказати, що одним із сюжетів роману «Доктор Серафікус» є утвердження й торжество формалізму як стилю мистецтва й стилю життя. Василь Хрисанфович Комаха постає уособленням «запереченого біологізму». А відтак чи є достатні підстави визнавати його людиною? Маленька Ірця, чи не найрозсудливіша з-поміж закоханих у нього жінок, уважати Серафікуса людиною майже що відмовилася. В її очах дядечко був великою комахою або ж смішним і недоладним пупсом.

Цей заперечений (чи «звихнений») біологізм конкретизується через низку деталей. Ідеться насамперед про заперечення тілесного кохання, материнства, про жінкобоязнь і гомосексуалізм, врешті, про інверсію узвичаєних ґендерних ролей. У побуті ж біологізм, потреби тіла, загалом речевість відкидаються через непомірний Серафікусів аскетизм, мазохістське самообмеження. Подібно заперечується природа, від якої дивак Комаха дистанціюється у своїй келії так старанно, що не зважується відчинити вікно у спеку, а спроба поїхати відпочивати десь на річку завершується просто катастрофічною поразкою й панічною втечею назад в обжиті стіни. Нарешті заперечення людського, природного, цілісного спричинює втрату універсалізму, будь-якої...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі