Путін кладе край міжвладдю

Серпень 2014
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
15
4777 переглядів

Дедалі необачніша інтервенція Владіміра Путіна в Україну має змусити Захід переглянути все, що, на його думку, він знав про крах Совєтського Союзу й минулих два десятиліття західної політики щодо Росії.

Коли війна в Ґазі й загроза з боку ІДІЛ відвернули увагу світової спільноти від України, від західних столиць майже почулося полегшене зітхання: нарешті! Хоч щось відволіче нас від цієї евразійської головоломки! Це не означає, що західні лідери не розуміють, що війна в Україні матиме наслідки і для міжнародного порядку, і для внутрішнього функціонування Заходу. Проте сьогодні вони оцінюють ставки (або принаймні повинні це робити). Вони просто не змогли визначитися з відповіддю.

Тим часом і Росія стоїть перед головоломкою. Намагаючись повернути свою країну назад до старої цивілізаційної моделі, Путін уже завдав їй глибокої стратегічної поразки. Його прагнення обернути Росію в модель «обложеної фортеці» лише перекреслить її шанс стати сучасним суспільством. Ба більше, Путін іще й дав волю силам, яких він не здатен стримати, тим самим прискорюючи болісний розпад власного режиму. Утім, хоч Путін програв битву з історією, він рухається від однієї тактичної перемоги до іншої, змушуючи Захід постійно реаґувати і намагатися пристосуватися до його нерозважливої поведінки.

Недавнє «гуманітарне вторгнення» Росії з майже 200 вантажівками, які перетнули кордон, а потім повернулися, як стверджує український уряд, із украденим заводським обладнанням, – це лише один із недавніх кремлівських експериментів, спрямованих на перевірку і світових правил гри, і готовости західних лідерів протидіяти Росії. Цей імовірний масовий грабунок, зокрема, відбувся якраз перед Днем Незалежности України, напередодні візиту канцлера Німеччини Ангели Меркель до Києва та зустрічі Путіна і Порошенка. То був навмисний ляпас, що мав на меті донести просте повідомлення: «Та пішли ви! Нам начхати, що ви скажете!»

Кремль навмисно загострює напруженість, щоб підготувати нас до Путінової спроби перебрати на себе роль Миротворця, проте на його умовах. Для російського лідера миротворчість є лише засобом досягнути іншої мети: змусити Захід прийняти право Кремля змінювати правила гри, коли це в його інтересах. Авжеж, саме це продемонстровано на нещодавній зустрічі в Мінську між ЕС, Росією та Україною, де Путін уперто відмовлявся визнати участь російських військовиків у війні в Україні.

А це означає, що не існує жодних поступок із боку Заходу й України, які могли б задовольнити іншу сторону. І не тому, що російський лідер аґресивний чи некомпетентий; насправді він цілком раціональний і компетентний. Путін радше надто добре розуміє логіку персоніфікованої влади в Росії, що на цій пізній стадії розпаду режиму вимагає від нього тримати країну в стані війни із зовнішнім світом. Саме тому війна з Україною стала екзистенційною проблемою для нинішнього російського політичного режиму. Росія не може дозволити собі поразку. Учора президент України Петро Порошенко заявив, а супутникові знімки НАТО підтвердили, що російські війська відкрито вторглися на українську територію, довівши, що Кремль більше не зацікавлений у запобіганні ескалації. Настає пекло...

Декілька років тому знаний польський політичний філософ і соціолог Зиґмунт Бауман заново ввів у наш політичний лексикон термін «міжвладдя» (interregnum – слово, яке використовував італійський марксист Антоніо Ґрамші, описуючи початок 1930-х років). Термін означає «час без траєкторії» або «час поза часом», коли старе вмирає, а нове ще не народилося чи надто слабке, щоб його помітили. Це слизький для інтерпретації час: до світанку чи відразу після заходу? «Міжвладдя» є також точним описом часу, в якому світ опинився в перші десятиліття XXI століття: часу ідеологічної розмитости, політичної амбівалентности й нормативного релятивізму.

Перекинувши світову шахову дошку своєю анексією Криму і неоголошеною війною проти України, Путін фактично завершив останній період міжвладдя і відкрив нову добу в світовій політиці. Утім, ніхто ще не знає, що принесе ця епоха. Не намагаючись прикидатися, що нічого надзвичайного фактично не відбулося, світова спільнота досі не оговталася від шоку. Таке заперечення факту, що Кремль завдав удару по звичних ідеях, стійких геополітичних побудовах і (начебто) успішних політичних стратегіях, випливає з природного інстинкту самозбереження. Цілком природним є і те, що політичні сили, які звикли до статусу-кво, намагатимуться шукати в минулому відповіді на нові виклики – саме це роблять ті, хто не був готовий до виклику. Було досить легко передбачити, що чимало політиків і політологів пояснюватимуть, що Путін зробив зі світовим порядком, за допомогою аналогії до холодної війни. Наводити ці історичні паралелі потенційно корисно тільки в одному випадку: якщо вони допоможуть нам побачити те, що справді нове у поточній ситуації, і яка вона ризикована.

Холодна війна минулого століття була не просто змаганням двох світових систем; це було також зіткнення двох ідеологій, які прагнули до світового панування. Росія, увійшовши в стадію занепаду, більше не має глобальної ідеології і не може відігравати роль противаги Заходу. Однак Заходові не слід залишатися байдужим до нової політики стримування, яку ініціює Кремль, бо в одному важливому аспекті наші часи відрізняються від холодної війни. Тоді ворожі сторони намагалися дотримуватись правил гри (Кубинська ракетна криза була єдиним винятком, що наголосив необхідність грати за правилами.) Проте нинішню конфронтацію із Заходом, яку підбурює путінська Росія, характеризують нові обставини:

  • Росія і Захід (насамперед Европа) економічно взаємопов’язані
  • У західному суспільстві сьогодні триває масове прокремлівське лобіювання. Цей процес залучає праві та ліві сили, а також бізнес-еліти і колишніх політиків для служіння інтересам Кремля
  • На відміну від совєтського, путінський Кремль не лише готовий порушувати міжнародні правила гри; він іще й вимагає, щоб світ визнав його право вільно тлумачити їх
  • Впливові сили західного суспільства не готові визнавати невдачі західної політики щодо Росії. Ці «догідники», намагаючись діяти в рамках колишньої взаємодії з Росією, розглядають теперішню аґресивність як тимчасове явище, що його викликали локальні чинники.

Отож західні прихильники двох протилежних курсів щодо Росії тепер абсолютно заплуталися. Зрештою, Кремль прагне стримувати Захід, навіть якщо він зберігає там активну присутність, що заважає Заходові успішно стримувати Росію чи взаємодіяти з нею. Що стосується двозначного підходу, тобто поєднання стримування і взаємодії, то тут Захід ніколи не мав успіху. Криза колишніх зовнішньополітичних моделей стала очевидною у випадку з Україною, де Захід далі намагається знайти рішення, яке поклало би край неоголошеній війні Кремля. Тим часом Кремлеві вдалося змусити Захід прийняти аґресора в цьому конфлікті як миротворця і посередника. Ба більше він тепер також намагається змусити Захід погодитися на новий статус-кво, не даючи обітницю поважати його.

Інакше кажучи, ми стикаємося з новою реальністю, в якій не діють ні схеми холодної війни, ні пізніші домовленості. Це означає, що нам доведеться переглянути деякі традиційні погляди, зокрема щодо розпаду Совєтського Союзу, що, як нам слід тепер розуміти, лишень правило для підтримки російської матриці персоніфікованої влади коштом демонтажу старої держави. Це ж стосується ролі Єльцина: насправді він був архітектором антикомуністичного авторитаризму, готуючи конституційну основу для путінського режиму. Нам доведеться по-новому поглянути на політику Заходу впродовж минулих двадцяти років, починаючи від дорожніх карт Евросоюзу для залучення Росії до Европи до «перезавантаження» США і «Партнерства для модернізації» ЕС. Нам слід запитати себе, наскільки західна політика фактично була засобом залучення Росії в західний нормативний простір і якою мірою сприяла відродженню російської персоналізованої системи влади. Адже, відкинувши імітацію партнерства та демократизації в Росії, Путін серйозно заплямував репутацію західних інтелектуальних і політичних спільнот. Уявіть собі, скільки аналітичних публікацій, виступів і дисертацій тепер стали непотрібні або й просто хибні! Скільки політичних рішень і конструктів стали марними або навіть шкідливими для ліберальних демократій! Навіть короткий перелік помилкових політичних дій, статтей і академічних досліджень дає приголомшливий приклад колективної нездатности аналізувати, прогнозувати і реаґувати на очевидне.

Сторінки2

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.