P.S. Виходу

Травень 2001
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
109 переглядів

Ездра ніколи не снідав. Не бозна яке збочення, правда? Зазвичай він випивав горнятко теплої води замість чаю, та й по всьому. Якщо нікуди не йшов, за деякий час випивав іще одне. Або навіть два.

Горнятко теплої води. Раніше він суміщав його з ковтком горілки. Чи з двома ковтками, якщо бути відвертим. Якщо вже викладати все начистоту. Тепер – ні. Тепер лише вода. Ціле море води. Бо попереду ще душ, на зміну зимний та гарячий, і аж по тому – прибирання постелі. Змокрілі за ніч подушки (Ездра мав до диспозиції купу подушок – чотири, може, навіть п’ять, – але зовсім маленьких, однією з них, найбільшою, він накривав голову) – на батарею чи на балкон, залежно від сезону. А далі – чисте божевілля: перебути день.

День складається з безлічі рухів: рефлекторного дихання; рефлекторного ж кліпання повіками, коли зображення вимикається на мить, але тільки на мить, niestety; нерефлекторних доторків до різноманітних предметів, тактильна пам’ять про які могла б замінити самі предмети; спритних ідентифікаційних забав зі звуками, що долинають знадвору, телефонної слухавки чи приймача; неодноразових проходжень повз дзеркало в коридорі (звивистий шлях до вбиральні), дзеркало, в котрому якийсь тип, схожий на переможця конкурсу двійників, слухняно висолоплює язика, і Ездра з безапеляційністю народного цілителя вкотре вже ставить вбивчий аналіз: хронічний холецестит.

Перебути день відносно чесно не вдається майже ніколи. Доводиться хитрувати, але це хитрощі малої дитини, розкусити які не складає жодного труду. Що поробиш – такі вже правила гри, не нами вигадані.

 Та сьогодні Ездра забув про правила і про воду. Він прокинувся, коли кімнату вже виповнювало світло, прожовкле від запнутих звечора фіранок, і виявив, що лежить головою в інший, ніж звичайно, бік. Навряд чи можливо було перевернутися вночі, отож, мабуть, він ліг отак іще вчора. Це непокоїло і тішило водночас. Була якась несподівана приємність відчувати таку, чорт забирай, багатоваріантність власного життя.

 З нової позиції Ездра виразно побачив павутиння на стелі й зрозумів, як повинні б спускатися по ньому елеґантні павуки (ці інтер’єрні альпіністи-інтраверти), прислухаючись до його дихання і пульсацій тепла. Це ж треба – пульсації тепла! – подумати тільки.

 Ездра почав згадувати сон, один із багатьох сьогоднішніх. Раніше він навряд чи взявся би за таку ризиковану справу, боячись ранкових компіляцій, викликаних не в останню чергу потоком сонячних фотонів, котрому досить восьми хвилин, аби подолати скількись там мільйонів кілометрів і вперіщити в шибу його вікна, розгублюючи ультрафіолети. Однак тепер уже Ездрі все було під силу.

Власне кажучи, потрібний епізод теж починався з вікон. Вікна ці, металеві й звуконепроникні, повині були б виходити на затоку, якби це не було очевидним топографічним нонсенсом. Принаймні Ездрі хотілося, щоб вони виходили на затоку, бо це налагоджувало би хоч якийсь зв’язок між ними та його, Ездриними, вікнами, крізь які він, оброївшись потужною цейсівською оптикою, міг би підглядати необхідні подробиці. Та подробиці снів непідвладні цейсівській оптиці. Ніщо не підвладно оптиці, крім смерті.

Її помешкання. Будинок, мабуть, дуже високий – справжній хмарочос. Вона готує собі каву. Ездра багато б віддав за те, аби бачити, у що вона вбрана. Але ні – не бачить. Не бачить він і чайника, в котрому закипає вода, і горнятка, куди вона засипає добру ложку дрібно змеленої кави, теж не бачить. Однак він знає, що вона навіть не прогріла його над парою, а це дратує. Ездра нервується і, може, тому дуже виразно, майже фізично уявляє молоко в тетрапаку, котре вона дістає з холодильника і, надрізавши картонний ріжок, доливає до кави, не чекаючи навіть, поки та як слід запариться. Холодний білий струмінь викликає цілу бурю в горнятку – з дна піднімається фус, який вже так і не осядеться повністю, затримавшись на бульбашках піни. Ездра відчуває смак тієї кави, ледве теплої, майже нецукрованої, і його пересмикує від злості. Хмарочос, повторює він, fucking хмарочос.

 Вона ріже хліб для канапки. Хліб м’який і крихкий водночас. Він погано крається, шкірка до останнього впирається, прогинаючись під ножем, а потім нагло репає, і свіжоспечені тельбухи вивалюються просто на стіл. Ездра ніколи не купує такого хліба. Краще житній, чорний, хай навіть сируватий і глевкий, аби без цих гастрономічних штучок. Хліб – єдина опора традиційної біохімії, а біохімія, як любить повторювати Ездра, – суть патріотизму. Ездра – патріот, побий мене грім. А вона, напевно, ні. Вона смарує канапку. Має для цього якийсь хитрий сир шматочками, з якого стікає сироватка. Сир мабуть смачний, Ездра ніколи такого не бачив, але сироватка швидко просочує пухке зернисте тіло хліба і капає на підлогу.

Вона облизує пальці, нахиляється над столом, зазирає канапці під спід, ловить краплі губами. Хмарочос, – знову пересмикує Ездру. Холодна кава і мокрі канапки – отак-то снідає жінка, котра насправді є тобою.

Далі ти бачиш, як вона бере з таці помідор, пурпурний, як сотня deep purple, підносить його над мушлею, обливає окропом, шпарячи собі пальці, а потім за допомогою складаного ножика з перламутровою ручкою починає оббирати зі шкірки. Шкірка знімається неохоче, певно, вода була недостатньо гарячою, але вона старанно віддирає шматок за шматком, вона просто безжальна, без жальна, без жаль на жінка, котра насправді є тобою. Нарешті помідор втарачає пихатість і блиск, вона зі співчуттям дивиться на його скривавлене беззахисне тіло, а потім викидає в смітник.

Ездрі здається, що так триватиме без кінця – вона раз за разом братиме новий овоч і, почистивши, викидатиме в сміття, та раптово він усвідомлює, що зерно неспокою криється зовсім в іншому – не в смітті, не в канапках, не в вікнах, котрі нібито виходять на затоку – просто чийсь тихий голос промовляє, ніби у горах так само буває сніг. «У горах теж буває сніг», – шепоче ніжно ворог. Сміх та й годі. Подібної нісенітниці Ездра в житті не чув. Щоб сніг та й в горах? та о цій порі? – це просто фігня якась. Метеорологічний сон рябої кобили. Географічний абсурд театру. Геологічна бздура, буйда і дурня.

Він зривається з місця, жбурляє ножа, недочищений помідор і вибігає в кімнату. Там, гарячково вигортаючи з шафи речі, починає збиратися. Він натягує одяг просто на нічну білизну, і це незвичне відчуття на тілі допомагає забути про нестерпність самої лише думки – вийти зранку надвір. Він натягує джинси, потім скидає їх, вбирає шкарпетки, заправляючи в них спіднє, хапає ще одні штани, просторіші, плутається в рурах грубого светра, влазить у плащ, недбало загорнувши всередину комір, і защіпаючи на ходу черевики, випадає з помешкання. За порогом згадує, що не розсунув фіранок, але повернутися в цей момент означало б поразку, означало б знову нікуди не піти, не зробити нічого. Треба рушати зараз, поки в мозку ще пульсує ця невірогідна думка: в горах так само буває сніг.

 Ездра замикає двері і йде. На сходи знову хтось насипав піску. Певно, діти. Кляті діти. Ездра ненавидить дітей. Від них усі нещастя в цьому світі. Через них цей світ ніяк не скінчиться. Вилазять і вилазять просто з-під землі. От кінець і не настає.

Що таке кінець, Ездра не знає, та він чув, ніби старі люди колись говорили про це.

Надворі безкарно владарює сонце. Ездра прямує вулицею, від незвички рухаючись трохи боком. Очі, звиклі до напівтемряви, майже сліпнуть, від кисню паморочиться в голові, пробирає піт. Мабуть, знову весна, шляк би її трафив.

Швидко. Ездра йде швидко. Він ніколи не біжить. Він добре плаває, може й танцювати кілька годин поспіль, але бігати – ну ето уж ізвінітє. Він просто йде якомога швидше, минаючи кіоск нон-стоп, колишній книжковий маґазин, у котрому тепер гніздиться дешева забігайлівка, бочку з-під пива, що торгує молоком, забрьоханий базарчик, перехрестя, платну стоянку та кінну статую Марка Аврелія з букетом зів’ялих фіалок на постаменті. Далі Ездра бачить предивну картину: посередині шосе якийсь дебелий бульдоґ в ошийнику та наморднику оволодів рудою безпритульною сукою. Він робить своє діло цілком незворушно, вона здивовано прислухається до несподіваного щастя, а довкола бігає зграйка миршавих кудлатих псів-недомірків, які жалібно скавулять, спостерігаючи за падінням своєї принцеси. Дорогу перегороджено, але авто слухняно гальмують, водії не сиґналять роздратовано, як буває зазвичай, а цілком коректно об’їжджають це збіговисько, цю радість собачу, це свято життя, пся крев, і навіть переповнений автобус акуратно вирулює на зустрічну смугу, а крізь вікна видно заздрісні погляди пасажирів.

 Тільки Ездра не стишує крок. Він йде і йде. Він хоче вийти з міста ще до полудня, побачити гори і пересвідчитися, чи справді на них лежить сніг.

Поступове перетворення міста в довколишній ландшафт зазвичай буває непомітним. Завжди залишається якийсь паркан, чи залізничний перехід, а чи іржава цистерна на узбіччі, котра ще нібито належить місту, а в той же час уже сама по собі. По праву руку Ездра бачить здиблений кам’янистий рельєф і білі пасма на вершині. На мить він навіть зупиняється від несподіванки, але потім згадує, що це фабричний кар’єр, а оте біле – відкладення калійної солі. Він рушає далі, перетинає галявину, рівчак, долає пагорб і заглиблюється в ліс. Так він втрачає останню можливість, увійшовши в зону прозорого повітря, розгледіти на горизонті засніжені вершини гір.

 Тепер він шукає воду. Шукає ріку. Шлях до ріки йому підказують повалені дерева і якась особлива зміна трав. Ездрі здається, ніби він знає, котрі з них поселяються близько води. І справді незабаром він опиняється над урвищем – внизу клекоче потік. Ездра знаходить крихітну стежку – не стежку навіть, а ледь помітні на стрімкому схилі уступи – на них ледве можна поставити ногу. Хапаючись за гілля, кущі та камені, Ездра спускається вниз. Ноги ковзають по мокрій глині, і кілька разів він мало не зривається з кручі. Врешті в якийсь момент зависає над прірвою на півдорозі й розуміє, що ні повернутися, ні рушити далі не зможе. Тримаючись за стовбур зламаного дерева, він намагається за помаранчевим кольором зламу визначити назву. Мабуть, вільха. Втім, певності немає. Ботаніку погано в школі вчив, небога. Хоч трави й дерева багато чого могли б сказати про дива. Про відсутність сутностей, наприклад. На жаль, не нам, не нам.

 Від нічого робити Ездра роздивляється довкола і раптом внизу, коло самої води, на пласкому блискучому камені помічає якийсь предмет. Це може бути черепок горнятка, гребінець, поштівка або зімнута пачка сиґарет. Ездрі хотілося б знати, що саме, та це, здається, неможливо. Зрештою, думає він, так воно, мабуть, і краще. Не знати. Здогадуватися. Припускати.

«Дайтє парню шанс!», зараза.

Одночасно з Ездрою з різних кінців міста в напрямку покритих снігом гір вирушили:

            перукар Ігор, відомий жіночий майстер, про якого в місті подейкували, ніби він мало не щотижня змінює стать залежно від настрою;

            Михайло Ендшпіль, один з учасників голосного процесу Хомського, вбивця останнього;

            Катерина Буш, сорокавосьмирічна співачка й відьма;

            кіоскерка Ірена, мала симпатична горбунка, приятелька перукаря Ігора;

            Блур і Шлезінґер, співвласники фірми «F.-J. incorporated», приречені на партнерство та взаємну ненависть;

            рок-група «Резиденти Сполучених Штатів Америки» у повному складі;

            Галина П., абсольвентка школи домініканок поблизу Відня;

            місцевий юродивий на прізвисько Вовчик, маньяк, чепурун, денді, педераст, прибиральник всіх гастрономів і кафе по вулиці Богдана Хмельницького;

            Іржі Вайда, син Аскольда, чоловік у залізній масці з мармуровим зубом;

            Павло Кручинець, дириґент хору репатріантів;

            Орест Щезняк, канадійський турист, професор-доктор Едмонтонського університету;

            Леон на прізвисько Кіллер, анонімовий алкоголік, антидепресант;

            Георгій Бюхнер, дискжокей;

            отець Сімкайло, станіславський парох;

            сім самураїв без мечів;

            Самійло Мєчніков, немирич;

            Олександр Кваснєвський, президент;

            Олександр Кривенко, друг;

            Мірча Дінеску, волонтер і поет, лауреат премії «Смолоскип» за п’ятдесят четвертий рік;

            Назар Дудаєв, лауреат премії «Смолоскип» за п’ятдесят п’ятий рік;

            Роман Гончарський, лауреат премії «Смолоскип» за п’ятдесят шостий рік;

            гончар Полянський, звукорежисер;

            ґросмейстер Коля;

            Лесь Подерев’янський;

            Оксана Р., хірург, біолог за освітою, колекціонерка писанок та косівських ліжників;

            і нарешті сам Перепадя, про якого відомо тільки те, що свого часу він заблукав у турецькій провінції Анатоль.

Було там іще трохи люду, з’явився також медвідь, із якого вийшов лев, а з лева скочив олень, а з оленя – кабан, а з кабана – пес, а з пса – заєць, із зайця – півень, з півня – курка, з курки – жаба, з жаби – яйце зі штампом птахофабрики, з яйця – гадюки різні, з гадів – книжка (назви не пам’ятаю), з книжки – пір’я, з пір’я – сіно, з сіна – голка, з голки – нитка, з нитки – ґудзик, жовтий кістяний ґудзик з чотирма дірками й обідком по периметру, невідомо з якої причини пришитий до її шовкового халатика, в якому вона виходить на балкон курити після ранкової кави – остання сиґарета, пачку зімнуто, на підвіконні залишаються черепок розбитого позавчора горнятка, гребінець і поштівка з виглядом засніжених вершин та незрозумілим написом внизу: Вихід є: P.S.

1999

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі