Привиди урбанізму

Квітень 2007
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
265 переглядів

Елеонора Соловей, Невпізнаний гість. Доля і спадщина Володимира Свідзінського, Київ: Наукова думка, 2006.

Михайло Сподарець, «Семантика міського простору в ліриці В. Свідзінського», Наукові праці Кам’янець-Подільського державного університету. Філологічні науки, Випуск 13, Кам’янець-Подільський, 2006.

Чи не складається у вас останнім часом враження, що українське літературознавство заблукало в кам’яних джунґлях урбанізму? Малопопулярна донедавна тема міста раптом стала надзвичайно модною, і науковці з легкістю відшукують її у кого завгодно: у Гоголя, Шевченка, Винниченка... енка... енка... енка... Без зусиль можна пригадати, либонь, кількадесят досліджень, присвячених вивченню поетики й естетики урбанізму. Більшість із них мають химерно-випадковий характер, а написані за формулою «Образ/Дискурс Міста у творчості...» котрогось «енка ». І зовсім не завжди йдеться про загальнолітературознавчу моду, причини з’яви цих текстів бувають набагато прозаїчніші. Хочете рецепт так званих «кандидатських публікацій» з історії літератури? Ось вам дві безпрограшні теми: кольористика у творчості «енка» та образ міста у його ж таки доробку (третя тема – як на вступному іспиті – вільна). Отак зненацька всі українські письменники, які хоча б одного разу вжили слово «місто», чи оселили своїх героїв у місті, чи самі були міськими жителями, стали урбаністами.

На щастя, крім шукачів і здобувачів наукових ступенів, про урбаністику в українській літературі пишуть і серйозні дослідники. До роздумів, якими хочеться поділитися, цього разу підштовхнули дві студії: розділ «Урбаністична тема» в монографії Елеонори Соловей «Невпізнаний гість: Доля і спадщина Володимира Свідзінського » та стаття Михайла Сподарця у збірнику наукових праць Кам’ янець-Подільського університету. Обидві розвідки спонукали ще раз перечитати вірші Свідзінського, ще раз переглянути власні уявлення про його творчість і про урбанізм як літературне явище.

Свідзінський – урбаніст?! Це так несподівано, аж водночас і дивує, і викликає спротив. Проте Елеонора Соловей не поспішає з такими радикальними висновками, вона елеґантно обережна: йдеться тільки про урбаністичну тему у творчості Свідзінського, звісно, вона для нього не першорядна, але виразно окреслена. Зате Михайло Сподарець має на меті виправити «однобокість у підході до аналізу й розуміння художнього світу поета», якого традиційно вважають співцем природи, поетом-пейзажистом і продовжувачем фольклорної традиції. Покликаючись якраз на праці Елеонори Соловей (крім монографії «Невпізнаний гість», яка з’явилася зовсім недавно), він намагається довести, що «творчість В. Свідзінського є яскравим зразком української урбаністичної лірики першої пол. XX ст.». Не хочеться, критикуючи, бути голослівною, тож доведеться, мабуть, перепросити за рясне цитування: якщо книжку Соловей можна, принаймні в Києві, купити і прочитати, то кам’янецький збірник, що з’явився накладом у сто примірників, зазнаки недоступний читачеві поза колом його авторів.

Зізнаюся, ні Соловей, ні Сподарець мене не переконали. Урбаністична тема в поезії Свідзінського в жоден спосіб не заперечує і не скасовує його камерности, його заглиблености в природу та закорінености у фольклор. Дослідження Елеонори Соловей, як на мене, просто «грішить» перебільшеннями: Свідзінський був далеко не одним із багатьох, хто в тридцятих (!) роках відчував потенціял урбаністичних мотивів, і зовсім вони не були незвичними для тогочасної української поезії. Саме тут – в урбаністичній темі – Свідзінський не був унікальним. Розвідка ж Михайла Сподарця про семантику міського простору в поета складніша хоча б тому, що від початку незрозуміло, що ж мається на увазі під цією семантикою: дослідник детально описує харківські місцини й будинки, де мешкав митець, реальні «прототипи» його поетичних ландшафтів, і врешті ошелешує читача несподіванкою – потрібен «більш детальний аналіз семантики кодів». Напевно, кожен мусить вирішити, що з описаного й перерахованого в тексті було кодами, а що – семантикою, і як же їх далі вивчати, коли всі харківські адреси Свідзінського вже з’ясовані.

Хоча сам термін «урбанізм» походить від латинського «urbus», тобто місто, нині він охоплює значно ширшу проблематику. В українському літературознавстві не існує хоча б якоїсь більшменш задовільної дефініції для цього терміна, і зазвичай дослідники, судомно намацуючи ґрунт під ногами, цитують декілька речень із Соломії Павличко. Розділ «Місто» (власне, не сам розділ, а перші два абзаци з нього) з її вже класичної роботи про дискурс українського модернізму став ніби головною теоретичною базою для українських дослідників урбанізму. Задля справедливости треба сказати, що від сімдесятих не втрачають популярности тартуські зошити, присвячені семіотиці міста й «петербурзькому тексту», – статті Юрія Лотмана, Владіміра Топорова, Вяч. Вс. Іванова. Ними нерідко користуються, за принципом, як у народній приказці – серед степу і хрущ м’ясо: не добираючи змісту й значення цілої розвідки, цитують кілька речень, аби забезпечити солідний background своєї публікації. Майже ніхто й ніколи не покликається на відомі в усьому світі праці Бартона Пайка, Ричарда Легана, Кевіна Макнамари, Карла Ротели чи хоча б Юрія Лєвінґа – доступного пострадянським науковцям, які володіють здебільшого однією іноземною мовою. Мало того, сьогодні геть забуто розвідки «Місто в українській поезії» Володимира Коряка та «Наш літературний урбанізм» Олександра Лейтеса, а вони значно адекватніше засвідчують стан речей у першій половині XX сторіччя, ніж він нам уявляється сьогодні.

Щеплення урбанізму в українській літературі справді було і тривалим, і болісним. Національний літературний організм відштовхував його як заразу, як чужорідне тіло, хворів і боровся, щоб, зрештою, прийняти і змиритися. Попри двозначне ставлення до міської культури, попри одночасні любов і ненависть до неї, в українській літературі урбанізм, як і скрізь в Европі та світі, означив модернізм. Теоретики ще довго ламатимуть списи, шукаючи найточнішого означення для самого явища модернізму, історики літератури гризтимуться, доводячи чи заперечуючи належність до нього окремих письменників і критиків, але факт залишатиметься фактом: банальна й шаблонова, як її нині нерідко характеризують, лірика Миколи Вороного для його сучасників стала втіленням модерности. Ще 1921 року Коряк мусив констатувати:

«европеїзація» життя була фактом, який потрібував свого відбиття в поезії. Ціла ґенерація поетів на чолі з Вороним дає вислів цьому з’явищеві.

І тим сучасникам було байдуже, ким ми вважатимемо Вороного сьогодні: пресимволістом, недо-символістом чи змодернізованим народником.

Так само давно Олександр Лейтес дійшов висновку, який нині видається банальністю:

Для більшости українських пролетарських урбаністів першого призову місто – друга, а не перша батьківщина, місто – об’єкт дитячих мрій, а не об’єкт дитячих споглядань. Це й поклало свою печатку на їхні міські мотиви.

Облишивши прикмети часу – означення «пролетарські» та модний у 1920-х роках поділ письменників на «призови», – мусимо визнати, що (хіба за окремими винятками, як-от Максим Рильський) критик мав абсолютну рацію. Його характеристика цілком застосовна і до творчости Володимира Свідзінського.

Ні, для Свідзінського місто ніколи не було об’єктом мрій, а понад усе дитячих. Навпаки, у дитинстві він недолюблював місто, яке тоді означало розлуку з рідними, з теплом батьківського дому, відчуженість і рутинне шкільне життя. На щастя, дитяче сприйняття не вплинуло на ставлення Свідзінського до Кам’янцяПодільського, на честь якого він навіть хотів написати сонет. Але й Кам’янець не був тоді містом у повному сенсі цього слова. Порівняно з Києвом, Харковом чи Одесою він був спокійною і казково гарною провінцією. Можливо, і це сприяло тій внутрішній зосередженості, яка, за словами Елеонори Соловей, визначила «притишеність голосу» поета.

Образ міста, топос міста, навіть міський пейзаж у поезії Свідзінського – явища досить рідкісні та спорадичні, хоча більшу частину життя поет провів саме в місті. Скажімо, у другій його збірці з промовистою назвою «Вересень » (1927) немає жодного вірша, у якому були би хоч якісь елементи поетики урбанізму. Проте в першій збірці «Ліричні поезії» (1922) є один дуже прикметний, на мою думку, вірш «Як тебе утомить місто...»: тут зелень, свіжість і спокій протиставлені містові, що означає постійну боротьбу і втому. Свідзінського не вражає яскраво оприявнена в місті боротьба за існування – він розуміє її неминучість, але вона його гнітить. Місто для нього є не осердям Зла, але місцем боротьби Добра зі Злом.

Загалом, аналізуючи урбаністичну тему в поезії Свідзінського, треба особливо зважати на контекст. На час, коли виходить друком його перша збірка – 1922 рік, – урбаністична тематика в українській літературі вже цілком освоєна (хоча ще не остаточно розроблена): вже з’явилися романи і п’єси Володимира Винниченка, «Під осінніми зорями» (1918) Максима Рильського, збірки Володимира Кобилянського, Олекси Слісаренка, Володимира Ярошенка, уже задавався, кохав і мертвопетлював П’єро Михайля Семенка. Міста цих поетів нерідко були геть відмінними: пофутуристськи екстравертними, галасливими, американізованими чи по-символістськи інтравертними, спокійними, самозаглибленими. Однак були, безперечно, і спільні теми, мотиви, образи. Насамперед це стосується міських реалій, які однаково оточували і футуристів, і символістів, і навіть так званих пролетарських поетів.

Елеонора Соловей резонно і влучно проводить паралелі між творчістю Володимира Свідзінського і неокласиків:

На відміну від епатажних футуристів, достоту вражених «неофілією » – надмірною любов’ю до нових міських, індустріяльних реалій, до міського «фізису», – ці поети вкрай обережно й помірковано робили надбанням своєї поетики новітні міські ознаки.

Тут можна хіба доповнити думку прикладами з поезії не лише Юрія Клена, а й Михайла Драй-Хмари, Павла Филиповича. Водночас виникло декілька ремарок до спостережень дослідниці. «Достеменними прикметами міста» були не тільки трамвай та електричне освітлення. Набір таких ознак майже стандартний, і до нього звертався чи не кожен митець, описуючи місто. Тож до трамвая та ліхтарів додамо ще кав’ярню, ресторан, театр і кінотеатр, ілюзіон, кабаре, автомобілі, вулиці, вітрини, тротуар, міський сад, парк, алеї, панель, повію – і матимемо повноцінний «міський простір».

Тому навряд чи є сенс говорити про образи трамвая й електричних ліхтарів як результат «вибору і відбору» міських ознак для власного поетикального арсеналу. Крім того, звернімо увагу, що вірші Свідзінського «про трамвай» написані в 1930-х роках (1930, 1932, 1934, 1939), коли мікропоетика трамвая була вже досить багата. Протягом двадцятих трамвай «переживав» різні етапи: від багатозначного елемента опозицій Місто/Природа, Минуле/ Майбутнє до повного прийняття і навіть якоїсь інтимізації – «веселий трам». Так само перебільшенням буде стверджувати, ніби на роль співців електричного світла безапеляційно претендували аванґардисти. Ліхтарі непомітно швидко стали обов’язковим елементом усіх міських пейзажів не тільки у Семенка, а й у Рильського, раннього Слісаренка-символіста, Володимира Ярошенка, Филиповича. А в Семенка є цікавий «Етюд» зі світлом: «Улиця мокра морок лихтарь / Відблиски світла випадок кут», який нагадує блоківське «Ночь. Улица. Фонарь. Аптека...» у футуристському варіянті без розділових знаків.

Сторінки2

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі