Привид дискусії

Березень 2005
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
182 переглядів

Торік у «Критиці» (ч. 9–10) було вміщено відгук на польське видання монографії київського літературознавця Мирона Петровського «Майстер і Місто: Київські контексти Міхаіла Булґакова». Відгук короткий, але безжальний. Після декількох загальників щодо важливости київського контексту для розуміння Булґакова, рецензентка справедливо зазначає, що прописувати цей контекст – «складне завдання», і, строго спитавши: «Чи впорався з ним Петровський?», швидко дає невтішну відповідь: ні, не впорався, написав про булґаковський Київ достоту так, як можна писати про «Петербурґ, а чи Новгород», й узагалі «залишається надто в російських реаліях». Та й сама метамова книжки буцімто виглядає архаїчно: автор, мовляв, послуговується «давнім» науковим апаратом, а читач дістає, страшно сказати, «традиційне історико-літературне дослідження». Спертий на обидвох страшних звинуваченнях, вирок, попри позірно поблажливий тон, невблаганний: геть Петровського, не гідний він уваги ані навздогінної української, ані змодернізованої польської публіки, бо не здатен, неборака, навіть «покликатися на теоретичні розвідки про урбанізм, яких в останні десятиліття з’явилося рясно». Добре, часи нині дієтичні, тож старосвітського філолога засуджено (треба думати, за низькопоклонство перед історико-літературними традиціями) не до страти з конфіскацією накладу, а лише до заслання без права дописувати – у далекий сибір русистики, де на самісіньких виступцях постновочасної гуманістики доживають віку безликі «російські дослідники», звиклі «так писати свої міста». А й справді: не знаєш «цікавих і плідних у розгортанні цієї теми» постструктуралістських теорій, то й не дописуй – чай, не в Новгороде!..

...Сумнівно, щоби ці інвективи було адресовано польському читачеві, якому, либонь, у рецензії забракне розмови про рецепцію ідей Петровського в Польщі, вписування їх у тамтешній науковий контекст, зрештою обговорення кондицій перекладу. Та й шановна рецензентка таких амбіцій не має і цілком слушно пропонує просто зачекати на реакції та рефлексії польських фахівців1 . Отже, поява польського перекладу є лише приводом поговорити про наукову доцільність і цінність самого дослідження (яке мовою ориґіналу вийшло ще 2001 року; до речі, тоді на нього відразу відгукнулася «Критика», теж стисло, але, здається, загалом схвально), а це, своєю чергою, стає приводом для дискусії про метод в історії літератури та в «культурології». І проти першого, і проти другого годі було б заперечувати: Мирон Петровський, попри свій високий авторитет (а він, поруч із тими-таки Дравічем і російською дослідницею Маріеттою Чудаковою, належить до самої сметанки світового булґакознавства) та виняткове місце в київському, і то не тільки російськомовному, інтелектуальному середовищі, звісно ж, не є священною коровою і цілком надається до критики – хай навіть дещо «інструменталістської» і за межами власне булґаківської проблематики. Але ж із цього не випливає, що він так само надається і на роль хлопчика для биття. Мабуть варто давати собі справу з того, що Мирон Петровський, один із найцікавіших науковців пізньорадянського та пострадянського часу, булґаковознавець зі европейським ім’ям, без праць якого годі уявити собі жодну булґаківську бібліографію, стояв при самому початку булґаковських студій і в СРСР, і в незалежній Україні, а отже, тільки за це заслуговує, щоби з ним полемізувати хоч як гостро, але принаймні ввічливо, посутньо, а головне – арґументовано та фахово. Важко сказати, чи це можливо в такому стислому форматі, але ж шановна рецензентка, обираючи саме цей стиль нарації, мабуть, повинна була усвідомлювати його вади. На жаль, в її дописі годі шукати не лише суто булґакознавчої компетентности, а й, сказати б, загальногуманітарної коректности та ґрунтовности – і те, і те заступає завзяте газетярське верхоглядство, дивне в такому поважному інтелектуальному виданні, яким є «Критика».

Візьмемо лише вкрай сумнівну тезу про «архаїчність» дослідження. Нам не йдеться навіть про елементарну поінформованість щодо не надто щасливої долі рукопису та його насправді довгого шляху до друку (наприкінці книжки зазначено три дати – 1992, 1996–1998, але перші журнальні варіянти майбутньої монографії опубліковано ще 1988 року, а в міжчасі з’явилася блискуча доповідь «З ким Ви, Майстре?», що нею Петровський відкривав Міжнародну конференцію 1991 року з нагоди 100-ї річниці Булґакова). Так само можна винести за дужки питання про те, чи мав опальний київський філолог, «зісланий», здавалося б, довічно, досліджувати дитячу літературу бодай щонайменшу можливість оприлюднити ті чи ті свої думки щодо Булґакова у пізні 70-ті, у ранні 80-ті – питання цілком риторичне для тих, хто знається на культурній і політичній атмосфері пізньорадянського Києва й умовах існування тут дисидентської або напівдисидентської інтеліґенції – байдуже, української, російської чи єврейської (не кажучи вже про чинну навіть для Москви, не те що для Києва специфічну негласну напівзаборону на студії з неканонічної історії передреволюційної та пореволюційної культури). Але твердженню про застарілість саме такого способу писати про літературу повинні передувати, по-перше, хоча б мінімальний аналіз і означення (ясна річ, не бездоганного і не єдино правильного) методу, яким послуговується Петровський, а, по-друге, хоча б якісь докази на користь того, що найновіше в гуманістиці конче вартісніше від «традиційного» і, головне, унеможливлює, а не доповнює його. (До речі, про про яку саме традицію йдеться у випадку Петровського – опоязівську? «тартуську»? мітологічну? історико-типологічну? ще якусь п’яту, шосту, сьому? Адже «традиційне літературознавство» насправді має багато традицій, та й «нетрадиційному», либонь, їх також не забракне.) Зрештою, чи взагалі доречно, оцінюючи наукову розвідку, судити автора не за тими законами, що їх він «сам над собою поставив», а надто ототожнювати ці закони зі «стилем нарації»?

І чи не варто було б, закидаючи дослідникові у якийсь, мабуть, містичний спосіб «відчуте» некиївське «звучання» київського контексту – з огляду на тему книжки діягноз мало не смертельний – перевірити, чи підтверджувано це відчуття далеко неодностайним голосом світового булґакознавства? Адже навіть опоненти визнають, що саме Мирон Петровський посів у «булґаковській києвології» місце першопрохідця. Подібно до того, як Віктор Нєкрасов 1967 року відкрив читачам будинок на Андріївському узвозі, так і Петровський відкрив, а радше винайшов місто (чи Місто) Булґакова і зумів для багатьох своїх читачів – і вчених, і загалу – стати провідником у terram incognitam булґаковського Києва, показати походження письменника з «гнізда київської культури», створити і ствердити концепцію києвоцентричности булґаковської картини світу, присутности «ідеї Києва» у цілій Булґаковій творчості, а не тільки в романі «Біла ґвардія». І саме Петровський першим довів, що Булґаков всотав «київський міт» про сакральне Вічне місто, в якому відбувається гоголівська містерія, а отже за певних обставин художній простір булґаковського міста, здавалося б, життєво взорований, ніби змінює якість і перетворюється на простір фантастичний, а реальний час уповільнює чи прискорює свою ходу. До речі, звідси Петровський (ще й блискучий знавець малих театральних форм – кабаре, вар’єте, театру мініятюр, цирку) висновує й одну з найцікавіших своїх знахідок – тезу про дворівневу структуру булґаковських міст і будинків, відтак залучаючи до аналізу традицію вертепу й переосмислюючи специфічно булґаковський тип вічного взаємоперетікання фарсу й трагедії.

Отож «географію душі» Булґакова, засадничі властивості його світу визначає саме «київський текст», що дослівно змалку увійшов у свідомість майбутнього письменника. Під цим оглядом потрактування інтелектуальних конструкцій Петровського (котрий сам є, до певної міри, втіленим «київським текстом» і «київським мітом» новітніх часів) як «некиївських» відгонить, щиро кажучи, або свідомим знущанням, або тяжким непорозумінням. А вже покликання на якихось загадкових «російських дослідників», анонімно-одностайних у своїх описах Петербурґа чи Новгорода, змушує припустити, що йдеться про якусь «високу безвідповідальність». Адже не треба бути великим фахівцем, ба навіть просто уважним читачем, аби пересвідчитися, що булґаковський Київ за Петровським зовсім не схожий ані посутньо, ані за способом представлення навіть на булґаковську ж Москву у згаданої вже Чудакової – й обидва ці цілком різні концепти цілком різних міст зовсім не нагадують культурні урочища Петербурґа, які описує Владімір Топоров, чи, скажімо, пушкінський Петербурґ у Тімєнчика й Осповата, не кажучи вже про Петербурґ Достоєвського в такого собі вікопомного Фрідлендера. А будь-які порівняння із Новгородом за Анатолієм Конкордіним (на відміну від шановної рецензентки, нам невідомі інші новгородознавці, окрім цього справді давно застарілого, але цілком гідного дослідника) і поготів недоречні – навіть як кепський жарт.

А поза тим – чом би й не сперечатися щодо точности тих чи тих тлумачень Петровського, доведености певних його висновків, коректности в поводженні з джерелами, зухвалости у творенні концептуальних схем? Він самодостатній і софістикований дослідник, добра полеміка, прийнята в правильному науковому побуті, йому не зашкодить. Хай навіть сперечаються і не булґакознавці, і не про Булґакова, а про перспективи нової урбаністики, про культурні урочища, про традицію та метод, хай навіть, попри всю сумнівність цього наміру, і про стиль нарації: зрештою, де ж іще вести такі полеміки, як не в часописі «Критика», а прислужитися як привід для доброї дискусії – справа корисна і для вченого чи літератора, як воліє атестувати себе Мирон Петровський, аж ніяк не ганебна. Аби тільки йшлося про розмову справді фахову, сумлінну й головне відповідальну. Інакше нам залишаться лише привид дискусії та, врешті-решт, привид науки.

Тарас Мартин, літератор

Людмила Ґубіанурі, старший науковий працівник

музею Міхаіла Булґакова1

  • 1.Нам невідомо, якими саме були оті «реакції та рефлексії», але вже одне те, що книжку видав у своїй поважній серії такий авторитетний науковець, як Боґуслав Бакула, й узагалі, те, що польські колеґи визнали за потрібне її перекласти (адже, на жаль, нині з цим щастить небагатьом нашим літературознавцям), свідчить про високу оцінку монографії київського дослідника, принаймні славістичною спільнотою. Звісно, Булґаков у Польщі завжди був неабияк популярний (приміром, ще до 1993 року тут вийшло із десять видань «Майстра та Марґарити»). Почасти до такого успіху спричинився фільм Анджея Вайди «Пілат та інші» (1972) – найвитонченіша кінематографічна інтерпретація булґаківського роману, але насамперед, мабуть, подвижницька діяльність покійного Анджея Дравіча, котрий надзвичайно поціновував Булґакова як взірець письменника, що зумів протиставити радянському тоталітаризмові переконливу систему гуманістичних цінностей. Але вже сама ця популярність і добротна власна дослідницька традиція є запорукою того, що першу-ліпшу булґакознавчу розвідку, яких чимало з’являється в цілому світі щороку, наші вимогливі сусіди навряд чи стали би перекладати невдовзі після її виходу в світ на батьківщині.
Автори

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі