Присмерк майбутнього

Лютий 2004
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
72 переглядів

З Новим роком, дорогий читачу! З новим щастям!

Переходячи від новорічних вітань до політики, мимоволі відчуваєш несумірність людських палких очікувань із байдужими ритмами планетарного буття. Що таке новий рік? Природа нікуди не прагне – просто перейдено точку зимового сонцестояння, от і все. А чи прагне кудись, чи рухається до чогось людство? Чи не самі ми нагромадили в понятті «проґрес» силу-силенну ілюзій і сподівань, очікувань торжества світового добра над злом? Чому майбутнє неминуче має бути світлим? Чи, може, насправді присмерк Европи – просто напівтемрява, такою ж мірою ранок, як і надвечір’я?

Чи приніс минулий 2003 рік якісь ознаки руху кудись – а чи головні його події свідчать про таке ж байдуже кружляння людства навколо своїх вічних і нерозв’язаних проблем, як і нові й нові виходи нашої старенької планети на ті самі точки орбіти в мертвій навколосонячній пустелі?

Ні, все-таки поки людства живе, події в його житті мають свій сенс.

Серед подій минулого року я вибрав би три, на мій погляд, найпоказовіші, найвиразніші, найбільш «знакові».

Першою з них я назву вибори до російської Державної думи. Тут найкраще видно тенденції процесів на руїнах колишнього «соціялістичного табору», що вочевидь мають першорядне значення для всього світу.

Минуло понад десять років від падіння комуністичного режиму, а страх перед його реставрацією живий і досі. Кандидати в президенти будують стратегію так, щоб вийти в другий тур із комуністами: більшість ґарантована. Привид радянських танків, що задушили Празьку весну, змушує здригатися і нинішнього демократа.

Правда, підасфальтні паростки демократії й досі слабкі, але – чи не пора точніше визначити, в чому суть тієї загрози, що ми її звемо комуністичним реваншем. І взагалі до чого тут комунізм? Останнім комуністом був навіть не Хрущов – останніми комуністами були Лєнін і Троцький. Комунізм захлинувся кров’ю в підвалах НКВД в тридцять сьомих роках. З бактерій комунізму було виділено тільки культуру необмеженої влади: все інше, як виявилося, є риторика, яку можна міняти. Ті партійні вожді, що бенкетували в Георгіївському залі Кремля, вже тільки гралися в «світле комуністичне майбутнє». Нинішні «комуністи» брежневського розливу зберегли лише жалюгідні рештки комуністичної словесности та великий досвід апаратної керівної роботи.

На старій риториці ще можна утримати чималу частину електорату з великої маси тих, хто сьогодні живе гірше, ніж жив тоді. Але реставрація старого режиму – це реставрація вже не словесної вивіски, а насамперед владного досвіду таким, яким він накопичувався в тій авторитарній державі з червоними вивісками. Саме цей досвід утілено в нинішній владній системі Росії. Не було танків на Красній площі, ніхто не кричав, вимахуючи червоним знаменом: «За Родину, за Сталина!». Просто партія, про яку можна сказати лише те, що вона є партією вождя нації, одержала приголомшливу підтримку. Просто з парламентської політичної сцени вигнано лібералів усіх мастей. Залишилися єдність заради єдности, стабільність заради стабільности. Саме так має виглядати реставрація. Часи НТВ Євґенія Кісельова, старих «Известий», Єгора Яковлєва, Галіни Старовойтової, Анатолія Собчака та інших прорабів перебудови минули так само, як російська свобода зразка лютневої «буржуазної» революції, далекі відгомони якої невиразно хвилюють тих, хто ненароком натрапив на річник журналу «Нива» за 1917 рік. Росія реставрувала авторитарну владну систему, хоч і в набагато м’якшому та ефективнішому вигляді, – без зайвих емоцій, не чіпаючи приватних капіталів, якщо їх власники не виявляють політичних амбіцій. Система власности, виявляється, міняється легше, ніж владна система.

Вибори в російську Думу показали, що пострадянське суспільство зв’язують із його попередником набагато міцніші традиції, ніж можна було думати, і ці традиції зовсім не обов’язково пофарбовані на червоно.

Що означатиме для світу утвердження в Росії сполучення авторитарної влади старої ментальности з диким капіталізмом «новых русских»?

Насамперед Захід розглядає російські події під кутом зору власних проблем, із яких (окрім суто внутрішніх) найпекучішою є тероризм і стосунки зі світом ісламу. Росія веде війну в ісламській Чечні і, як і Захід, страждає від тероризму, що в очах певних західних політичних кіл відсуває проблему становлення демократії в Росії далеко на задній план. Можливо, демократична Росія колись стане рівноправним членом якоїсь широкої Атлантичної спільноти, але в об’єднану Европу російський гігант геополітично не влазить, і стосунки з новою Росією позбавлені флеру ілюзій. Росія є переважно евразійський чинник, і Захід, природно, оцінює її роль крізь призму своїх східних проблем.

Війна в Іраку фокусує в собі східні проблеми Заходу і є іншою найважливішою знаковою подією.

Такий вислів точніший, ніж «війна з Іраком», якої практично не було, і в цьому полягає найвиразніша риса цієї події. Можливо, позірна капітуляція лівійського диктатора Муамара Кадафі й несподівана поступливість іранських властей у питаннях контролю над ядерною зброєю пов’язані зі зміною стратегії антиамериканських кіл Сходу під впливом блискавичного розгрому Садама Хусейна. Можливо, результат війни передбачив і Садам, а тому і згорнув ядерну та інші програми. Досвід війни показав, що сучасна американська воєнна машина спроможна вщент, миттєво і практично без втрат розгромити збройні сили своїх можливих противників – очевидно, не врятувала б їх і ядерна зброя. Перемогти американців можна лише в затяжній партизанській війні в’єтнамського типу, в якій ризик загибелі для «солдатів свободи» неможливо передбачити, а для «воїнів ісламу» ризику як такого просто не існує: адже самогубство – передбачений складник операції. Воювати з Америкою та з її союзниками їхні непримиренні вороги можуть тільки тоді, коли вони є анонімною і невидимою силою, спроможною завдавати осмислених неочікуваних ударів у найболючіші точки з найбільшим числом жертв саме серед мирного населення.

Ця «інша» війна давно вже точиться, явно ведуть її фанатичні шехіди, але за одиницями готових померти, щоб потягти за собою в могилу якомога більше «чужих», стоять десятки й сотні цивільних людей, охоплених смертною ненавистю. З усіх свідчень про жахи війни найстрахітливішими мені здаються кінокадри, на яких літня палестинська жінка в окулярах танцює з радощів від звістки про жертви 11 вересня. Вона бажала смерти чи бодай болі та каліцтва американським дітям і старикам, таким же мирним людям, до яких належить і сама. Я пригадую літо сорок першого року, коли в моєму окупованому місті на вулиці поліцай нещадно бив старого єврея. Ми, зграйка дітлахів, оніміли від жаху, старші сусідки намагалися сховатися і сховати нас, і лише одна перехожа виклично і радісно сказала: «Дивіться, дивіться, діти, виростете, будете самі бити жидів». За таке не судять, але в моїх очах люди з подібною психікою не відрізняються від нацистів-карателів. Поширення такого психозу серед мирного населення є найжахливішим наслідком кривавих військових операцій.

У зв’язку з цим знову випливає єврейська тема, неначе закрита післявоєнним культурно-політичним розвитком. Антиамериканізм, що так чи інакше поширюється по бідних периферія людства, пов’язується з ворожістю до єврейства навіть там, де євреїв практично ніколи не було. Нещодавно світову громадськість шокувала антисемітська заява лідера Малайзії, зовсім не бідної країни ринкової економіки, яка, здавалось би, не має підстав ані для антиамериканських, ані для антиєврейських настроїв. Ненависть ірраціональна, її носії бачать не дитину чи неміцного старика, взагалі не людину, а безликого представника чужої спільноти, яка і говорить, і виглядає, і пахне як ворог. Старі й нові антагонізми набувають характеру предковічної племінної ворожнечі.

І ізраїльтяни, і їхні арабські противники широко вдаються в полеміці до аналогій із нацизмом (в одній із палестинських карикатур навіть Єгуд Барак звітувався перед Гітлером про успішне закінчення кривавої роботи, а про образ Шарона вже й говорити годі). Зрештою, навіть у нас на сторінках «Сільських вістей» один професор написав, що з ордами Гітлера на нашу землю прийшло 400 тисяч (!) сіоністів в есесівській формі. Щоправда, фактично спадкоємство існує тільки з одного боку: керівники антиєврейських виступів у Палестині 1936 рику після поразки виемігрували до Німеччини, 1945-го опинилися в Єгипті й під час першої війни з Ізраїлем мали власні частини в арабському війську. Якщо вже взяти ширше, то й індонезійські, й бірманські, й філіпінські, й інші східноазійські націоналістичні політики, серед яких були і майбутні лідери «третього світу», співробітничали з японськими окупантами і не приховували симпатій до Гітлера...

Але якщо ми підемо цим шляхом спогадів і аналогій, ми створимо фальшивий образ цивілізованого світу у варварському оточенні, історичну парадигму, здатну знищити гуманістичні засади европейської цивілізації. Це не історична свідомість, а коротка пам’ять. Хіба безсердечний колоніяльний гніт – вигадка? Хіба не було невимовних страждань цілих поневолених континентів і освяченої ними боротьби з білим расизмом? Упродовж ХХ століття хвилі ненависти і зневаги до чужинців, чи то євреїв, чи «чорнозадих», не раз охоплювали соціяльно-культурне плебейство і в цивілізованій Европі. Зовсім недавно Франція переживала вихід вульгарного правого радикала Лє Пена у другий тур президентських виборів як національну ганьбу. Такою ж національною ганьбою Росії є те, що тамтешній Лє Пен – Жиріновський – і націоналісти з «Родіни» витіснили з парламенту лібералів.

Европейська гуманістична ментальність відкидає принцип колективної відповідальности, а це означає, що не може бути одного знаменника для цілого народу. В кожному народі, хоч би і в різних пропорціях, є все від лівого до правого, від респектабельного до дикого та кривавого, і тільки на розрізненні тенденцій і співпраці з близькими за духом «чужими» може бути побудований гідний людини світ. Не забудьмо, що сучасним терористам доводиться такими ж безоглядно жорстокими методами придушувати волю до oпоpy і власного народу, про що красномовно говорить досвід Алжиру.

На превеликий жаль, Іракська війна є засіб розв’язання світових проблем, несумісний із цими принципами европейського й американського лібералізму. Війна, хоч би якою вона була короткою та ефективною, є протистояння націй-держав – тут після першої крові всі з одного Боку є ворогами всіх з іншого боку. Праве, консервативне (чи неоконсервативне, як хочете) керівництво Сполучених Штатів свідомо вирішило повторити досвід насадження демократії силою, на воєнних руїнах режимів, – спосіб, яким, здавалось би, колись приніс такі прекрасні плоди в Німеччині, Італії та Японії. Принаймні можна сказати, що тієї анонімної та невидимої безмежно жорстокої війни, яка стала найбільшою духовною загрозою цивілізації, Іракська війна не закінчила, – навпаки, вона розпалила пристрасті. Треба шукати і гасити джерела ненависти.

Нарешті, третьою знаковою подією, – може, не настільки багатою наслідками й ефектною, але дуже показовою, – я назву невдачу перших спроб узгодження конституції об’єднаної Европи. Саме опір Польщі запропонованому комісією Жискар д’Естена проєктові конституції, а не розходження між США та їхніми европейськими союзниками в іракському питанні або грубе порушення Німеччиною та Францією положення про бюджетний дефіцит членів ЕС видається найзначущішим із погляду перспектив об’єднаної Европи.

Европейський проєкт народився з колись осміяного як нереалістичне гасла Сполучених Штатів Европи, навіть із мрії непоправного романтика Віктора Гюґо про єдину европейську державу. Його підтримали реалістичні політики після Другої світової війни, бо він утілився в цілком прагматичну конструкцію европейського об’єднання вугілля і сталі. Французи не могли модернізувати свою економіку без допомоги німців, а німці не могли досягти економічного та політичного відродження всупереч французам – на цьому взаємному національно-еґоїстичному розрахунку було побудовано европейський шлюб. Для більшости політиків об’єднання Европи означало або картелі, або звичайні міждержавні угоди. Розвиток европейської співпраці не раз позбавляв европейський проєкт його романтичних загальних рис, і дійшло до відставки його ініціятора Жана Монне та повернення европейської ідеї на рівень громадської організації. Але, хоч як це дивно, саме загальна демократична стратегія виявилася вищою від боротьби правих і лівих, від конкретних економічних і політичних колізій. Европейська ідея втілилася в будівництво супердержави нового типу, державної конструкції, що ґрунтується не на силових структурах, а на консенсусі та спільності інтересів европейських націй. Той ступінь громадської злагоди, якого досягли держави-конфедерації типу Швейцарії і який століттями надихав ліберальну демократію всіх ґатунків, особливо соціялістів, виявляється лише грубою первісною моделлю для сучасної наднаціональної державної конструкції – продукту свідомої суспільної угоди.

Розширення Европи на Схід слід розглядати саме під кутом зору розбудови европейської державности нового типу, а не просто залучення до політичного та економічного союзу нових членів (про воєнний союз, паралельний HATО, поки що не йдеться, але ці справи ще попереду). Нова Европа – це не картелі й консорціюми, не сукупність міждержавних угод, а нова спільнота, заснована на спільності цивілізаційних засад.

Коли два економічні двигуни об’єднаної Европи, Німеччина та Франція, відмовилися задля уникнення інфляції евро піти шляхом скорочення бюджетних дефіцитів, у кризовій ситуації Европа шукає інших шляхів зміцнити свою валюту. Коли ті ж таки Німеччина та Франція спробували забезпечити собі особливе політичне місце в об’єднаній Европі, Польща як лідер нових членів европейської спільноти очолила «протестні кола», і вихід тут можливий не в удосконаленні техніки, а в пошуках принципово нових політичних і структурних розв’язань. Інакше збережеться Европа як картель чи як міждержавна угода, але буде втрачено ідею нового типу демократії, консенсусу нерівних.

Звичайно, Польща відчуває підтримку США, які косо дивляться на перспективу появи нової супердержави. Зрештою, всі етапи европейського проєкту уможливлював суто прагматичний інтерес учасників, проєкт загинув би напочатку, якби розширення співпраці не було взаємовигідним. В европейській стратегії сполучаються гуманістичні цілі з еґоїстичними розрахунками, і такий чинник, як американська орієнтація нових членів европейської спільноти, теж може вплітатися а неї не на шкоду загальним демократичним настановам. Тому можна сподіватися, що й конституційну кризу буде розв’язано.

Може видатися, що наведені приклади радше навіюють песимізм. Однак, жодна з цих проблем не є принципово нерозв’язною. Вони лише свідчать про те, що проґрес полягає не в простому накопичуванні науково-технічних можливостей людства, в тому числі у винайденні все точнішої і смертоноснішої зброї. Проґрес має людський вимір, і з усіх можливих шляхів бажано обирати ті, на яких найбільше зберігається людська гідність.

 

Ну, а що ж ми? Які знаки подає світові наша молода держава, у якої все попереду?

Світ давно є єдиним цілим. Усе, що турбує планету, як у дзеркалі, як у цілісній монаді відображається в нашому національному житті.

Чи підемо ми шляхом розбудови авторитарної державности? Президент України в телевізійному інтерв’ю сказав, що заздрить Путінові білою заздрістю: стабільність у цін країні досягнуто принаймні до наступних виборів. Маючи конституційну більшість, президент Росії може взагалі змінити поняття про вибори і вибір. Чи стане це предметом стурбованости, а чи ще більшої здорової заздрости? У нас – я думаю, на щастя – партія влади, партія чиновників і офіцерів, традиційне опертя слабких режимів із нерозвиненою структурою громадянського суспільства, має мінімальний престиж у суспільстві; парламентська «більшість» здобувається відомо як. Чи виллється все це в ситуацію прихованого і відвертого насильства, чи зміна влади пройде без катастроф?

То ми ніби продавали важливу зброю Іракові, то нібито стали союзниками США у війні й окупації. Чи усвідомлюємо ми своє місце в конфігурації світової демократії, чи визначилися в її відтінках? Чи, може, чуємо себе серед учорашніх колоній і здатні перейняти традиції, в чомусь схожі на радикальні палестинські? Що значить «українська позиція в сучасному світі»? Як окреслити наші національні інтереси?

Ми вдаємо, що чекаємо якихось сигналів – то від Заходу, то від Росії. Чи стала нам сигналом Тузла? Чи ми чекаємо, що нас запросять в Европу, як дорогих гостей?

Немає такої течії в історії, яка потягла б нас кудись до кращого розв’язання цих та інших проблем без нашої участи. Якщо ми не виборемо собі своє майбутнє самі, не чекаймо «проґресу».

Порівняння плину історії з рікою спокушає можливостями аналогій: нас може винести на бистрину, втопити у водоверті, викинути кудись у замулену тиху заводь на століття. Всі ці метафори не відображають головного: кожен будує свій ковчег на ходу.

Зрештою, в одному аналогія з рікою часу повна: в ріку не можна ступити двічі.

На того, хто намагається ввійти в неї з учорашнім обладнанням, чекають великі неприємності.

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі