Пригоди музичної критики

Січень 2015
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
669 переглядів

Серед праць українських музикознавців монографія львів’янки Лідії Мельник «Музична журналістика: теорія, історія. стратегії», що побачила світ наприкінці минулого року (докторська дисертація, яку авторка захистила в Національній музичній академії України ім. П. Чайковського), доволі окремішня і виняткова. Чинників декілька. Насамперед той, що під час роботи дослідниця мала можливість стажуватися за кордоном, працюючи в тамтешніх бібліотеках, про що більшість наших науковців поки що можуть лише мріяти. Крім того, вартий уваги факт, що більша частина видань у бібліографії — література англійською, німецькою, польською мовами. Нарешті, вперше в українському музикознавстві предметом окремого дослідження є музична журналістика. І справді, історичний розділ, у якому йдеться про віддзеркалення музичного життя на шпальтах щоденної преси Львова від її зародження до 1939 року, захоплює цікавими ракурсами і науковою інтриґою.

Водночас теоретичний розділ вельми дискусійний передовсім тому, що поняття музичної журналістики значною мірою позначає речі, які ми звикли називати музичною критикою (у лапках чи без). У читача виникає парадоксальне відчуття невідповідности предмета актуальній науковій і культурній ситуації з його традиціями, школою, системою понять.

Звичайно, це проблема читача, і, напевно, читача українського. Але позаяк книжка вийшла українською мовою накладом 500 примірників, то це й проблема цієї книжки, точніше, її функціонування в українському контексті.

Щоб пояснити причини такого сприйняття, є сенс зробити короткий екскурс в історію української музичної критики.

Чому «музичної критики в Україні немає»

Новітня історія української музичної критики як дисципліни в рамках музикознавства почалася фактично від 1989 року, коли у київській консерваторії (1995 року реорганізованій у Національну музичну академію) було відкрито катедру музичної критики. Відтоді й донині НМАУ ім. П. Чайковського — єдиний навчальний заклад в Україні, де готують дипломованих музичних критиків.

Зокрема, 2005 року на базі катедри вийшов підручник із критики авторства Олени Зінькевич та Юрія Чекана. Ще у 1989 році очільниця катедри, доктор мистецтвознавства, професор Олена Зінькевич у всесоюзному журналі «Советская музыка» заявила: «Музыкальной критики в Украине нет!» Ця фраза надовго стала уособленням «діягнозу» української критики. Але якщо її розцінювати з позиції авторки, яка сама є практиком і теоретиком критики, ця заява — це радше парадоксальне свідчення появи на музикознавчому горизонті нової спеціялізації, своєрідна презентація певної візії критики, того, якою вона «повинна бути».

Отже, чому «музичної критики в Україні немає». Олена Зінькевич слушно відзначає відсутність статусу і авторитету критики в музичній культурі, трибуни як можливости реґулярного, а не спорадичного виходу на суспільну арену, низький фаховий і суто літературний рівень текстів, незбалансованість жанрового контенту критичних публікацій у пресі (перевага «інформаційно-просвітницьких» над аналітичними), нерозуміння, що його демонструють автори, специфіки критики, її предмета.

Тож проблема «відсутности критики» є передовсім проблемою концепції критики як соціяльного інституту сучасної музичної культури, здатного у певний спосіб впливати на соціюм, визначати його цінності, ієрархії та канони. Одним словом, ідеться про критику «медійну», таку, що зреалізовує себе в медіях, насамперед у газетах і журналах. Публічність, періодичність і реґулярність, публіцистичність як манера письма є головними вимогами жанру.

Тому критик із такої перспективи — це, вважайте, і журналіст також; добрий, поганий чи ніякий — окреме питання. Або не так:...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі