Проза мовної ідентичности

Березень 2005
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
165 переглядів

Хай це, можливо, і не найсуттєвіше, але ти, дитино,

покликана захищати своїми долоньками крихітну свічечку букви «ї».

Іван Малкович. «Напучування сільського вчителя»

Читаючи прозу українських вісімдесятників, часто надибуємо в ній персонажів-інтелектуалів. Думаю, що саме вони стали для авторів головним полем конструювання постсовєтської української ідентичности, а їхні міркування про рідну мову цю ідентичність багато в чому розкривають.

Іншість № 1: «Ми – не я», або «Мова двірників і письменників»

Другорядний статус української мови в совєтському суспільстві марґіналізував кожного, хто активно й публічно цією мовою послуговувався (це стосується чи не всіх міських центрів України). Задля успішного просування «драбиною до совєтського соціяльного раю» доводилося позбутися будь-яких зв’язків із нею. Тих, хто відмовлявся це робити, сприймали за селюків, націоналістів або диваків. У «Бурдику» Володимира Діброви один персонаж (власне наратор) робить спроби поєднати в ціле окремі моменти з життя Бурдика, киянина та українського інтелектуала. Власне, це розповідь про покоління київського андеґраунду 1970–1980-х років у совєтській Україні. Діброва, котрий свого часу належав до цього середовища, прописує кілька сцен, що показують, як сприймали таких людей (і Бурдик, і наратор – українські інтелектуали) пересічні совєтські громадяни в столиці республіки. Після розлучення з дружиною Бурдик ставить собі за мету порятунок української мови від тотальної русифікації. Полагоджуючи приватні справи в Києві, Бурдик навмисно (часом дуже комічно) вживає застарілих українських слів, замість усталених у совєтській Україні. Почувши, як герой розпитує дорогу в метро, двоє «суржикомовних» пасажирів підходять до нього із запитанням: «Ти баптист чи націоналіст?». Коли Бурдик довідується, що чоловіки заклалися, і той, хто виграє, має його побити, він доходить висновку, що служити українській мові краще на папері, аніж на вулицях. Подібне ставлення до цієї проблеми має й наратор, який вирішує, що «Лишатися українцем у місті – то надзавдання. Бо довкола все – іншомовне».

Оксана Забужко пише про вісімдесятників як про покоління українських інтелектуалів, «що вже не зазнало природного рідномовного середовища» (див. есей: «Мова і влада» у «Хроніках від Фортінбраса», Київ, 1999, с. 101). На більшій території республіки українську мову сприймали як ознаку іншости, малокультурности й неінтеліґентности. Віддавати дитину до україномовної школи було непрактично й навіть безглуздо. Микола Рябчук пригадує, як 1985 року в Києві якась зрусифікована по переїзді до міста жінка почувши, що батьки розмовляють зі своєю дитиною українською, стривожено прокоментувала: «Зачем же вы ребенку жизнь калечите?!..» (див. книжку «Дві України», Київ, 2003, с. 92). І хоча офіційний статус української мови, здавалося б, зріс у незалежній Україні, більшість і надалі сприймає її через призму неґативних совєтських стереотипів. У романі Костя Москальця «Вечірній мед» є сцена, де протагоніст – сучасний україномовний поет – зустрічає в київському метрі шикарно вдягнену жінку. Вона не приховує своєї зневаги до української поезії і каже поетові: «Ваш надуманный язык, созданный в кабинетах, он просто ужасен. Как можно быть поэтом в таком языке? Он мертвый, он книжный...». У соціяльній ієрархії колоніяльної та постколоніяльної України україномовні репрезентують ексцентричну іншість. Це саме та іншість – стосовно «центру», – яка формує елемент ідентичности українського інтелектуала.

Іншість № 2: «Я – не ти»

Зрештою, на проблему іншости можна дивитися й під інакшим кутом зору, як на окремий набуток ідентичности українського інтелектуала. Чимало письменників-вісімдесятників були пов’язані з українським андеґраундом 1970-х чи 1980-х. І цей культурний прошарок – марґіналізований, а часто й репресований – було...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі