Провалля відповідальности

Грудень 2008
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
70 переглядів

Приємно читати статтю, під кожним словом якої можна підписатися. Сприймаємо таку втіху по-різному: когось це переконує, що автор розумний, а когось – що він і сам не дурень. Третій просто насолоджується гармонією поглядів на тлі загальної какофонії людського спілкування.

Відгукуючися на статтю зовсім іншого штибу, висловлюю вдячність за таку нагоду її авторові – Семенові Глузману. Проблеми, які він порушує, передовсім, проблему відповідальности, годі вкласти в просту схему, і моє несприйняття головної тези правозахисника та колишнього дисидента змушує критично аналізувати те, що в іншій ситуації видавалося б і так зрозумілим.

Стаття «Мій друг Пристайко» («Критика», 2008, ч. 10–11) спершу знайомить нас із Володимиром Радченком, який у пострадянські часи всіляко авторові допомагав, а потому і з головним героєм, Володимиром Пристайком, із яким в автора склалися дуже теплі взаємини. Заразом довідуємся про дедалі більше Глузманове розчарування щодо Заходу. Жодною мірою не беру під сумнів високої оцінки пізнішої Пристайкової діяльности. Одначе помітно, що, протиставляючи «хороших чекістів» нещирим західним знайомим, автор силкується щось «довести», а це бентежить.

Ідеться про фундаментальне питання людської відповідальности, а не про бінарний поділ світу на «героїв» і «лиходіїв». По-перше, людина може змінитися, і, судячи з оповіді самого автора, Пристайко зовсім не дурив ані себе самого, ані інших щодо гріхів КҐБ, де він багато років служив, і то не за друкарською машинкою. По-друге, приклади, які не лягають у спрощену схему, бувають переконливими не більше, ніж спроба довести нешкідливість паління на прикладі вісімдесятилітнього курця, який їздить на мотоциклі. Спрощених схем, безумовно, треба цуратися, але й похапливих висновків теж.

Небажання багатьох людей дивитися фільм про Пристайка або довідатися про нього більше авторові вочевидь видається несправедливим, – а позаяк, хоч у випадку з Пристайком він, можливо, й має рацію, я все одно не маю бажання спілкуватися з колишніми чекістами, докір доводиться брати до уваги.

Ситуація на перший погляд нагадує гнів і обурення, на які наразилася Ганна Арендт через репортаж про суд над Адольфом Айхманом. Очікували побачити диявола, страшного нелюда, а Арендт їм показала доволі обмеженого чиновника, котрий щиро мав себе за добропорядного чоловіка та батька. Кортіло побачити провалля й затремтіти, а вона оголила «банальність зла». Звісно, провалля комфортніше. Засуджувати значно легше, та й дошкульні запитання відсуваємо від себе геть, адже він монстр, а ми ж бо люди!

Глузман знає, що це занадто спрощено, і тут не можу не погодитися з ним. Але ситуація тільки з першого погляду аналогічна, бо Арендт ані на мить не ставить під сумнів особисту Айхманову відповідальність.

Чи має Глузман право засуджувати тих, хто і близько не підійде до чекістів? Вважаю, що не має. Питання про прощення суто особисте, і ніхто не може накидати своє рішення іншим.

Річ, однак, не тільки у прощенні. Коментуючи вимогу колишнього дисидента Володимира Малинковича прибрати з посади міністра внутрішніх справ колишнього чекіста Радченка, Глузман заявляє журналістові: «...Не підтримую, мало того, вважаю такі дії безвідповідальними й неприпустимими». Скажу навпростець і я: з цього моменту я зовсім не розумію Семена Фішелевича.

Наближаємось уже до авторової відповіді на таке любе запитання «хто винний?» (чи пак «що винне?»). Але торкнуся одного міркування, зважати на яке автор вочевидь не хоче. Можливо, Малинкович аж надто палко обурювався через безпосередню роль, що її Радченко відіграв саме в його долі, та навряд чи його заперечення тим тільки й обмежувалися. Певних злочинців ми ізолюємо насамперед, бо вони небезпечні. Людям важко міняти усталені ідеї, стереотипи, узвичаєну поведінку. Не пропоную ізолювати колишніх чекістів, але вважаю цілком виправданим порушувати питання про їхню готовість і здатність переосмислити радянські штампи й адаптуватися до нових...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі