Прощання з андерграундом

Серпень 1997
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
54 переглядів

Володимир Діброва. Бурдик. Роман. – Березіль, № 1–2, 1997.

Поколінню «шістдесятників» в українській літературі таки пощастило: приморозки вдарили тоді, коли його найпомітніші постаті, ковтнувши повітря відлиги, вже встигли заявити про себе загалові. І хоча тією чи іншою мірою майже всі «шістдесятники» зазнали нагінок та не уникли угодовства, проте вони вже несли печать обраності для нечисленних і притихлих адептів українства. І наприкінці вісімдесятих зацілілі зубри покоління (а заціліли майже всі – Стус виявився радше винятком з правила) стали провідниками нововиниклих демократичних організацій, аби вже в новій Україні очолити поважні державні установи та ввійти до шкільних підручників.

«Сімдесятникам» пощастило значно менше – нагоду яскравого, приголомшливого дебюту на сторінках легальної періодики було для них уже виключено. Доба вимагала «паровозиків» про Леніна й повістей про передовиків виробництва. Перед письменником лишався або шлях конформізму (який приводив до міцного й гарантованого становища шанованого «інженера людських душ, коліщатка й гвинтика загальнопартійної справи»), – або ж перехід до «внутрішньої еміграції», робота сторожа в саду, робітника в радгоспі чи, в кращому разі, пожежника в театральному інституті.

Ця частина покоління витворила свою, «андерграундову» альтернативну культуру. Тексти переписувалися від руки й розповсюджувалися у вузькому колі втаємничених (попри часто абсолютну політичну безвинність, вони були підозрілі вже через відсутність згадуваних «паровозиків»). На тусовках, п’ючи гранчаками дешеве міцне вино, «андерграундовики» тішилися тільки їм зрозумілими крамольними натяками. І, попри все, писали «в шухляду» речі, які «з погляду вічності», інколи були вартіснішими від усього, що тоді з’являлося друком.

У ґрунтовній, але малоприступній, на жаль, розвідці Олекси Семенченка «Альтернатива у Києві» (польський україномовний часопис «Зустрічі», ч. 8 за 1994 рік) дано доволі точний опис передумов виникнення цієї літературної альтернативи: «Враховуються два табори літераторів – співців “комуни” або “застою”, і борців проти комуни... які за свої переконання пройшли всі муки пекла. Авторитет останніх величезний, повага до них всезагальна і заслужена. Проте їх страждання, біль за Україну і народ часто брали у полон їхні твори, а це позбавляло їх привабливості як для читачів з інших країн (особливо позакомуністичних), так і з незаангажованих політично прошарків: міських пияків, наркоманів, хуліганів та інших виродків того часу із вищою освітою, які десь, колись, якось вхопили краєчок айсберга світової культури... а також втратили клепку з голови, чому й стали потенційними споживачами відповідного типу літератури».

Отже, виниклу прогалину мусив хтось заповнити. Новий роман Володимира Діброви «Бурдик» (вийшов у 1–2 числі цьогорічного харківського часопису «Березіль», зайнявши більше половини його обсягу) – саме про цю, «альтернативну» частину покоління «сімдесятників». Його головний герой – alter ego самого автора (навіть його прізвище є нехитрою анаграмою імені «Дібрик», під яким автор фігурує в колі друзів). А в знанні тогочасних реалій авторові відмовити аж ніяк не можна, бо, за спогадами вже цитованого О. Семенченка, саме Діброва очолював гурт митців та літераторів, що збирався протягом сімдесятих в одній із київських художницьких майстерень.

Втім, сам роман значно ширший від опису звичаїв мистецьких тусовок. Він дає напрочуд широке тло радянського життя – від доби хрущовської відлиги аж до горбачовської перебудови. І точно вловлені деталі – від відкритих у листопаді шістдесятого перших п’яти станцій київського метро, «завдяки яким Бурдики матимуть де заховатися, якщо Америка скине на них свою водневу бомбу», аж до «дозволених» раптом у середині сімдесятих «декількох сортів жувальної гумки», які викликали в умах сподівання на ще «радикальніші» зміни, – разом малюють соковитий, та вбивчий портрет епохи.

Біографія головного...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі