Прощальний зошит

Лютий 2011
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
660 переглядів

Наприкінці 2009 року Генрик Ґедройць, брат Єжи Ґедройця і співзасновник Літературного Інституту, чиїм виданням були «Zeszyty Historyczne», вирішив припинити їх публікацію. «Історичні зошити», вважав він, виконали свою роль. На відміну від 1962 року, коли польська еміґрація почувалася зобов’язаною плекати вільну від цензури думку, для чого й було створено цей часопис, у нинішній Польщі немає перешкод для історичних студій, якихось обмежень для дослідників у виборі теми чи доступі до архівних матеріялів. І от – останній випуск «Зошитів». Запланований як прощання з читачами, він став також і прощанням із братами Ґедройцями: 21 березня 2010 року Генрика Ґедройця не стало.

Наскрізна тема вміщених у номері матеріялів – статтей про братів Ґедройців, про генезу «Історичних зошитів», прощальні статті дописувачів, листування Єжи Ґедройця, подане у спеціяльній рубриці «З архіву “Культури”» (яку планують оформити згодом як окреме видання) – це оцінка значення часопису для новітньої історії Польщі.

Пьотр Вандич у шкіці «Про “Історичні зошити”» розповідає про неповторну й самодостатню добу, наповнену власними героями, принципами, візіями. Якоюсь мірою він продовжує діялог із Єжи Ґедройцем, розпочатий дискусіями про саму ідею створити ще один польський історичний часопис в еміґрації. В доцільності цього Ґедройцевого рішення Вандич сумнівався, але надто багато матеріялів на історичні теми надходило до «Культури», і годі було сподіватися умістити їх усі в її історичній рубриці. «Нашим завданням буде пошук об’єктивної правди, а не пристосування фактів до певної політичної або історіософської концепції. Так, будемо публікувати матеріяли, відповідальність за які покладатиметься на авторів, не бавлячись у жодну цензуру, але дбаючи лише про те, щоб тексти були цікаві та нові», – цитує Вандич із першого числа «Зошитів». І далі вказує на, либонь, основний постулат новоствореного часопису: публікації мали би «порушувати контроверсійні або непопулярні теми, якщо тільки це могло слугувати пізнанню правди». Професійний історик Вандич не вступає в полеміку щодо пошуків тієї автентичної правди, але кількома реченнями все-таки контекстуалізує такий підхід: «Не будучи професійним істориком, що Редактор не раз підкреслював, Ґедройць глибоко цікавився історією». Це пояснення знімає можливі закиди в непрофесіоналізмі, які могли би пролунати на адресу редактора. Йому не йшлося про науковий історичний часопис. Зрештою, поєднування непоєднуваних у строго академічному виданні матеріялів – статтей, реляцій, спогадів, документів, інтерв’ю, рецензій, полемік, біографічних нарисів, листів до редакції тощо – не мало жодних критеріїв, окрім вимоги писати ориґінально та цікаво. Вандич влучно вхопив характер часопису в метафорі «оазис свободи».

Ґедройців співробітник провадить читача всіма редакційними нетрями, не оминаючи розмов про «скандально низьку» передплату, про «шаленство» рішення перетворити піврічне видання на квартальник, про «страшний клопіт із рецензентами», про спосіб добору авторів та редакторську політику Ґедройця, який одноосібно визначав наповнення видання, замовляв матеріяли, відмовляв у друці тощо. Редактор друкував матеріяли, надіслані представниками еміґраційних еліт (політичної, дипломатичної, військової). Радо – непрофесійних істориків. Менш охоче – довоєнних фахових істориків. Надалі з’явилися й статті від фахівців, які отримали освіту вже на Заході, а згодом, щораз частіше – розвідки істориків із Польщі, спочатку під псевдонімами. Не раз друковано й західних істориків.

Докладний огляд змісту всіх раніших «Зошитів» написав для останнього номера Ґжеґож Мазур, який розпочав співпрацю з часописом на початку 1990-х. У вступній частині він описує рецепцію видання в Польщі й пояснює, що спонукало польських істориків шукати контактів із Мезон-Ляфітом. Прикметними є міркування автора навколо завжди актуальної теми про полемічність і право на репліку, без чого «неможливо провадити дискусії на історичні теми». Висвітлення...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі