Про наше і не наше. Відповідь Дмитрові Горбачову

Листопад 2012
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
174 переглядів

Допис пана Дмитра Горбачова читав, як завжди, зацікавлено, і доцінюю як його загальний патос (що потребуємо ширшого погляду на явища і більшого залучення), так і тон (спокійний, навіть дотепний – а це у дискусіях про те, що наше, а що не наше, річ дещо незвична; аж надто часто трапляється тут тон наїжачений, ображений, обурений украй, як сказав би поет). Щодо суті справи, то припускаю, що різниці між нашими підходами та баченнями справи подекуди зумовлені різними завданнями: мені йшлося про речі системні, історіографічні й зокрема інституційні, а панові Горбачову, мабуть, передусім про розмаїття і багатогранність нашої культури. Я поважаю такий підхід і водночас додаю, що це останнє (щодо нашої культури) кажу з деяким трепетом – не тому, що це неправда, а тому, що не знаю, чи переконлива ця формула; точніше, чи маю право її вживати. Ось нещодавно у львівських «Записках НТШ» (том 263) одна пані дуже обурювалася, що я сказав у якомусь інтерв’ю, що жалію наших дітей за те, що їх у школі годують літературними фальшивками (йшлося мені про «Велесову книгу»). «Страшно читати ці рядки, – пише вона, – і перше, що хотілося б сказати, – це: “Ні, професоре, це – не Ваші діти. Ви не заслуговуєте того, щоб дітей українських своїми називати!”». Далебі правда. Але культура – це не дітки; за неї чомусь так не обурюються. Ось її вже кількадесят років підряд ґвалтують (тепер навіть гірше, ніж за совітів: чи хтось іще дивиться перший національний? чи співучий ректор іще співає?), а не бачу якогось особливого обурення. Натомість бачу, що збирати кошти на «Критику» стає дедалі важче – а ми таки нібито займаємося нашою культурою, в кожному разі, пишемо про неї. Але я відходжу від теми.

На закид «деякої розгублености» щодо чіткого окреслення поняття «української культури» також не ображаюся. (Не пишаюся станом речі, але й не ображаюся.) Адже, наскільки пам’ятаю, я цитував Ніцше, що «Definierbar ist nur das was keine Geschichte hat», чи не так? Чи переконує воно? Мало би переконувати. Адже яким «представником української культури» був Станіслав Оріховський, який народився 600 років тому і з системними проявами тодішньої руської культури не виявляє великої схожости. Його мати, щоправда, була православна. І він справді вживав формулу gente ruthenus natione polonus, як і багато інших також уживали, майже до наших днів. Чи це робить його (їх) представником (представниками) української культури? Як на мене, не дуже.

І взагалі яке було видиме, так чи інакше сформоване обличчя тодішньої української, тобто руської культури? Правду сказати, не знаємо, або знаємо дуже приблизно – адже лише наприкінці отого XVI століття вона почала себе якось сильніше заявляти, бодай у літературі. (Йдеться про Вишенського.) А Ярема Вишневецький у ролі «українського автономіста»? «Give me a brik», як каже героїня (в першому виданні – цитую з пам’яті) «Польових досліджень з українського сексу». Отого садистичного психопата-автономіста я б дуже радо віддав шанувальникам Сєнкевіча (один одного варт), але не моє це право, і взагалі його (Яремина) душа давно вже згоріла в пеклі.

А Ґалятовський у ролі Ґрильпарцера? Дуже цікаво, мушу більше почитати і подумати. Що Вацлав Жевуцький став на якийсь час Отаманом Ревухою, знаю (до того він був Еміром Тадж аль-Фагіром і Міцкевіч йому присвятив свого дуже гарного «Фариса», що його потім дуже гарно переклав недоцінений іще наш Левко Боровиковський – про одне й друге я десь навіть писав), але чи це робить його – тобто еміра/отамана – «представником української культури»? Не знаю. Все залежить від наполегливости. І від критеріїв. Що чехи засвоїли (присвоїли, пригорнули) Кафку – немає сумніву. Сам про це читав і навіть бачив, коли останньо був у Празі. І це також поважаю. Хоча трохи бентежить, що на вуличці на Градчаному, де Кафка жив, тепер поставили шлаґбавм і беруть гроші, щоб навіть пройти повз хатку.

А взагалі найкращий спосіб освоїти «представника української культури» (це також уже говорив) – добре про нього або неї писати. Тоді воно стає нашим. Так що шанси зробити Оріховського нашим представником іще точно є. І взагалі не лише його – так багато цікавих імен згадує пан Горбачов, що не знаю, де починати. Парафразуючи того ж улюбленого нами обома поета, який парафразує (і пародіює) вождя всіх народів, – запоморочення від перспектив.

І ще кілька принципових уточнень. З еротикою точно не так уже погано, чи то з бандуркою, чи ні. Я також проти стерильного та пуристичного підходу. В космічні перспективи культури (нашої і не нашої) – вірю.

Григорій Грабович

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі