Про декомунізацію, ідентичність та історичні закони дещо інакше

За часів Януковичевого президентства Україну методично ставили перед ідеологічним вибором між двома Т: Табачником і Тягнибоком, тобто між погано прихованою під радянську ностальгію українофобією та провінційним етнічним націоналізмом. Простір «третьої» думки свідомо звужували, а суспільство технологічно ділили за мовною ознакою, яка рутинно інструментувалася під час виборчих кампаній.

Обговорення похапцем ухвалених у Верховній Раді «історичних» законів викликало в мене гостре відчуття déjà vu. Ніби нас знову повертають до логіки вибору без вибору між двома Т («актуальніші» прізвища можна підібрати на власний смак). У дискусії істориків чітко окреслилися два табори, які, майже за Зощенком, «висловили свою ідеологію в повному обсязі». Місцями ця дискусія прихильників і противників «декомунізації» (при чому під нею інколи розуміють ухвалені закони, а інколи якийсь ширший, неокреслений ідеологічний проєкт) скидалася на паралельні комсомольські збори. На тих зборах піддавали засудженню і закликали викорінити, залежно від партійної належности, націоналізм або ж комунізм. Під непримиренною риторикою сховалася досить очевидна подібність підходу сторін до обговорюваних проблем.

У чому полягає ця подібність? Насамперед у розумінні ролі історика як лікаря, що має прописати суспільству ліки від комунізму чи націоналізму. При цьому обидві сторони ідеологічної барикади взаємодіють, наче сполучені судини. Вони взаємозалежні. Вони потребують одна одної, щоби вписати опонента в чітко окреслену ідеологічну нішу, а потім на його тлі морально вивищуватися та заробляти соціяльний капітал. У західній академії це надалі можна непогано робити, експлуатуючи стереотипний візерунок Східної Европи як терену політичної анархії, економічної відсталости й етнічного націоналізму. В українському ж контексті можна блискуче грати на гострому відчутті нестачі емпатії з боку «західного світу» і численних забобонах та захисних реакціях, підтримуючи які не так важко здобути репутацію патріота й людини твердих переконань. Дві позірно антагоністичні ідеологічні позиції ідеально співіснують. Викриваючи одна одну, вони себе взаємно підтримують і підживлюють.

Цікаво, що в запалі суперечки часто геть непомітною залишається разюча подібність, наприклад, «антидонецької» та «антигаличанської» риторики. В обох наративах присутнє уявлення про зіпсований ідеал (залежно від ідеологічної позиції – европейський чи православний), грубо спрощений образ уявленої протилежної групи («галичани», «жителі Донбасу») як наділеної «ідентичністю» чи «цінностями», що їх та група буцімто аґресивно нав’язує решті країни, тим самим заважаючи їй «нормалізуватися».

Мені такий образ України здається не лише дискримінаційним і руйнівним, а й далеким від соціяльних та культурних реалій. Він жорстоко спрощує специфічний плюралізм сучасної України, закладаючи, наприклад, що всі прихильники «реабілітації УПА» чи «збереження пам’ятників Лєніну» поділяють ідеологію інтеґрального націоналізму чи марксизму-лєнінізму або принай...