Правильні запитання Тоні Джадта

Жовтень 2012
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
1236 переглядів

Тоні Джадт завжди мав слабкість до поїздів. З останньої книжки (блискучого поєднання його поглядів на історію та політику, дистильованих із низки розмов із Тимоті Снайдером, які відбулися незадовго до Джадтової передчасної смерти) ми довідуємося, що він хотів написати історію поїздів і назвати її «Сполучення». Це, пояснював він, була би книжка про «долю сучасної комунікації та колективного життя в нашому надмірно приватному суспільстві. Зрештою, поїзд витворив комунікабельність».

У цьому весь Тоні Джадт – поборник ідеї загального добра й спільности, обрамленої ностальгією. Він із величезною прихильністю згадує автобуси Зеленої Лінії, що курсували в місті його дитинства – Лондоні 1950-х років: «Вони нарівні зі школою виховували в мені англійського хлопця». Джадт уважав, що розповісти сумну історію занепаду громадського транспорту, який поєднував таких хлопчаків, як він, із життям суспільства їхніх країн, «було би корисно, оскільки так можна було би спробувати збагнути, що ж пішло хибним шляхом у таких країнах, як США та Велика Британія».

Хоч це й трохи дивно, ця елегія державним залізницям і автобусам нагадала мені літературні роздуми британця, який жив набагато давніше і нібито мав із Джадтом мало спільного: Томаса Г’юза, автора відомого панегірика приватним пансіонам, де здобувала освіту верхівка суспільства, «Шкільні роки Тома Бравна» (1857). У першому розділі цієї хвалебної пісні школі Раґбі, альма-матер Г’юза (а також Невіла Чемберлена та Салмана Рушді), автор оплакує занепад диліжанса, що возив його до школи з рідного села, розташованого між пагорбів у Беркширі. А далі пише про залізницю:

«О юна Англіє! юна Англіє! Ви, що народилися в ці шалені часи залізничних колій, коли чи не щороку влаштовують Велику виставку або ще якесь колосальне видовище і ви за три фунти шість пенсів можете подолати декілька тисяч миль за п’ять днів поїздки, чому ви так мало знаєте про ті місця, де народилися? <...> Ми були хлопцями з Беркшира чи Ґлостершира, а ви, юні космополіти, належите всім графствам і жодній країні.»

Ви можете подумати, що Г’юз був старим закостенілим торі, який на кожному повороті запекло опирався поступові й оплакував утрачені зв’язки з рідною землею. Та насправді, як і Джадт, він уважав себе проґресивним діячем, був ліберальним членом парламенту і прихильником міцного християнського соціялізму. Він був із тих пізньовікторіянських реформаторів, якими, з його власних слів, захоплювався Джадт. Елегійні сентименти й політика лівих партій не конче мусять суперечити одне одному. У праці «Відродження соціяльного питання» Джадт описує ліву орієнтацію як форму перманентного протесту: «А що найбільше протестують проти шкоди, яку несуть із собою швидкоплинні зміни, то бути серед лівих – означає бути консерватором».

Для Г’юза, як і для Джадта, важливість транспортних засобів не обмежувалася політикою. Змога швидше долати відстані означає ширші горизонти, новий погляд на власну належність, іншу естетику і супутню втрату попередніх поглядів на світ. У Г’юзові часи це було пересування з однієї країни до іншої. Джадт, який зростав у добу великих та швидких літаків і став свідком поступу від країн до континентів, висловив доволі ностальгійне спостереження про те, що старі величні будівлі залізничних вокзалів «досі приємно споглядати, тоді як майже кожен аеропорт <...>, збудований сто років тому, вже втратив свою функціональність і виглядає ґротесково». Мабуть, це зауваження слушне щодо аеропорту імені Джона Фіцджералда Кенеді, та, безперечно, такого не скажеш про аеропорти Нормана Фостера в Гонконґу, Ренцо Піано в Осаці чи Гельмута Яна в Мюнхені.

Проте настрій простежується доволі чітко. Такі відступи типові для книжки, ретельно сконструйованої у формі справжньої розмови двох учених мужів, які надихають один одного ідеями, осяяннями та час від часу іскрою гніву на стан світу. Снайдерові, дуже талановитому історикові з надзвичайно самостійним мисленням, спало на думку поговорити з Джадтом (у якого хвороба відібрала здатність писати) про його життя й історію та політику. Життя та ідеї в цій захопливій оповіді досить тісно переплетені.

Джадта нездоланно вабили космополітизм і велика мобільність. Він наголошував важливість інтелектуального та фізичного виходу за межі локального. Проте водночас йому бракувало зв’язків у межах спільнот: єврейської, британської, ізраїльської, паризької, центральноевропейської, американської та знову европейської. Постійне напруження між його зацікавленнями, обраними чи отриманими у спадок, та його політикою, між прагненнями інтелектуала-«універсаліста» й людини в пошуках ґрунту, надавало пікантности його мисленню. Нехай він не в усьому й не завжди мав слушність, та самовдоволеним не був ніколи. І головним питанням, що його хвилювало, залишалося місце індивіда в колективному житті.

Та й чи могло воно не хвилювати чоловіка, що зростав у неєврейському (й аристократичному) передмісті Лондона в єврейській родині, родове коріння якої сягало Росії, Польщі, Литви, Румунії та Бельгії? Ні мати, ні батько релігійними не були. Вони доклали всіх зусиль, щоби втекти із «задушливого суроґатного mitteleuropeisch ґета єврейського кварталу в північному Лондоні». Його мати неухильно дотримувалася доволі філістерських манер британського середнього класу. Батько був соціялістом, який на тринадцятий день народження подарував синові монографію Айзека Дойчера про Троцького. Бабуся і дідусь по батьковій лінії розмовляли їдишем. «Ні батько, ні мати не були зацікавлені в тому, щоби виховати єврея, – згадує Джадт. Але додає: – Я завжди знав, що ми інакші».

У певному сенсі, звісно, подарувати книжку про Троцького хлопчикові в рік його бар-міцви – це доволі єврейський жест, спосіб примирити універсальне з особистим і поєднати людину, яка народилася зі статусом аутсайдера, із ширшим світом. Джадтові добре вдавалося непрямо висловлювати особисті почуття, пропускаючи їх через фільтр думок про історію. У розмові зі Снайдером він зауважує: «Одним єврейським ідеалом універсальних цінностей була німецька цивілізація, другим – її полярна протилежність, світова революція». Культ німецької культури був не для Джадта, сина Ostjuden, проте революція (принаймні якийсь час) справляла свій магнетичний вплив.

Карл Маркс, який походив із роду спадкових рабинів, уважав, що після революції такі категорії, як єврей і не-єврей, відійдуть у минуле. Багатьом євреям (серед них і двом Джадтам, батькові та синові) марксизм пропонував привабливий шлях до певної асиміляції. Чи то, за Джадтовим формулюванням: «Бути революційним марксистом означало перетворити своє безґрунтівство на чесноту...». Згодом Джадт, втративши молодечий ентузіязм щодо Троцького та Маркса, вже інакше сприймав революційеий запал євреїв, що відображало його скепсис щодо масової демократії – хоч і не заперечення її.

«Хай це прозвучить дивно сьогодні, демократія була катастрофою для євреїв, яким добре жилося в ліберальних автократіях, – каже Джадт Снайдерові. – <...> Масове суспільство ставило перед ними нові небезпечні завдання: тепер євреї не тільки стали годящою політичною мішенню, а ще й втрачали становище, щораз менш захищене, королівської чи імператорської людини. Щоби пережити цей буремний перехід, европейські євреї мусили або зникнути, або змінити правила політичної гри.

Так у перші декади XX століття і зародилася схильність євреїв до недемократичних форм радикальних змін із супутніми заявами про нерелевантність релігії, мови чи етнічної належности...».

Іншою альтернативою був сіонізм, особливо в його соціялістичній формі. Джадт був палким прихильником сіонізму в ті часи, коли, здавалося, посідав комфортне місце в кутку британського суспільства. Він був продуктом і бенефіціяром повоєнних освітніх реформ у Британії. У державі загального добробуту були прекрасні безплатні школи для обдарованих дітей із малозабезпечених родин. Розумні хлопчики, які добре зарекомендували себе в середній школі, зазвичай першими у своїх сім’ях вирушали здобувати освіту до Оксфорда чи Кембриджа. «Так ми опинилися в самісінькому епіцентрі величезних соціологічних зрушень, і все одно, мені здається, не почувалися аутсайдерами», – пояснює Джадт. Він навчався в Королівському коледжі Кембриджа, де викладали Джон Мейнард Кейнс та Едвард Морґан Форстер. «Я почувався і поводився так, наче то був мій Кембридж, а не Кембридж якоїсь чужої еліти, до якого мені помилково дозволили вступити».
Сіонізм (утім, як і решта його суспільних захоплень) приваблював Джадта не лише з політичних, але й із особистих причин. Він зустрічався з жінкою на ім’я Джекі Філіпс (згодом вона стала його першою дружиною), активної учасниці молодіжної групи сіоністів. Також він побачив, із його власних слів, «Ізраїль крізь рожеві окуляри: унікальний край, наближений до лівих поглядів, де всі, кого я знав, були пов’язані з кібуцом і де я міг на все єврейське населення екстраполювати суто єврейський соціяльно-демократичний ідеалізм». І якщо марксизм давав євреям можливість перетворити безґрунтівство на чесноту, водночас чіпляючись, як казав Джадт, «за арґументацію, відому кожному єврейському школяреві», то сіонізм лівого крила пропонував зручне поєднання єврейської ідентичности й політичного ідеалізму.

Невдовзі Джадта розчарують вузькість і обмеження життя кібуцу, проте розчарування в сіонізмі настало пізніше – під час війни 1967 року, коли він запропонував ізраїльській армії послуги перекладача і «потроху збагнув, що Ізраїль не був соціяльно-демократичним раєм, який заселяли миролюбні євреї-фермери, котрі просто ненароком опинилися в Ізраїлі, а в усьому іншому були такі самі, як я». Вперше в житті він зіткнувся з іншими ізраїльтянами. Перед ним більше розкрилася країна за межами кібуцу, і ця країна перестала йому подобатися. Упереджене ставлення до арабів шокувало його, як і загальне презирство до євреїв неізраїльського походження, що їх зневажливо називали «спадкоємцями Голокосту». Щойно фантазія про «соціялістичний Ізраїль» минула, Джадт вирішив розглядати єврейську державу як «близькосхідну країну, котра зневажає сусідів і збирається зініціювати катастрофічний розрив завдовжки ціле покоління, загарбавши й окупувавши їхню землю».

Як і його елегійний темперамент, це було доволі характерно для Джадта: початкове пристрасне захоплення колективною справою закінчувалося розчаруванням. У його свідомості завжди змагалися пристрасть і скептицизм, неначе він постійно полемізував із предметами своїх захоплень. Його не раз критикували за непослідовність у поглядах. Утім, суперечка із самим собою, особливо коли це стосується власних пристрастей, – ознака справжнього мислителя. А мислити Джадт не переставав аж до останнього подиху.

Відданість суспільним справам і місцям то прибувала, то згасала. 1970 року, розчарований «цинічним, виснаженим, апологетичним» різновидом соціялізму Гаролда Вілсона в Британії, Джадт переїхав до Парижа на маґістерські студії до Високої нормальної школи. І знову ідентифікація з Францією мала не лише політичне, а й особисте забарвлення. Франція була країною Лєона Блюма і Народного фронту. У Парижі політику сприймали серйозно, серйозніше, ніж у Лондоні чи Кембриджі. Париж, як він зауважує про 1930-ті роки, був ареною розмов: «До французьких студій мене привела політика». Проте історія Блюма, одного з Джадтових великих соціял-демократичних кумирів, подобалася йому і з особистих причин. Блюм, каже він, «мав нахабство бути цілковитим французом», та водночас і «гордовитим євреєм». Згодом він поєднав велику прихильність до новонародженої держави євреїв на Близькому Сході з майже-байдужістю до самого послання сіонізму. Ці буцімто несумісні ідентифікації та палкі зацікавлення, напевно, були не аж такими далекими від моїх власних у різні часи...
Те саме можна сказати про деяких із досі живих Джадтових французьких наставників.

Попервах Джадт був дуже задоволений Парижем, «навчаючись у тій самій будівлі, де на студентських лавах сиділи Еміль Дюркгайм і Лєон Блюм». Він навіть «почав мислити й розмовляти, як нормалієць» . Серед його викладачів була відома історикиня французького комунізму Анні Криґель. Раніше віддана темі Совєтського Союзу, вона не менш заповзятливо стала підтримувати Ізраїль. На тому етапі ці теми мало цікавили Джадта, проте розчарування Криґель у комунізмі підживлювало його й без того великий скептицизм щодо радикальних лівих. Йому взагалі подобалися мислителі, які позбулися ілюзій у царині власного радикалізму: Артур Кестлер, Франсуа Фуре, Лєшек Колаковський. Та передусім взірцем щирости для нього був Камю. Джадт захоплювався пристрасністю цих людей, їхньою здатністю все ставити під сумнів, а надто їхніми моральними принципами. Для нього політика мала насамперед базуватися на моральних засадах.
Що більше Джадт пізнавав Францію, то більше холола його любов до неї – так само, як це сталося з Ізраїлем. Він пояснює це так:

«Я дуже тісно познайомився з Францією – з її географією, історією, політикою, культурою, мовою. Відтак це стало схоже на довге спільне життя з кимось: сама та спорідненість і близькість, що раніше дозволяла сприймати все легко, стала джерелом роздратування і зрештою призвела до неповаги».

За Джадтовим власним свідченням, це нагадувало ситуацію, коли всі спроби возз’єднатися зазнали фіяска й закінчилися розчаруванням. Однак не через відмову, а радше через випереджувальний крок із боку зачарованого. Втім, на тему єврейства, особливо буття євреєм у США, він висловлює деякі вкрай цікаві думки, особливо в світлі своїх критичних поглядів на політику Ізраїлю, що через декілька років розлютять багатьох американських євреїв. Йому цікаво, чому єврейських американців, які живуть у країні, де «асиміляція була дуже вдалою», так непокоять «ті обставини, за яких асиміляція зазнала провалу чи її просто відкинули: масове винищення і держава євреїв». Його вчителі сіонізму, каже Джадт, знали би, як відповісти на цей парадокс. Вони сказали би: «Навіть якщо не-євреям ти подобаєшся і вони ставляться до тебе, як до свого, ти не подобатимешся сам собі. Насправді саме з цієї причини ти собі дуже не подобатимешся». А відтак твоє єврейство стане параноїдальним, ти перестанеш жити своїм життям, немов під страхом привидів нацистських масових убивств і арабського терору. «І часом я думаю, що сіоністи мають рацію», – додає Джадт.

Власним Джадтовим запобіжним кроком було утверджуватися на позиції інтелектуала-«універсаліста» щоразу, коли він відчував чіпкі обійми якоїсь спільноти, що бажала заявити свої права на нього. Така роль аж ніяк не полегшувала життя і могла породити полемічні позиції, вразливі для критики, проте вона була живлющим джерелом для його інтелектуальної енергії.

На той час, коли Джадт упритул зацікавився боротьбою дисидентів у Центральній Европі (було це в середині 1980-х років), він писав свою нині відому працю – прощання з французькими лівими. Ця монографія під назвою «Минулий недоконаний» (1992) мала стати «дослідженням національної вади: разючої невідповідности в політиці й етиці, якою були позначені реакції французьких інтелектуалів на посилення тоталітаризму». Природно, що французькі інтелектуали були в цьому плані не єдині, а деякі з них навіть пішли тим самим шляхом, що й Джадт. Але то була віха, що позначила чергову зміну фокусу в його житті, попри те, що головна тема пошуків – моральна політика, вищий різновид соціяльної демократії – залишилася незмінною.

Новими Джадтовими натхненниками стали польські інтелектуали, такі, як Ян Ґрос і його дружина Ірена Ґрудзінська-Ґрос. «Я перечитую “Минулий недоконаний”, – каже він, – і відчуваю, як гучно лунає в ньому центральноевропейська тема». Ключовою фразою було «громадянське суспільство». Подібно до інших дисидентів на европейській периферії Совєтської імперії, його нові польські друзі активно боролися за права людини, свободу індивіда й моральність політики в суспільствах, що стали відверто цинічними. Джадт, котрий для кращого розуміння ситуації вивчив чеську, переконався, що незгода в Центральній Европі набула серйозних масштабів, і студентські повстання в Парижі, Лондоні та Берклі порівняно з нею виглядали мало не забавками. Та з Центральною Европою він ідентифікував себе й особисто. Ян, Ірена та решта були «не лише моїми сучасниками. Всі ми, якби не примхи долі, могли народитися в одному місті. Зрештою, батько мого батька походив із Варшави».

Дехто із Джадтових центральноевропейських друзів, серед них Ян Ґрос, зрештою переїхали до США. Із його спогадів виникає відчуття, що насправді найзатишніше Джадт почувався в товаристві вигнанців: польських інтелектуалів у Парижі та Оксфорді, палестинців у Нью-Йорку, тих, що не вписалися у рамки рідних спільнот і стали мислителями з «поглядами нізвідки» (вислів Томаса Нейджела). Ось що він каже про свого друга Едварда Саїда:

«Найменше ризикують долучитися до якоїсь зацікавленої сторони у справі ті інтелектуали, які беруться до справи, маючи дуже слабкий зв’язок із країною, в якій вони опиняються, чи не маючи такого зв’язку взагалі. Я думаю про Едварда Саїда, котрий живе у Нью-Йорку, і поле його інтелектуальної діяльности – Близький Схід.»

Це вдалий опис ідеалу інтелектуала-космополіта, яким його уявляв собі Джадт, але він не зовсім переконливий. Насправді відстань може лише зміцнити відданість: за приклад можна взяти радикальних сикхів у Канаді, ірландсько-американських прихильників ІРА, не кажучи вже про палких єврейських поборників Ізраїлю. Сам Саїд теж не був цілковито незалежний від зацікавлених сторін і спільнот. Його погляд не був «поглядом нізвідки». Так само, як і Джадтів. Речником якоїсь партії чи держави він не був. Але завжди промовляв звідкись. Сила й інтенсивність його прихильности до місць, людей, ба навіть власних розчарувань, показує, як тісно він був пов’язаний із різноманітними опорами в своєму житті. Його зв’язок із США був так само складний і обтяжений, як і зв’язки з Ізраїлем, Англією чи «Европою», проте відчувався він завжди.

Попервах, у 1970-х, коли Джадт їздив країною в золотистому «Б’юїку ЛеСабр», його, безперечно, полонив шарм Америки. Це стосувалося і багатьох европейців його покоління, особливо (що цікаво) европейців лівиці. Можливо, так вплинули залишкові явища політики Нового курсу, а може, американська контркультура на початку 1970-х років іще не втратила своєї сексуальної привабливости. У Джадтовому житті також з’явилася інша жінка, його друга дружина, американська науковиця. Та згодом сталося неминуче: коли він переїхав до США на постійне мешкання, став працювати професором у Нью-Йорку, то ревний ентузіязм поступово полишив його. (Також він доволі швидко охолов до другої дружини.)

Джадт став громадянином США. Втім, як він зізнається Снайдерові, «на глибинному рівні» він «не ідентифікує себе з Америкою», хоч вона йому й «дуже подобається». А тоді, через дві сторінки, заявляє, що його турбує «наша американська» неспроможність дати раду проблемам в Ізраїлі й Палестині. Ближче до кінця життя він написав про свій зв’язок з Америкою (всі, хто опинився в подібній ситуації, мали змогу відчути це на собі): «Досить довго я бавився з ідеєю повернутися викладати до Европи – однак справжнім европейцем я відчув себе лише в Америці. Я був “дефісником” : став американцем через два десятиліття після того, як мій літак приземлився в Бостоні».

Джадтові погляди на Америку досить часто відображаються в думках про Европу, неначе він уважає, що один континент слід розглядати крізь призму іншого. Впродовж 1990-х і на початку 2000-х років він усе ще прихильний до Сполучених Штатів: скептично налаштований щодо европейського «проєкту» в 1996 році; загалом позитивно ставиться до впливу США в 2000 році; критично сприймає бездумний европейський антиамериканізм у 2003 році. Та згодом, коли його правомірно обурила війна в Іраку, постає значно темніша картина його сприйняття США. Европейський Союз із взірця шляхетного, проте в основі своїй дефектного проєкту перетворюється на контрмодель до жахіть Америки за президентства Джорджа В. Буша. 2006 року він напише, що «подолання обмежень і творення спільнот – це те, що европейці вміють робити краще за інших. Сполучені Штати, що знову загрузли в ситуації “постійних оплесків самим собі”, не докладають для цього найменших зусиль».

Якщо не брати до уваги те, що европейці останнім часом далеко менш успішні у «творенні спільнот», це твердження має зерно справедливости. Та що більше Джадт розчаровувався в США, то кращою йому здавалася, порівняно з ними, Европа. Це не означає, що Джадт збайдужів до Штатів. Навпаки – його найкращі праці постали не з ентузіязму, а з розчарування. Я вважаю, що все найцікавіше він пише якраз уїдливим тоном. Його нарис про «помічних ідіотів», які пішли за президентом Бушем у його «війні проти терору», досі звучить актуально: «Давно відчуваючи ностальгію за комфортними істинами часу, коли все було просто, нинішні ліберальні інтелектуали нарешті знайшли для себе покликання: вони воюють з “ісламо-фашизмом”». Тут Джадт вцілив у яблучко (і це все ще на часі).
Попри всі перипетії та колізії прихильностей і розчарувань, незмінною у Джадтових мандрівках різними країнами та континентами Заходу залишається одна центральна ідея: політика має бути моральною ініціятивою. Його уявлення про соціяльну демократію нерозривно пов’язане з мораллю, воно базується не так на марксизмі, як на «чіткому поєднанні характерної для XIX століття культурної впевнености в собі, яка виростала з обов’язку брати участь у покращенні життя суспільства». Всі його кумири – Лєон Блюм, Джон Мейнард Кейнс, Клемент Етлі, Луїджі Ейнавді та Вільям Беверидж, творець британської держави загального добробуту, – народилися в період між 1872 і 1883 роками. Найбільше Джадт цінував і в певному сенсі тужив за суспільством, яке вони творили і яке створило його: за тими залізницями, просякнутими общинним духом, за тими відмінними державними школами, прекрасною націоналізованою системою охорони здоров’я. Найбільшу і найвідомішу Джадтову працю, «Повоєння» (2006), почасти було задумано як данину тому, що він називає «соціял-демократичним моментом», який тривав десь від кінця 1940-х до 1970-х років.

Ця держава благодаті обходилася що далі, то дорожче. Загальну непродуктивність часом спричиняли чиїсь особисті інтереси у профспілках, бюрократія і майже відмерлі галузі промисловости. Тож далі так тривати не могло. Але, за Джадтом, шукати продуктивність означає оминати увагою головне чи принаймні найважливіше. Надмірна перейнятість економічною доцільністю коштом усього решти – основна проблема нинішніх інтелектуалів. Інтелектуали, стверджує він, іще в 1970-х роках перестали ставити запитання «правильно це чи хибно». Натомість вони занадто переймаються тим, «чи підвищує це продуктивність». Навіть якби, каже він, приватизація, якої вимагали неоліберали з доби Рейґана–Тетчер, «принесла обіцяне економічне зростання (чого вочевидь не сталося), її процес залишається моральною катастрофою». (Курсив мій.)

Наприкінці життя предметом великої уваги для Джадта було не лише «мислити про XX сторіччя» як історик, але й міркувати про те, як повернутися до такого суспільства, в якому він виріс. Цій темі й було присвячено його останню лекцію під назвою «Тяжко тій землі» («Ill Fares the Land»), яку згодом видали маленькою книжечкою. Навіть дихаючи через апарат, Джадт не втратив інтелектуального запалу. У його плани входило, цитуючи з електронного листа, якого він надіслав мені незадовго до смерти, знайти «радикальну епістемологію, яку можна було би протиставити обґрунтованості універсалізму правиці».

На Джадтову думку, занепад громадського духу, послідовного соціял-демократичного наративу, не можна ставити на карб лише Тетчер чи Рейґанові та їхнім неоліберальним прихильникам. У цьому також винен поворот із 1960-х років у бік політики ідентичности серед лівих. І, безперечно, Джадт мав рацію, коли вказував на те, що тотальна втрата ілюзій щодо комунізму та загибель Совєтської імперії 1989 року (котра хоч і стала дивовижною майже з усіх поглядів подією та підтвердженням непохитного антикомунізму Джадтових соціял-демократичних кумирів) мали непередбачені побічні ефекти, що виявилися не зовсім позитивними: «Провал і загибель Совєтського Союзу підважили не лише комунізм, а й увесь проґресивний наратив поступу і колективізації <...>. Коли історія втратила свій якір, корабель понесло у відкрите море».

Як зазначав Джадт, необхідно розробити нову радикальну епістемологію. Його попередньою відповіддю була стурбованість. У добу роздмуханих популістських страхів перед глобалізацією, іміґрантами, мусульманами, «Европою» тощо, соціял-демократи мають черпати силу з власних леґітимних страхів. Кажучи Джадтовими словами: «Ми як інтелектуали й представники політичної філософії можемо опинитися в ситуації, коли нашим головним завданням буде не уявляти кращі світи, а радше думати, як запобігти погіршенню наявних».

Зважаючи на поточний урожай претендентів на президентство від республіканців, можемо сказати, що він не жартував. Але це доволі консервативна пропозиція як для нового проґресивного наративу. Потрібно щось більше, щось таке, що вимагатиме масштабного й інтенсивного мислення. Джадта не стало, і це велика трагедія не лише для його родини та друзів, але й для суспільства, бо в його мисленні була велика потреба. Смерть ученого чоловіка також тягне за собою і смерть мудрости, яку він накопичив за роки досвіду й досліджень. Джадт був би найостаннішим, хто міг би заявити, що має відповіді на всі запитання. Але ставив він запитання тільки слушні. І за це ми йому безмірно вдячні.

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі