Правописне божевілля

Травень 2001
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
4
619 переглядів

1.

Переможна війна невсипущих журналістів та інших представників перейнятої збереженням міжетнічного миру громадськості з безвідповідальними мовознавцями та їхніми урядовими покровителями, що намагалися накинути українському народові чужий йому правопис, була, як зважити на специфіку матеріалу, не менш блискавичною й успішною, ніж пізніше використання охоронців громадського порядку проти зухвалих спроб так званої опозиції зашкодити своїми наметами заслуженому відпочинкові киян і гостей столиці на її головній вулиці. Проте «пристрасті довкола правопису», в які — водночас із «пристрастями» довкола зникнення Гонгадзе та появи Мельниченкових касет — втяглася впродовж першого місяця року більшість наших мас-медій, пройшли повз увагу аналітиків, та й розпалювачі тих пристрастей раді були розслабитися, щойно президент постановив плановані зміни не впроваджувати, а обговорювати. Різниця зрозуміла: крім переконання, що доля країни вирішується в політиці й економіці, а не в орфографії, інтерес до протистояння влади й опозиції живила сама тяглість того протистояння, що невдовзі після перемоги над наметами на Хрещатику проросло наметами в парку Шевченка, а потім святом 9 березня там-таки й деінде. На цьому тлі протистояння правописне, що вклалося в часовий відтинок між передноворічною заявою Миколи Жулинського про запланований на середину лютого розгляд поправок до чинного правопису та оприлюднене незадовго до критичного дня доручення Леоніда Кучми Вікторові Ющенку відкласти не надто потрібні народові зміни, видається дрібним епізодом новітньої історії України, чимось на кшталт рекламованих в ім’я партії «Демократичний союз» боїв маленьких людей, що прагнуть працювати, із владою, яка їм заважає. Тимчасом цей концентрований вияв суспільної уваги до того, якою мовою Україна (не) писатиме, дає не менш багатий, ніж випробування влади, опозиції та широких мас «кучмагейтом», матеріал до розуміння того, якою вона (не) буде. Тож варто пильніше придивитися й до самої війни, й до того, який вибір знаменує перемога.

Я не можу сказати напевне, чи хочу схвалення пропонованих правописних змін: підтримуючи прагнення позбутися наслідків радянського «зближення» та маючи особистий сантимент до деяких його жертв, як-от літери ґ (в обсязі Голоскевича, а не Русанівського), я, разом із багатьма поміркованими спостерігачами пристрастей, побоююся, що таке відновлення історичної справедливості негативно вплине — принаймні тимчасово — на рівень володіння переважної більшості громадян українською літературною мовою, а отже, й на ставлення багатьох із них до розширення її вжитку. Про конкретні пропозиції, що їх мала розглядати правописна комісія, і говорити годі: до деяких із них я сантименту не маю, а про їхню обґрунтованість у сенсі відповідності традиціям, близькості до живої мови чи шансів у разі схвалення швидко в неї ввійти судити не можу й не прагну. Але газетні й телевізійні виступи на захист усталених норм виразно показали таке обличчя «України без нового правопису», що не завагаюся сказати: я в ній жити не хочу. Оце поки що й усе про ідентичність автора, який аналізуватиме дискурси.

2.

В «Історії безумства в класичну добу» Мішель Фуко розповів, як із сакральної трансцендентної реальності, що нею воно було за середньовіччя, безумство поступово перетворилося на етично неприйнятний феномен, вилучення якого з соціуму набуло зримого виміру просторової ізоляції. У твореній таким чином, сказати б, новій (поза)суспільній верстві довгий час людей із психічними розладами не відділяли від тих, що демонстрували інші відхилення від єдино розумної — тобто доброчесної та прагматичної — поведінки: бурлак, венеричних хворих, повій, гомосексуалістів, чаклунів, алхіміків… Навіть у марнотратництві чи шкідливих для майнових інтересів родини сексуальних зв’язках суспільство вбачало загрозливе й тому гідне осуду (ізоляції) порушення сакралізованої норми. Подібні практики творення божевілля були притаманні багатьом суспільствам. Згадаймо один із найближчих до нас прикладів: радянська влада запроторювала до психлікарень дисидентів, котрих вирізняли, як писалося в історіях хвороби, «хворобливий інтерес до національного питання» чи «патологічне обстоювання своїх прав». 

Однак репресивним вилученням із суспільства продукування безумства аж ніяк не обмежується. Той-таки Фуко в «Порядку дискурсу» назвав протиставлення розуму й безумства в числі процедур, за допомогою яких контролюються, добираються й організуються дискурси. Сам він ілюстрував цю процедуру посиланням на давню традицію нечинності, незначущості дискурсу безумця, по суті повертаючи це поняття у вузькі рамки медичного феномена. Та якщо розглядати безумство в описаному вище ширшому сенсі соціально продукованого відхилення від норми, то протиставлення набуває характеру розмежування нормального й девіантного, прийнятного й гідного поборювання чи забуття. До того ж ця процедура не буде суто зовнішньою, як класифікує її Фуко: вилучення безумства з простору легітимного дискурсу (наприклад, медійного чи політичного) здійснюється не стільки шляхом силового або ж зіпертого на інші дискурси (медичний чи юридичний) окреслення кола безумців, скільки творенням у самому дискурсі уявлення про здоровий глузд, відхилення від якого стає божевіллям.

Західні дослідники дискурсів, зокрема марксистські, активно проблематизували впродовж останніх десятиліть «звичний, заснований на здоровому глузді світ щоденного життя» (формула соціолога Гаролда Ґарфінкела) — світ, що спирається на переважно неартикульовані й неусвідомлювані припущення і сподівання, які зумовлюють дії людини та її погляд на дії інших (у тлумачення яких вона ці припущення «вчитує»). Звичайна, нормальна людина не має сумніву не лише в тому, що після дня настане ніч, а підкинутий догори предмет упаде донизу, але й (принаймні коли говорити про наше суспільство) що ніхто сповна розуму не чинитиме собі на шкоду, мала дитина більше потребує матері, ніж батька, а в Америці жити краще, ніж у Китаї чи де-небудь в Африці. Більшість таких припущень/сподівань, доводять дослідники, наснажені певною ідеологією, що діє тим ефективніше, чим непомітніше, чим меншою мірою постає як позиція мовця й більшою — як відбиття законів природи, історичних традицій чи безперечно панівних у даному суспільстві тенденцій. Найпевніший шлях до такого «розчинення» ідеології в здоровому глузді — натуралізація заснованого на ній дискурсу, що її П’єр Бурдьє схарактеризував як «визнання легітимності через невизнання довільності». Мається на увазі, що панівний у певній інституції чи всьому суспільстві дискурс (котрий підтримує усталені владні відносини, стабільність яких завдяки цьому спирається не на силу, а на згоду) настільки маргіналізує чи поглинає альтернативні, що починає сприйматися не як один із можливих поглядів на речі, а як єдино природний і прийнятний. Заткнути рота своїм опонентам йому допомагає не лише більша привабливість для аудиторії, але також зумовлена фінансовою перевагою монопольна присутність у багатьох суспільних групах і ситуаціях, а в недемократичних державах ще й репресивне вилучення всіляких «ворожих голосів», рецептів якого пострадянські режими винайшли чимало. І тоді соліст групи «Ґрін Ґрей» на влаштованій початком травня під патронатом влади на олігархічні (тобто, ймовірно, вкрадені в простих громадян) гроші «благодійній акції» на підтримку «України, Президента й стабільності» кричить своїм фанам і (завдяки фінансованому коштом тих-таки громадян телебаченню) всій країні: «Україно, заробляй гроші й будь щаслива!». Цю перемогу над «хворобливою стурбованістю правами людини» підготували не тільки успішні дії податкової адміністрації та інших відповідальних органів проти спроб через медії поширювати ту хворобу в масах, але й згадане очищення Хрещатика від її малочисельних і не надто заразних носіїв.

Війна, про яку йдеться в цій статті, обійшлася без репресивних вилучень, бо в питанні правопису більшість українських владців не мали усвідомленого інтересу, а ті, які мали, не володіли достатнім адміністративним ресурсом, аби до такого засобу вдатися. Та й перемога супротивників реформи не була силовим очищенням публічного дискурсу від переможених: адже президент, нагадаю, доручив пропоновані зміни активно обговорювати, тож багато прибічників тих змін воліли саме так його слова й тлумачити, а деякі й узагалі дозволили собі не погодитися з рішенням відкласти реформу на потім. Однак це утримання від силових дій лише підтверджує, що перемогу над ідеєю правописних змін здобуто великою мірою в дискурсі, де — це головна моя теза — опоненти вилучили її поза межі здорового глузду. Аби показати, як це відбувалося, треба спершу описати сам цей розлитий у газетних і телевізійних текстах здоровий глузд і розчинену в ньому ідеологію, ворожу пропонованим змінам і політиці людей, що за ними стояли. (Радіопрограми лишилися поза розглядом, бо в Україні їх не можна ретроспективно простежити ні в бібліотеці, ні в інтернеті; в них, особливо в традиційній і для багатьох безальтернативній «точці», картина може виявитися дещо відмінною.) Позаяк аналіз динаміки творення того глузду (сьогодні, на мою думку, істотно відмінного від того, що подавали відповідні медії десять чи навіть п’ять років тому) потребував би набагато більше місця й часу, ніж «Критика» та я сам можемо собі дозволити, доведеться обмежитися розглядом синхронних «правописним пристрастям» текстуальних виявів припущень і очікувань, що визначали позиції розпалювачів тих пристрастей і впливали на їх сприйняття. Припускаючи, що для дискусії щодо правопису найбільше значення мали позиції з мовних і, ширше, етнокультурних питань, зосереджуватимуся передусім на цьому аспекті представленої в медійному дискурсі ідеології, що ним її здоровий глузд, певна річ, аж ніяк не обмежується.

3.

При цьому особливу увагу треба звернути на ті мас-медії, де ідеологія діє більш-менш непомітно, тож нашим переважно не схильним до крайнощів і до вибору котрогось із протиборних «таборів» співвітчизникам легше сприймати її як вияв таки справді здорового глузду, а отже, й споживати приємніше, — тобто медії ці діють ефективніше не лише в сенсі глибшого проникнення їхньої ідеології в світогляд кожного читача/глядача, а й у сенсі більшого розміру аудиторії. 

Бо, скажімо, «всеукраїнська російська [русская] газета» (як зазначено на її логотипі) «Донецкий кряж» навряд чи справила своїми аргументами проти правописних змін вплив на когось, окрім своїх постійних читачів, що поділяють її постійну стурбованість засиллям українського націоналізму (головно галицького) й дедалі більшою загрозою російській мові та її носіям. Ця газета впродовж усіх років української незалежності послідовно виступає проти намагань відірвати від Росії та насильницьки зукраїнізувати Україну загалом і Донбас зокрема, пропагує зусилля росіян на об’єднання з метою захисту своїх прав, закликає Москву не забувати про співвітчизників і картає її представників за нехтування цього обов’язку (чи не найбільше — за послаблення тиску на Київ). Колись критикувала Кучму за порушену обіцянку надати російській мові офіційного статусу, але останнім часом, ревно підтримуючи донецьку місцеву владу (не знаю, з міркувань ідейної близькості чи фінансової доцільності), про шкідливу (без)діяльність гаранта всіх, у тім числі й мовних прав, воліє не розводитися. Тим запопадливіше викриває злочинні націоналістичні наміри чиновників і політиків нижчого рівня, які намагаються витіснити російську мову з українських теренів, пропонуючи новий закон про мови чи зазіхаючи на безперешкодне освоєння московськими газетами «в Україні» інформаційного простору нашої країни. Протягом останнього року найбільше перепадало, неважко здогадатися, «гуманітарному» віце-прем’єрові Миколі Жулинському та голові Держкомінформу Івану Драчеві, що опинилися, здавалося, досить близько від важелів, які дозволяють ті наміри здійснити.

Тому реакція газети на спроби внести зміни до українського правопису була цілком прогнозованою та відповідною очікуванням читачів. Штатний висвітлювач проблем російської мови Дмітрій Корнілов поставив (18.01.2001) новий підступ «все того ж таки Жулинського» в контекст усіх дій останього року з гаком, покликаних закріпити «право українського етносу на панівне становище в країні»: «навіть пристрасті довкола загиблого в п’яній бійці Ігоря Білозора могли бути просто пунктом у цьому плані дерусифікації». На такому тлі автора «особливо вражає абсурдність і цілковита недоречність [правописної] реформи», пункти якої він, забувши про щойно згаданий план, кваліфікує як «геніяльний матеріял… для психіатрів» (зреформовані слова подано в його тексті без перекладу, українською — до цього засобу підтвердження й унаочнення своїх психіатричних діагнозів удалася більшість критиків реформи). Настільки вражає, що йому навіть не здаються абсурдними «чутки», буцімто «вліз Ющенківський уряд із реформою правопису з однією метою — викликати невдоволення в народі, яке виразиться в критиці президента». Проте сам Корнілов переконаний, що «орфографічна сверблячка — це той-таки вияв традиційної для Галичини впертості, що її відзначали багато дослідників. Галичанам дуже треба, щоб — як не києм, то палицею — усе було, як вони хочуть». Це небажання «змиритися з роллю всього-навсього одного з регіонів» вони, мовляв, демонстрували й на харківській правописній конференції, але взаконений тоді з благословення Скрипника компроміс із їхніми «територіальними особливостями, зовсім чужими решті України», викликав «бурю протестів на Сході республіки» й був зігнорований, а згодом і скасований — по тому, як Скрипник (з огляду, треба розуміти, на ту бурю) «мусив подати у відставку». Про подальшу Скрипникову долю (один зі знакових елементів українського націоналістичного дискурсу) з тексту дізнатися годі, зате доля нового компромісу з галичанами (бо це ж їхні збережені в діаспорі особливості прагнуть злегалізувати реформатори) не викликає сумніву.

Не менш своєрідне й не більш коректне тлумачення пропонує спеціально запрошений, мабуть, знавець правописних проблем Іван Вокуба (15.02.2001) в статті з характерною для критиків ініціативи назвою (мушу навести мовою оригіналу) «Генияльная реторма», в якій задля висміювання змін — зумисне чи з нерозуміння сфальсифікованих — у чужій мові автор не зупиняється перед спотворенням своєї. Він пояснює реформаторську сверблячку намаганням Жулинського позбутися комплексу меншовартості (для цього психіатра матеріалом стало віце-прем’єрове зізнання в одній із телепрограм, що в дитинстві він потерпав од непривабливості й непомітності). Головне, в чому нездалий до якоїсь творчості Жулинський вирішив досягти висот, це зміною правопису віддалити українську мову від російської — і тому ця зміна не має нічого спільного із зорієнтованими на спрощення й тому безперечно потрібними реформами російського правопису (зокрема й останньою, цьогорічною), а подібна радше до молдавської, де, «щоби влитися в західні структури й розірвати зі спільноруським минулим, кирилицю рекомендують замінити латиницею. Наші доморощені реформатори до цього ще не дійшли». Але якщо їх не зупинити, розуміє читач, неодмінно дійдуть.

Усе логічно й переконливо — але тільки для тих, хто не має сумніву, що в Україні лютує українізація, що в усіх лихах східняків винні галичани, що вливатися в західні структури смертельно небезпечно, що націоналістичний уряд Ющенка не зупинявся ні перед чим, здійснюючи розроблені в тих структурах плани знищення нашої країни, та що, нарешті, в молдаван не могло не бути спільноруського минулого.

Сторінки3

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі