Повернення в добре знану країну

Квітень 2007
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
158 переглядів

Christian Ganzer, Sowjetische Erbe und ukrainische Nation. Das Museum der Geschichte des Zaporoger Kosakentums auf der Insel Chortycia, Mit einem Vorwort von Frank Golczewski, Stuttgart: Ibidem, 2005.

Останнім часом українським історикам доволі повчально спостерігати за німецькомовною історіографією історії України, з огляду на поставлені в ній проблеми. У полі зору фахівців зі східноевропейських студій опиняється тема історичної пам’ яті, вплив догм попередньої доби на сучасне усвідомлення минулого, простежуваного від чудернацької пам’ ятникової забудови Майдану Незалежности до іконографії козацьких гетьманів на горілчаних етикетках. Найголовніше, що проблематика, яка, здається, мала би бути чи не провідним напрямком саме українських досліджень, представлена у вітчизняному історіописанні доволі кволо. Не прагнемо заглиблюватися в причини цього явища, давати поради чи вкотре до чогось закликати.

Книжка Кристіяна Ґанцера «Совєтський спадок і українська нація. Музей запорозького козацтва на острові Хортиця» вийшла в серії «Совєтська і постсовєтська політика та суспільство», упорядником якої є доктор Андреас Умлянд. Це солідна серія, представлена вже дев’ятнадцятьма роботами німецькою, англійською та російською мовами. Передмову до дослідження, яке є маґістерською працею Ґанцера, написав відомий професор східноевропейської історії з Гамбурґа Франк Ґольчевскі. Провокація, задана з перших рядків передмови, визначає спрямованість дослідження: «Що таке музей? Ґеронова історія чи розбурхування жвавої фантазії?» та поштовхує читача на контроверсії й висновки щодо недосліджености музейної тематики загалом. Остаточно увиразнює цю тему наступне запитання, яке сміливо можна адресувати не лише музейним працівникам, а й основній масі гуманітарів: «Як поводитися, коли напевно не знаєш, чого саме вимагає політика?».

Невизначеність політичних українських еліт щодо минулого й подальше експлуатування історичних суперечностей задля власних інтересів не сприяє створенню хоч би позірно незалежної від політичних уподобань когорти істориків.

Радянська доба, попри, здавалось би, догматизм історичної схеми, виглядає значно проблематичніше, ніж зображення в одноманітній гамі нищення національного й уніфікацію всіх сфер. Дослідник прагне оглянути історію музею від радянського та пострадянського часу і ставить за мету визначити, як радянський музейний концепт трансформують в українське національне значення.

Ґанцерове дослідження непросте, бо ж музеї неохоче розташовуються на географічних мапах, проте в українських реаліях, особливо сучасних, займають істотне місце в масовій психології та пересічних кар’єрних міркуваннях. Їх складниками є козацькі могили біля Берестечка, відновлюваний Батурин («відновлення» є нагодою не лише для газетних скандалів, але й для ретельного дослідження), нарешті – знана Тарасова могила. Музейна робота – це теж політика, а політику здійснює влада. Відповідно, музейний працівник повинен відобразити безпосередньо наявними в нього засобами найголовніше – символічну сутність влади. Саме тому Ґанцер охоче використовує не лише сентенції Мішеля Фуко, але й численні німецькомовні праці про дискурс.

Мова влади – метафори, свідчення віри, формулювання – є визначальною для дослідження. Прапор, гімн, колір шкіри тепер діють як забраклий позитив, забракла єдність і відіграють для соціяльних груп необхідну роль фікції. За начебто вагомими фразами приховується поширений нині напрямок студій, обговорюваний на шпальтах «Критики» і яскраво представлений, коли йдеться про українську історичну пам’ять, працями нині вже канадського дослідника Сергія Єкельчика1.

Методологічним рефлексіям і розглядові музейної проблематики передує невеликий історичний екскурс про козаків. Автор згадує і поширену в свідомості «козацьку християнську республіку», і розповсюджені твердження про козаків як «вільних робітників», і тези про «вільне фермерство», що з’явилися в українській періодиці напередодні розпаду Радянського Союзу. Таке уявлення про козацтво й сьогодні міцно вкорінено в різних виданнях: від патріотичних газет до шкільних підручників. «Неодноманітність і суперечності в середовищі запорозьких козаків», на яку вказує автор, править сьогодні для цілком різного зображення запорозького козацтва: чи як романтичних «лицарів», чи як «розбійників», чи як «національних героїв», «прикладів українського вільного духу».

У джерелах мало згадок про музей запорозьких козаків на Хортиці. Часопис «Советский музей», а тоді «Мир музеев » декілька разів згадували про нього; а 1988 року вийшов комплект листівок, присвячений «Музеєві історії Запоріжжя». Назви музею також відображають хід осмислення минулого з боку суспільства та влади. 1958 року виник проєкт створення природного заповідника на острові. У другій половині 1960-х років з утворенням заповідника постали й проєкти будівництва на Хортиці музею історії українського козацтва, і їх чітко пов’язують із політикою першого секретаря ЦК КПУ (1963– 1972) Петра Шелеста, однак зміна політичної кон’юнктури в радянській Україні породила інші пріоритети, перейменування музею та зміни в основі експозиції. Від 1983 року нововідкритий музей називався «Музеєм історії Запоріжжя ». Після тривалого руху за відродження козацтва й ушанування Хортиці та проголошення незалежности музей лише 1993 року став «Музеєм історії запорозького козацтва».

Шануючи німецького дослідника, додам лише декілька зауваг до його оповіді. Хоча на острові Велика Хортиця час від часу перебували козацькі залоги, він не був місцем жодної із Січей. Першу «Запорозьку Січ», перші укріплення козаки збудували під керівництвом Дмитра Вишневецького в 1552–1557 роках на Малій Хортиці – цей острів, розташований вище за течією Дніпра, знищено під час спорудження Дніпрогесу. Дістатися на Велику Хортицю водою до спорудження в 1932 році греблі було майже неможливо: шлях через дніпровські пороги був надто небезпечний. Окрім усього, не збереглося ні пам’яток, ні споруд, які могли би стати «місцем для поклоніння» (єдине – залишки укріплень від часів російсько-турецької війни 1735– 1739 років, що не вписується в контексти української «національної звитяги»). Важливою деталлю було й те, що основу шанувальників «Хортиці » та потенційних прочан до святині становило не селянство, як у випадку з Шевченковою могилою біляпеКанева, а національно зорієнтована, начитана Яворницького та Кащенка інтеліґенція.

Ідеалізування Хортиці можна пояснити. Острів Велика Хортиця – найбільший у пониззі Дніпра. Саме він викликав емоції в «Кобзарі» Шевченка, йому присвятив вірша один із найцікавіших поетів-романтиків, Яків Щоголів. Перший поважний дослідник «запорозького» фольклору, Яків Новицький, 1876 року надрукував в «Одесском вестнике» спостереження «Остров Хортица на Днепре»2. І, нарешті, відвідав острів іще на початку кар’єри молодий Дмитро Яворницький, надрукувавши по тому в «Киевской старине » (1886, т. XIV, №1) надзвичайно цікаві спогади. Зосередження уваги довкола «Хортиці» в середині 1960-х років було пов’язано не лише зі зростанням інтересу до національного минулого, процесу, що його певною мірою спровокувала радянська влада – під час Другої світової війни та святкуванням «300-річчя возз’єднання України з Росією», але й із типовим романтичним відчуттям «втрати». Створення штучних морів, затоплення «оспіваних » дніпровських порогів і «Великого лугу» формували типову для індустріяльних суспільств опінію щодо потреби зберегти бодай частково «пам’ять про минуле», спорідненість спільноти, зідеологізувати «історичні переживання». «Відродження» чи створення нових історичних пам’яток розпочиналося практично на новому місці, яке з минулим пов’язувала лише історична назва та колективна свідомість, і приклад «Хортиці» тут надто характерний.

Для Кристіяна Ґанцера аксіоматично, що після 1991 року перед владою постала проблема леґітимізації та нових дефініцій держави й нації. Однак населення незалежної України мовно, політично та культурно є дуже гетерогенним, і саме тому нова ідеологія прагнула сполучити елементи різних концептів «радянського» та «незалежницького». Найголовніше, що прагне висвітлити Ґанцер, – це оте поєднання «радянського» та «національного ». Поряд з аспектами колективної ідентичности й оповідей про національний характер «національний наратив» висуває й інтерпретацію історії, водночас описуючи епохи національної слави та даючи виправдане пояснення для болючих поразок, проєктуючи їх на сучасний стан і обіцяючи велике майбутнє.

Місце козаків у національному дискурсі сьогодні є досить знаменним і чітко пов’язаним з основними засадами своєрідного бачення минулого: «державотворення» як традиції українців, особливого віку й автохтонности українського народу, належности українців до Европи, одвічного українського демократизму. Однак ці «постулати» висувають іще одне твердження про «споконвічну миролюбність» українства: «українці ніколи не були завойовниками, їхня історія має наскрізь оборонний характер ». (Участь козацьких кондотьєрів у Тридцятилітній війні та в інших европейських чи азійських конфліктах – це лише вияв звитяги й мужности.) Своєю чергою, поляки, росіяни й татари є в цьому дискурсі іноземними загарбниками. Козацтво ж постає «захисником православ’я», «муром проти османської загрози», з яким пов’язано чимало супровідних висловів про «героїзм», «моральну бездоганність», «мужність самопожертви ». Перманентна боротьба із загарбниками стає основною тезою української історії.

Така побудова українського «національного дискурсу» може викликати чимало і заперечень, і доповнень, але важливо, що вона базується на схемі Грушевського: поєднанні Давньої Русі, козацтва й українського національного руху XIX–XX століть, символічно відображеному й у визнанні Центральної Ради як основного українського владного органу в 1917 році, й у малому гербі України – пов’язаному із князівськими часами тризубі, й особливо у портретному ряді на сучасних українських банкнотах: від руських князів на купюрах найменших номіналів через найзнаменитіших козацьких гетьманів до дальшого хронологічно вже не такого цілісного ряду українських діячів XIX – початку XX століття.

«Відродження козацтва» – процес, який після тривалого табуювання козацької тематики вилився наприкінці 1980-х у низку цікавих явищ, як-от поширення кобзарства та «народних дум», спроби внести козацький типаж на майбутній український герб, уявлення про «оселедець» як традиційну українську зачіску. Козак постає як «реінкарнація» України й асоціюється із силою, мужністю, волелюбством, демократизмом, індивідуалізмом, патріотизмом, готовністю до пожертви, «дикістю» і товариськістю. Кристіян Ґанцер воліє віднайти в цьому контексті частку «правди », бо козаки все одно «були також погромниками й грабіжниками». Однак ця проблема «між правдою та славою» (за влучним висловом Наталі Яковенко) заздалегідь приречена на те, щоб її не бажали розуміти не лише пересічні шанувальники історії, але й багато хто з дипломованих спеціялістів. Страху перед таким надто болісним явищем, як переосмислення та інтерпретації, українське суспільство ще не пережило.

Погляньмо уважно разом із дослідником на численні приклади візуального зображення українського минулого, втіленого в козаках. Помітні три контексти: в іронічних карикатурах козаків зображено дотепними й веселими, обов’язково дружніми: ми подибуємо такі образи вже в мультфільмах про козацтво («Як козаки...»); наступний тип козака – козак Мамай, спокійна натура з українських народних малюнків (додам, що він є улюбленим типом романтиків), і, нарешті, суворий лицар із вогнем в очах. На такі, будьмо відвертими, переважно карикатурні типи натрапляємо на вивісках на вході до залів із гральними автоматами чи на рекламі мобільних телефонів, їх бачимо поблизу численних закладів із «національною кухнею», на оголошеннях про лотерейні виграші. Ступінь розповсюджености такої реклами складно визначити, її існування легко приписати звичайній і розкритикованій «шароварщині», однак культурний процес, як і історична свідомість, має низку особливостей і параметрів, і нехтувати таку «частку української культури», певно ж, не варто.

Цей дискурс переноситься й у виховний контекст. Створення козацьких дошкільних, шкільних та юнацьких організацій набуває неабиякого розвитку. Сам Кристіян Ґанцер помітив дитячий табір відпочинку «Чайка» поблизу Запоріжжя, оздоблений Базилевичевими ілюстраціями до «Енеїди».

«Національний дискурс» щодо козацтва підтверджує політика України: від схваленого гімну з покликанням на «козацький рід» і випуску монет «Герої козацької доби» до проблематики відродження козацтва на початку 1990-х і «першого його гетьмана» – найвідомішого тоді українського опозиційного лідера Вячеслава Чорновола. Себто «козацька проблематика» входить у ширше коло українського політикуму. «Доба Кучми» також не була винятком на тому тлі. У 1995, 1998, 1999 та 2001 роках було видано чотири президентських укази про відродження історико-культурних та господарських традицій Українського козацтва, про координаційну раду з питань українського козацтва, про святкування Дня Українського козацтва (14 жовтня), врешті, про «Національну Програму відродження та розвитку козацтва на 2002–2005 рр.». 1995 року на державному рівні було вшановано чотирьохсотріччя народження найвідомішого українського гетьмана, Богдана Хмельницького. Заходи такого штибу плановано й у 2003–2004 роках до річниці «Переяславської ради». Додайте до всього цигарки та горілку: «Січ», «Отаман», «Козак», горішки «Козацька розвага» (додам також, певно невідомі дослідникові, торговельну марку «Гетьман» чи пов’язані з козацтвом назви горілок «Хортиця» та «Холодний яр») і отримаємо низку прикладів масовізації «національного дискурсу».

Сторінки3

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі