Повелителі брехні: інформація, культура та гроші на службі Кремля

Лютий 2015
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
3
5684 переглядів

Лєнінські уроки

Один із головних героїв роману Андрєя Бєлого «Петербург», дія якого відбувається в 1905 році, — ідеалістично налаштований революціонер-терорист — потрапляє в тенета обману й інтриґ. Він так заплутується в цих тенетах, де кожна вказівка може виявитися дезінформацією, що навіть не знає, на кого працює. Нездатний відрізнити правду від брехні, він урешті з’їжджає з глузду. Дія роману розгортається в похмурому світі, яким керує Охранка — таємна царська поліція, що відала секретними операціями, впровадженням спецаґентів до складу революційних груп і брудними справами, які вершилися чужими руками. Напевно, найвідомішим взірцем дезінформації того часу є «Протоколи сіонських мудреців» 1903 року — збірка сфабрикованих текстів, які містять вигадані доповіді учасників таємного конґресу єврейських лідерів, що замислювали світове панування. У нацистській Німеччині вивчення «Протоколів» включили в шкільну програму. Та й тепер у багатьох країнах світу «Протоколи» вважають за автентичний документ і перевидають їх. Деякі елементи світогляду авторів «Протоколів» убачаємо в методах роботи сучасних кремлівських пропаґандистів. Це, зокрема, поширення теорій змови про зовнішню загрозу Росії, виправдання воєнних невдач (у поразці Росії в російсько-японській війні 1905 року звинувачували євреїв) та пошук «невидимої руки» за лаштунками внутрішніх революційних рухів. У текстах «Протоколів» відлунює ще одна нав’язлива ідея сьогодення: буцімто Росія є мішенню у глобальній інформаційній війні, а сіонські мудреці контролюють світові медії: «Усі наші газети, мов індійський божок Вішну, матимуть сто рук, кожна з яких намацуватиме пульс у будь-якої із суспільних думок».

Після приходу до влади більшовики, як жоден попередній правлячий режим, були повністю переконані в необхідності використовувати інформацію й пропаґанду для творення нової дійсности. «Комуністи, які не вірять у людську природу, а вірять лише в людський стан, вважають пропаґанду за всесильний, леґітимний і корисний інструмент для створення людини нового типу», — пише французький філософ Жак Елюль у своєму класичному дослідженні на цю тему.

Хоча рання совєтська пропаґанда всіляко оспівувала ідеали комуністичної революції, Лєнін був переконаний, що Совєтському Союзу знадобляться ще парадоксальніші методи пропаґанди, аби залишитися на плаву. У книжці «Тверда дипломатія і м’який примус. Вплив Росії за кордоном» науковий співробітник лондонського Королівського інституту з міжнародних справ Джеймс Шер пише:

Іще на початку 1920-х років Лєнін дійшов висновку, що «плутанина» і «непоправні нісенітниці» призведуть до загибелі буржуазії. <…> Поза межами комуністичної спільноти вплив ґрунтувався на дезінформації та мистецтві копіювати гасла і вірування тих, кого режим хотів улестити чи знищити.

Лєнін вірив у те, що можна підбурити Захід проти себе самого, «збудувати комунізм руками некомуністів», а також за допомогою «корисних ідіотів» і принагідних «попутників», водночас «використовуючи буржуазні інститути для того, щоб знищити їх».

Західний бізнес, вочевидь, найлегше піддавався впливу. У книжці «Росія за більшовицького режиму» Ричард Пайпс пише: «Жодна [соціяльна] група не налагоджувала стосунки із Совєтською Росією з такою готовністю і ефективністю, як европейські й американські ділові кола». До цього їх спонукали слова Дейвіда Лойд Джорджа, сказані під час виступу перед Палатою общин у 1920 році: «Нам не вдалося врятувати Росію від божевілля за допомогою сили. Я вірю, що ми можемо врятувати її за допомогою торгівлі». Упевненість вселяв і Лєнінів вибір, здавалося б, ліберальнішого економічного курсу в 1917–1922 роках. Такий підхід, підсумовує Шер, дав змогу «режимові консолідувати свої сили й закласти підвалини того, що згодом отримає назву сталінізму». Лєнінська стратегія, яку підтримала таємна поліція і повноваження якої виходили далеко за межі звичного шпиґунства, спричинила відчутний розкол на Заході й дала СССР досить простору для дії. Водночас їй вдавалося зводити нанівець антисовєтські еміґрантські рухи за кордоном і переконувати світ, що в Росії не існує альтернативи совєтській владі.

На ґрунті, що його підготував Лєнін, виникли «активні заходи»: методи ведення інформаційної та психологічної війни під еґідою КҐБ із метою впливу на громадську думку. За підрахунками, до «активних заходів» було залучено близько 15 000 спецаґентів. Як пише Макс Голанд у «Міжнародному журналі розвідки та контррозвідки»:

Совєтський Союз не лише вів цю боротьбу шляхом простого (або хитромудрого) обстоювання своїх позицій чи позитивної пропаґанди», але й удавався до вражаючого <…> розмаїття відкритих і таємних психологічних заходів <…> [що коливалися від] на позір незалежних міжнародних конґресів миру та молодіжних фестивалів <…> до впровадження аґентів впливу і, звісно, низки розмаїтих інформаційних заходів усесвітнього масштабу.

Колишній генерал КҐБ Олєг Калуґін додає:

То був не збір розвідувальних даних, а справжня підривна діяльність: «активні заходи», які мали на меті послабити Захід, вбити клин у західні організації, зокрема НАТО, посіяти розбрат між союзниками, підірвати авторитет США в очах громадян Европи, Азії, Африки та Латинської Америки і цим підготувати ґрунт на випадок розгортання повномасштабної війни.

Кульмінація «активних заходів», за словами російського телеведучого Євґенія Кісєльова, який замолоду працював у редакціях міжнародної інформаційної аґенції Совєтського Союзу, припала на період, коли співробітникам уряду наказували товаришувати із західними журналістами чи громадськими діячами і впродовж багатьох років «зливати» їм потрібну інформацію. У результаті, самі того не усвідомлюючи, іноземці зрештою почали б висловлювати вигідні для СССР речі.

Дезінформація була одним із таких «активних заходів». Лотар Метцель, багаторічний провідний експерт ЦРУ із цього питання, означував дезінформацію як «низку заходів, метою яких є вплив на процес формування громадської думки на Заході». У міжнародних медіях та в інших джерелах поширювали свідомо неправдиву, сфальсифіковану інформацію, яка мала знеславити супротивника й «урешті <…> підштовхнути його до ухвалення рішень, вигідних для совєтських інтересів». Приміром, розповсюджували історії про «таємний план президента Картера, який полягав у тому, щоб налаштувати африканців та афроамериканців одні проти одних». Стверджувалося, що ЦРУ розробило СНІД як зброю, що США використовували хімічну зброю під час Корейської війни і що кандидат у президенти Барі Голдвотер був расистом, який у змові зі Спільнотою Джона Берча планував державний переворот у Вашинґтоні. США звинувачували у приготуванні замаху на життя папи римського Івана Павла ІІ та в підтриманні Путчу генералів проти французького президента Шарля де Ґоля, а також у підробленні листів від імені Ку-Клукс-Клану з погрозами африканським спортсменам. Однією з найуспішніших операцій із дезінформації було поширення теорії про причетність ЦРУ до вбивства Джона Кенеді. КҐБ виділив кошти на публікацію досліджень і книжок, які підливали олії у вогонь теорій змови про вбивство президента. Згідно з дослідженням американського журналіста Макса Голанда, лівацька італійська газета «Paese Sera» опублікувала сфабриковану статтю, в якій стверджувалося, що підозрюваний у причетності до вбивства новоорлеанський бізнесмен Клей Шоу був таємним аґентом ЦРУ. Цю дезінформацію підхопив окружний прокурор Нового Орлеана Джим Ґарисон і, не сумніваючись у її правдивості, розпочав незалежне розслідування щодо співучасти Шоу в убивстві Кенеді. Насправді Ґарисон ніколи не зачитував статті у суді. Але такий епізод є у блокбастері Олівера Стоуна «Джон Ф. Кенеді. Постріли в Даласі». Джим Ґарисон, якого зіграв Кевін Костнер, зачитав статтю із «Paese Sera» під час виголошення обвинувачення Клею Шоу, роль якого зіграв Томі Лі Джонс. Межі між фактом, вигадкою і дезінформацією стерлися, і лише декілька глядачів із мільйонної кіноавдиторії знають про внесок КҐБ у розвиток цього сюжету. Перебіжник і колишній совєтський активіст Васілій Мітрохін запевняв:

КҐБ міг справедливо стверджувати, що більше американців були ладні вірити в ту чи ту версію теорії змови щодо вбивства Кенеді, зокрема змову правих сил та співучасть американської розвідки, ніж погодитись із висновками Комісії Ворена.

Сторінки2

Автори

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі