Постваймарська Росія та виклик для Европи

Червень 2007
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
1400 переглядів

Чому Росія Владіміра Путіна стала такою очевидно аґресивною та націоналістичною?* Чому вона звернулася до авторитаризму, водночас повернувшися проти Заходу? Одна з поширених відповідей покладає відповідальність за цю зміну особисто на Путіна – людину з нерівним минулим апаратника держбезпеки і настановою повернути Росії силу. Друга підкреслює співмірність між Путіновими амбіціями та психологічними потребами росіян, більшість яких його підтримують. Третя зосереджується на переконанні тієї більшости в тому, що їхню країну сплюндрував Захід.

Всі ці інтерпретації слушні, але охоплюють лише один вимір дійсности. Багатовимірний погляд стверджував би, що сучасна Росія набула таких ознак через падіння Совєтського Союзу та впливу цього падіння на російську економіку, політику й ідентичність. Якщо нинішня поведінка Росії є вислідом таких укорінених тенденцій, то виходить, що не прихід Путіна визначив траєкторію, якою рухається Росія, і його гаданий відхід у 2008 році нічого не змінить. Водночас це означає, що Росія, хоч вона й залишиться надовго ще авторитарною, націоналістичною та аґресивною, не зуміє досягти гегемонії в постсовєтському політичному просторі. Натомість вона ставатиме дедалі нестабільнішою й чимраз більше налаштовуватиме проти себе сусідів.

Росія та Ваймарська Німеччина

Іще в 1993–1994 роках аналітики вперше заговорили про «Ваймарську Росію». Спровокувало такі розмови раптове зростання на вазі Владіміра Жиріновського й тривожно гучний резонанс, що його відверто шовіністичні та реваншистські погляди спричиняли серед певних груп російського населення. Феномен Жиріновського, зрештою, зник з уваги загалу по тому, як він і його партія змарґіналізували себе власною передбачувано екстремістською риторикою, й основну увагу перейняли спроби Боріса Єльцина відповісти на комуністичну загрозу та зберегти Росію неподільною. На жаль, недавні події натякають на те, що, можливо, настав час говорити про явище значно загрозливіше: постваймарську Росію.

Сучасна Росія дивовижно – і тривожно – подібна до Німеччини після Першої світової війни. Обидві країни пережили раптовий, різкий і тотальний імперський колапс і зміну режимів, що спричинила величезні економічні труднощі та політичний хаос. Населення обох країн почувалося приниженим, а його скалічена імперська ідентичність мусила пристосовуватися до менших розмірів і втрати влади, звинувачуючи ворогів, колишні колонії чи нелояльні меншини всередині країни. Обидві країни захищали своїх «покинутих братів» у сусідніх державах, перетворюючи їх там на джерело постійної напруги. Як можна було очікувати, демократія зазнала провалу в обох країнах і, що гірше, стала з провалом асоціюватися. Після цього обидві країни звернулися до націоналістичної, шовіністичної, реваншистської та неоімперської риторики й підтримали харизматичних правителів, що обіцяли поновити національну славу, відродити силу держави і завоювати повагу на міжнародній арені. Правителі обох держав швидко встановили авторитарні системи – і більшість громадян схвалила це.

На щастя, цим подібність вичерпується. На відміну від Німеччини Адольфа Гітлера, що вдалася до імперіялізму та війни, Росія Владіміра Путіна цього не зробить, бо – попри всі запевнення з Кремля про супротивне – вона є вкрай слабкою державою зі значною мірою дисфункціональною економікою. Однак, як це було в Гітлеровій Німеччині, Путінова Росія займається таким самим націоналістичним позуванням, що жахає сусідів і з часом змусить їх реаґувати антиросійськими заходами. Гірше те, що поєднання аґресивности великої держави й засадничої слабкости схилить Росію до «перенапруження», відтак виводячи її в намірах та амбіціях за останні межі можливостей. Це лише збільшить крихкість російської держави,...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі