Посттоталітарна пам’ять: виправдати чи виправити?

Грудень 2008
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
318 переглядів

Дух українського філолога, мовознавця і критика Юрія Шевельова, 100 років від дня народження якого святкуємо 17 грудня цього року, озивається до нас, коли починаємо говорити про посттоталітарну пам’ять. Про перегуки між його постаттю й феноменом посттоталітарної свідомости можна говорити в декількох площинах. Однією з них і особливо важливою є площина культурно-історична. Повернення Шевельова в пострадянську Україну після багатьох років офіційної неприсутности було фактом помітним і зовсім не простим. Власне, повернення і рецепція Шевельова в незалежній Україні можуть бути предметом окремої розмови про особливості посттоталітарної свідомости в Україні й особливу роль у ній минулого радянського досвіду.

Постать Шевельова виявилася точкою зіткнення старого й нового, і, попри очевидну, здавалося би, центральну роль у каноні українського письменства XX століття, інтеґрація його в материкову культурну свідомість була проблематичною. Досить згадати, що і в 1990-х роках Шевельов випадав із канону пострадянського істеблішменту: Шевченківську премію йому 2000 року все-таки присудили, але після кількох висунень. Патріярхи радянської літератури, передусім в особі Олеся Гончара та його шанувальників, розпочали кампанію звинувачень Юрія Володимировича в колабораціонізмі під час Другої світової війни. Точніше, йшлося навіть не про ідеологічне співробітництво, а про неморальність поведінки Юрія Володимировича в Харкові під окупацією німців. Олесь Гончар згадує у щоденнику, що, бувши полоненим, він нібито передав із концтабору під Харковом своєму улюбленому професорові записку з проханням допомогти, однак той ніяк не відгукнувся. Ця фантастична своєю художньою неправдоподібністю подія стає підставою для того, щоб говорити про неможливість порозуміння, ніякого порозуміння між минулим і сучасним – «адже їх роз’єднували тепер не лише світові океани й материки, тисячі кілометрів від Києва до Нью-Йорка – вони жили нині у різних світах», – підсумовує цю зустріч/незустріч Віталій Абліцов. Арґумент щодо «різних світів», хоча апелював до сучасників, очевидно походив із лексикону минулих часів. Отож у той час, як сам Шевельов у передньому слові до своїх праць, уперше виданих в Україні, говорив про радість зустрічі «двох Україн» – еміґраційної та материкової, український істеблішмент, навпаки, наголошував неможливість порозуміння.

Антитоталітарний дискурс українського літературознавства концентрується навколо цієї події зустрічі вчителя та учня. Важливо нагадати, що, вірогідно, спонукою для Гончара звинуватити свого довоєнного харківського професора стала стаття «Здобутки і втрати української літератури. З приводу роману Олеся Гончара “Таврія”», яку Шевельов написав 1953 року й опублікував в еміґрантському виданні. Навряд чи Гончар знав про неї до 1990-х років. А Шевельов тимчасом писав у ній таке: «...Мають рацію ті, хто скаже, що роман Гончара – подвиг. Але матимуть рацію і ті, хто скаже, що це – злочин». Така формула радянської літератури, очевидно, могла розсердити не лише Гончара...

Зауважу, що особливого загострення антишевельовський дискурс набував в Україні у зв’язку з тим, що тут так і не відбулося серйозної розмови про долю радянської літератури, не було символічного розриву з нею, скажімо, бодай у формах розвиненого соцарту, а рецидиви соцреалістичних цінностей тьмяно жевріють та спалахують і до сьогодні. Отож основним об’єктом дискусії була зовсім не неморальність Шевельова, а поняття радянський письменник. Досить характерно, що свою розповідь про те, як нібито професор зрадив його, Гончар називає «новелою про ренеґата». Не можна не помітити неадекватности цього слова у такому контексті: можна говорити про зраду, неморальність, можна натякати навіть на колабораціоналізм, – але ренеґатство?! Виглядає, що Гончар звинувачує Шевельова у зміні переконань, у відступництві. Але від чого? Від принципів університетської моральної спільноти? Ні! Це було би...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі