Постсовєтське неоевразійство, Путінова система і сучасні европейські ультраправі

Жовтень 2018
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
188 переглядів

Mark Bassin, The Gumilev Mystique:Biopolitics, Eurasianism, and the Construction of Community in Modern Russia, Ithaca, NY: Cornell University Press, 2016. 

Charles Clover, Black Wind, White Snow: The Rise of Russia’s New Nationalism, New Haven, CT: Yale University Press, 2016.

Eurasianism and the European Far Right: Reshaping the Europe-Russia Relationship, Edited by Marlene Laruelle, Lanham, MD: Lexington Books, 2015. 

Anton Shekhovtsov, Russia and the Western Far Right: Tango Noir, Abingdon, UK: Routledge, 2017.

 

Ідеї [Льва] Ґумільова нині захоплюють маси.

Президент Росії Владімір Путін в Астані, червень 2004 року

 

Нещодавно Кас Муде завважив, що «популістські ультраправі партії є найдослідженішим партійним сімейством у політичній науці»1. І хоча на Заході інтерес соціологів до ультранаціоналістичних політичних груп і мереж (не лише партій) за цю чверть століття суттєво зріс, про центрально-східних і особливо постсовєтських праворадикалів цього не скажеш. Звісно, вже існує певний корпус наукової літератури про них. Але чимало деталей, а також обставини появи та розвитку значущих праворадикальних угруповань в Угорщині, Словаччині, Польщі, Румунії, а особливо Сербії та Україні все ще чекають на дослідження, контекстуалізацію та інтерпретацію. Навіть попри те, що деякі із цих партій у певні періоди входили в коаліційні уряди своїх країн.

У 1990-х російський сучасний ультранаціоналізм був також недостатньо дослідженою цариною. Натомість нині коло російських і західних дослідників, що вивчають різні видозміни праворадикальних сил у Росії, є вже доволі широким (див., напр.: «Антизападные идеологические течения в постсоветской России и их истоки I–XII», Форум новейшей восточноевропейской истории и культуры, 2009–2018, т. 6, № 1, 2; т. 7, № 1, 2; т. 8, № 1, 2; т. 9, № 1, 2; т. 10, № 2; т. 12, № 1, 2; т. 15, № 1–2). Однак ця дослідницька спільнота залишається недостатньо диференційованою, великою та збалансованою, щоб охопити всю повноту радикальних антизахідних тенденцій у російських політиці, інтелектуальному житті, медіях, молодіжній культурі та суспільстві загалом. Ба більше, в дослідженнях російського праворадикального екстремізму в попередні двадцять п’ять років домінували позаінституційні дослідники (насамперед Марлєн Лярюель, Алєксандр Вєрховський і пізній Владімір Прібиловський), яким вдавалося написати або впорядкувати свої основоположні субдисциплінарні монографії або збірники, самостійно шукаючи фінансування для своєї праці. Нещодавно різні спонсори, з-поміж яких Норвезька дослідницька рада в Осло або Рада з етики в міжнародних відносинах імені Карнеґі в Нью-Йорку, почали активніше надавати ґранти для глибшого вивчення дедалі сильніших радикально націоналістичних тенденцій у Росії. І сьогодні низка самостійних або належних до певних інституцій науковців по всьому світу присвячують частину власного часу відстеженню дій праворадикалів у Росії. Але, здається, досі не існує жодної вагомої катедри або дослідницької програми (окрім невеликого моніторинґового центру Алєксандра Вєрховського «Сова» в Москві), що спеціялізувалися би саме на вивченні постсовєтського російського ультранаціоналізму.

Як засвідчують розглянуті тут чотири дослідження, інституційна недорозвиненість студій із російського праворадикального екстремізму є плачевною. Певні маніхейські ідеї, неформальні екстремістські мережі та старанні аґенти ультраправих — із-поміж них і так звані «евразіяністи», до яких належить, скажімо, офіційний радник Владіміра Путіна Сєрґей Ґлазьєв...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.