Постсовєтська парламентська драма: погляд із київської гальорки

Січень 2017
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
14
1278 переглядів

Державна Дума, установа, яка імітує парламент, виявилася органом, що затвердив найодіозніші політичні ідеї та антидемократичні ініціятиви: війну з Україною та анексію Криму, антизахідну пропаґанду, звинувачення на адресу ліберальних ГО, мовляв, вони є іноземними аґентами тощо. Квінтесенцію парламентського занепаду в Росії добре виразив Боріс Ґрізлов: «Дума не місце для дискусій!»

На відміну від ситуації в Білорусі та Росії, в Україні Верховна Рада є установою, якій у критичні моменти новітньої історії вдалося захистити свою незалежність і громадянські свободи. За минулі 25 років Україна пережила два революційні цикли (1991–2004 і 2005–2014), і саме Верховна Рада двічі стала платформою для розв’язання конфліктів, захисту громадянських прав та відновлення політичного устрою.

Ці революційні цикли розпочалися з обіцянки політичних та економічних свобод у 1992 та 2005 роках. Досить скоро олігархічні групи і президенти починали забувати свої обіцянки. У змаганнях між фінансово-політичними групами (ФПГ), які контролювали основні галузі приватного сектору, державні монополії і ключові посади в уряді, парламенті та судах, як правило, одна з груп гуртувалася довкола президента. При зіткненні цих груп турбота про суспільне благо зникала з політичного обрію. Використовуючи вагу президентської інституції, ФПГ Банкової зазвичай марґіналізувала опозицію (її стало називали «антиукраїнською», хай би які ідеї сповідували опозиціонери) і будувала «вертикаль влади», встановлюючи контроль за Кабміном, Радою і судовою системою. У цих спробах парламент втрачав своє політичне значення. А наприкінці циклів марґіналізовані ФПГ об’єднувалися з низовими протестними рухами громадян проти авторитарної влади президентів, щоби спільно відновити діялогічну платформу парламенту.

І в часи найглибшої політичної кризи, з абсолютно дисфункціональним центральним урядом та гострою небезпекою сепаратистських заколотів у 2004 та 2014 роках саме Рада знаходила спосіб урятувати державний устрій і дати Українській республіці ще один шанс на демократичний розвиток.

Після Евромайдану

Після перемоги Евромайдану, анексії Криму та найкривавішого періоду Донбаської війни (серпень 2014 — серпень 2015) парламент був одним із найважливіших чинників демократичної перебудови України і простором, де було можливе бодай якесь відновлення громадянського діялогу в країні, вельми пошматованій Майданом, сепаратизмом, війною та бідністю.

Унаслідок відносно вільних і прозорих виборів у жовтні 2014 року (заслуга не так інституцій, як відсутности однієї повновладної ФПГ) правляча коаліція об’єднала фракції із «конституційною» більшістю депутатів (понад 300 мандатів), які підтримували «прозахідні реформи» та вживали важливих заходів із обмеження корупції в публічному секторі. Реформи зробили уряд готовнішим до служіння громадянам, дещо впорядкували надання державних послуг, наділили більшою автономією місцеві органи влади, але так і не уможливили чесних та прозорих виборів. Децентралізація і деолігархізація так і залишилися обіцянками.

Уже сто десять років як кияни, харків’яни, одесити, рівненчани та запоріжці обирають своїх представників до парламенту. Цю річницю українці зустріли з парламентом, який, попри все, є простором, де можна почути різні голоси і де можна шукати загальнонаціональний консенсус.

Однак серед найбільших ризиків для парламентаризму в Україні і далі є практика марґіналізації парламентської опозиції. Ті групи, що увійшли у виборчу кампанію 2014 року як опозиція до уряду і правлячих ФПГ, не очолили жодного з парламентських комітетів. Лідери опозиційних груп парламенту перебувають під кримінальним переслідуванням — і без успішного доведення звинувачень у суді. В основному постсовєтська традиція поліморфного тиску на опозицію досі існує і процвітає в постмайданній Україні.

Іще одним ризиком для будь-якого чинного парламенту в Україні є те, як працює правляча коаліція. Україна — формально парламентсько-президентська республіка, де коаліція мала би бути інструментом парламентського нагляду над урядом. Однак у 2014–2016 роках, доки ця коаліція існувала, лідери виконавчої гілки використовували коаліцію для узаконення своїх ініціятив, без обговорення та критики. 2015 року надто багато законів було затверджено без належного обговорення і за допомогою спрощених процедур. Відсторонення депутатів від окремих законодавчих процесів та системне втручання президента і тодішнього прем’єр-міністра в парламентські процеси з метою обмеження дискусій спричинили декілька кризових для коаліції ситуацій і, зрештою, зруйнували її. Відтоді український парламент існує у позаконституційний спосіб без наявної правлячої коаліції.

Але навіть за цих умов, попри те, що ці збочені форми постсовєтської політики наявні в роботі українського парламенту, Верховна Рада далі є місцем для дискусій і для репрезентації прав та інтересів більшости виборців України. Звісно, якщо зіставляти нашу поневічену Раду із залишками парламентів інших постсовєтських народів.

Парламенти постсовєтського Сходу

Ситуація з парламентами країн Середної Азії насправді дуже тривожна. Тут, як і в Білорусі та Росії, постсовєтську суперечку між президентами і парламентами було розв’язано шляхом створення деспотій. Правителі Туркменістану та Узбекистану створили окремі авторитарні режими, які поєднують постсовєтські тоталітарні інститути з передросійськими монархічними традиціями. У Казахстані і Таджикистані суспільства й економіки відкритіші, але їхні політичні структури вкрай суворі та закриті.

Щоправда, парламент Киргизстану свідчить про можливість іншої історії у реґіоні. Громадяни Киргизстану не вписуються в ланцюг диктаторських режимів Середньої Азії: вони спробували відновити свою республіку. «Революція тюльпанів» (2005) викликала неоднозначний процес: це відкрило можливість для Жогорку Кенеша (киргизького парламенту) відновити свій громадський і представницький характер, втрачений у м’якому авторитаризмі президента Акаєва. Проте після цього відбувся трагічний громадянський конфлікт, який швидко призвів до спроб встановлення персоналістичних режимів. Однак парламентські вибори в жовтні 2015 року довели, що в Киргизстані — і ширше, у Середній Азії, — може існувати політичний плюралізм (хоча Киргизстан і досі не входить до лав справжньої представницької демократії). Утім, у майбутньому демократії в постсовєтській Центральній Азії Киргизстан, імовірно, зіграє важливу роль: його плюралізм залишає простір для повільного зміцнення парламентської демократії та громадянського суспільства. Ці процеси можуть вплинути на емансипацію всіх сусідніх народів.

Підсумки

Підбиваючи підсумки через двадцять п’ять років після здобуття незалежности, можна стверджувати, що постсовєтську політичну географію тепер визначають чотири групи країн і територій, якщо враховувати ефективність їхніх парламентів:

1. Демократичні держави, що повністю функціонують, із сильними парламентами (три країни Балтії). Для всіх трьох парламентський досвід імперської Росії не був відправним у встановленні представницьких інституцій. Тож імперський та совєтський політичні досвіди не визначали повною мірою і розвиток їхніх постсовєтських парламентів.

2. Демократичні держави, що частково функціонують, чиї парламенти стоять на сторожі демократичних практик (Вірменія, Грузія, Киргизстан, Молдова, Україна). Тут імперський та совєтський політичні досвіди є визначальними. Проте їхній вплив дещо послаблено іншими традиціями, як, наприклад, австро-угорським та польським досвідом західних земель України. Нехай цей досвід більше уявний, ніж реальний: політична уява має значення для інженерії політичних інститутів. Для Вірменії, Грузії та Молдови іноземний досвід їхніх громадян (їхніх великих супроти населення діяспор) є своєрідним обмежувачем авторитарних тенденцій у метрополіях.

3. Повномасштабні авторитарні режими без парламентів, що функціонують (Азербайджан, Казахстан, Росія, Таджикистан, Туркменістан і Узбекистан). У цих політичних системах парламенти існують лише номінально, і вони повністю віддані імітаційній функції схвалення уже сформульованих деінде рішень.

4. Невизнані ООН авторитарні Абхазія, Карабах, Південна Осетія і Придністров’я, де парламенти є важливою частиною політичних систем, що функціонують, аби зберегти деякі цивільні права для своїх виборців. Місцеві парламенти спорадично відіграють роль платформ для дискусії. Проте ці дискусії перебувають під значним контролем очільників виконавчої гілки влади.

Майбутнє постсовєтського парламентаризму загрожено інтеґрацією авторитарних режимів в Евразійському союзі та, як свідчать нещодавні соцопитування, посиленням попиту на «сильну руку» в українському та молдовському суспільствах. Війни, неповний суверенітет над своїми територіями п’яти постсовєтських народів та зростання бідности — це сприятливий контекст для посилення авторитарних тенденцій і антигромадянських інстинктів.

Як ніколи у постсовєтські часи, наші громадянські свободи перебувають під ризиком зникнення. Саме тому успіх українських демократичних реформ може мати визначальне значення не лише для громадян України, а й для всіх громадян постсовєтських народів. Це додаткова відповідальність для нас і наших лідерів, про яку не можна забути. Історія другого століття парламентаризму нашого краю залежить саме від нас, хоч ми часто й відчуваємо, що живемо на «гальорці» театру історії.

 

Скорочену версію статті опубліковано у виданні: Mikhail Minakov, «Post-Soviet Parliamentarian Drama: a View from “the gods” in Kiev», openDemocracy.net: https:// www.opendemocracy.net/westminster/mikhail-minakov/ post-soviet-parliamentarian-drama-view-from-gods-in-kiev. З англійської переклав Тарас Демко.

Сторінки2

Про автора
Переклад: 

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії! (1)

Зображення користувача Tim Vlasyuk.
Tim Vlasyuk 1 лютого 2017 року, 19:13

Сусіди скоро не залишать українцям вибору. Україна стане новою імперією в Європі. Що буде з сусідніми народами і державами в майбутні 100 років?

Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі