Постсовєтська парламентська драма: погляд із київської гальорки

Січень 2017
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
14
1285 переглядів

Політичну історію постсовєтських народів можна описати в термінах конфлікту між тенденціями персоналістичного авторитаризму і парламентської демократії. Досягнення і невдачі цих націй безпосередньо збігаються з розвитком представницьких парламентів, прозорих виборчих систем та політичного плюралізму. Національний діялог і орієнтацію на суспільне благо підтримують в основному парламенти — як мінімум, у тих країнах колишнього Совєтського Союзу, в яких вони досі існують.

Постсовєтські країни — поняття досить недавнє. Розвиток нових незалежних держав, що бере витоки із совєтських тоталітарних і посттоталітарних інституцій, із політичних винаходів доби «перебудови» і ліберально-націоналістичних експериментів початку 1990-х років, підживлює трагічна напруженість між авторитарними і демократичними тенденціями аж донині.

У цій чвертьсторічній політичній драмі постсовєтські президентські інституції були джерелом деспотичних винаходів, натомість парламенти («верховні» і місцеві ради) протистояли авторитарним тенденціям і деколи були здатні сприяти демократичній політиці.

Парламентська традиція

Парламентські та місцеві традиції самоврядування пізньої російської імперської епохи 1864–1917 років перестали існувати під час революційних експериментів 1917–1926 років. Імперські парламентські процеси були запущені реформами місцевого самоврядування в 1860-х роках і привели до створення центрального імперського парламенту 1906 року. Лютнева революція в Санкт-Петербурзі, запуск тимчасового республіканського кабінету і підготування установчих зборів, рух рад робітників і селян («совєтів»), не кажучи вже про створення національних парламентів у колишніх імперських провінціях (таких як Центральна Рада (1917–1918) в Україні або Сфатул Церій [Крайова Рада] в Молдові 1918 року) — це лише декілька прикладів політичних утворів тих націй, де виникли нові форми емансипативних політичних інститутів на території між Варшавою і Владивостоком.

Проте більшість із них були короткочасні. Перемога більшовиків і створення Союзу Совєтських Соціялістичних Республік спричинили майже миттєвий розрив із більшістю парламентських традицій, в той час як визвольний потенціял Рад був уражений тоталітарними практиками більшовицької партії.

Верховні ради

Совєтський Союз формально зберіг свої парламенти у вигляді Верховної Ради СССР і республіканських верховних рад. Проте вибори до цих парламентів були трагікомічним імітуванням волевиявлення громадян. Верховні ради не ухвалювали рішень, як і не були майданчиком для дебатів. Вони перебували повністю під контролем однієї партії. І головне — були місцем формалізації вже ухвалених рішень. Цей аспект інституційної імітації вкрай важливий для розуміння парламентських практик і в сучасних постсовєтських політичних системах.

Повторення певних явищ з покоління в покоління може набути інституційної форми. Так сталось і з совєтськими парламентами — це була дивна конфігурація, основним завданням якої було імітування громадських дискусій і симулювання діяльности виборчих округів. У ситуації з імітованим совєтським парламентом усі звикли, що стратегічні рішення ухвалює певна неофіційна група (Політбюро, ЦК правлячої партії, група олігархів або адміністрація президента), яка вважає за недоречне інформувати суспільство про ці рішення. Совєтська політична культура породила (і досі плекає в багатьох країнах колишнього Совєтського Союзу) цивільний інстинкт, що парламент є імітуванням належного політичного процесу, а не місцем домовляння та вирішування.

Цю традицію було поставлено під сумнів і навіть частково зруйновано 1988 року, коли відбулися перші вільні вибори до Верховної Ради СССР. Наступного року також було переобрано республіканські парламенти. Саме вони й поховали СССР у 1990–1991 роках, започаткувавши нову еру політичного розвитку, зорієнтовану на політичний плюралізм та ринкову економіку. Однак цей свіжий досвід не зруйнував остаточно усталені політичні інстинкти.

Два обличчя «перебудови»

Одночасно з демократичним парламентським процесом коротка та яскрава ера «перебудови» в СССР також започаткувала новий політичний інститут із сильним авторитарним потенціялом: інститут президента. Першого президента СССР 1990 року обрала Верховна Рада СССР. Ним став Міхаіл Ґорбачов, лідер Комуністичної партії, який узявся використовувати законодавство, щоб зміцнити своє домінантне становище в країні і вивести себе з-під нагляду колективних (олігопольних) структур КПСС.

Із падінням Совєтського Союзу президентські і парламентські інститути розпочали конкурентну боротьбу в більшості постсовєтських країн. Політичну історію незалежних Білорусі, Грузії, Молдови, Росії та України можна описати з погляду довгострокового конфлікту між президентською авторитарною тенденцією і демократичним парламентаризмом.

Із другого боку, так чи інакше, президенти могли сприяти швидкому розвиткові країн, на початку навіть і в демократичному річищі, тоді як парламентський демократичний консенсус формувався дедалі більше під впливом антиліберальних стратегій. Прикладом такого є військове підпорядкування російської Думи президентові Єльцину 1993 року. Протилежним прикладом стала боротьба Звіяда Гамсахурдії і Верховної Ради Грузії в 1990–1992 роках.

До початку ХХІ сторіччя постсовєтські режими в Білорусі, Росії та Україні стабілізувалися після політичної і соціяльно-економічної кризи 1990-х. Економічна стабільність початку 2000-х років нормалізувала ринки і підприємницьку діяльність. Але політичної стабільности було досягнуто в основному внаслідок того, що президенти упокорювали парламенти.

Упокорення

У Білорусі президент Лукашенко встановив безперечний авторитарний режим, за якого Кабінет міністрів і парламент були набором інститутів, що імітують уряд, в той час як адміністрація президента неофіційно взяла урядові функції на себе. Совєтська спадщина, ймовірно, мала тут найбільший вплив на формування формальних і неформальних інституцій. Досі і парламентаризм, і політичний плюралізм у цій країні майже повністю відсутні.

У Росії ліберальні реформи початку 1990-х років зазнали удару вже у часи правління Єльцина і повністю знівелювалися впродовж тривалого правління президента Путіна. Повільний занепад парламентаризму в 2003–2011 роках збігся з обмеженням свободи медій та симуляцією партійного плюралізму. Всі основні засоби масової інформації потрапили під беззаперечний контроль Кремля. Політичні партії, контрольовані президентською адміністрацією, стали єдиними акторами псевдопарламентських шоу.

Інші залежні політичні угруповання сформували «системну опозицію», що імітує критику і дискусії, підтримуючи президента в усіх його починаннях. Незалежні політичні партії зійшли на марґінес політичного процесу. Олігархічні групи, які підтримували політичний плюралізм 1990-х, не дотрималися «першої путінської соціяльної угоди» (2000–2001), і згодом їх було «рівновіддалено» від ухвалень політичних рішень на користь ґарантованої економічної стабільности і майнових прав. Решта населення повільно входила до покровительсько-клієнтських пірамід, у яких розподіляються нафтові гроші. У таких умовах клієнти-виборці поставали в ролі «поганих громадян» і підтримували обмеження власних свобод.

«Революція Путіна» в 2011–2013 роках використовувала досягнення встановленого авторитарного управління, щоб знищити все, що залишилося від свободи. Мирні об’єднання, громадські збори, політична опозиція, мінімальні галузеві свободи медій, автономія місцевої влади, а також залишкові права федеральних земель — усе це було юридично знівельовано. Усі рішення підготував і ухвалив реальний уряд АП та офіційно схвалила російська Дума.

Сторінки2

Про автора
Переклад: 

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії! (1)

Зображення користувача Tim Vlasyuk.
Tim Vlasyuk 1 лютого 2017 року, 19:13

Сусіди скоро не залишать українцям вибору. Україна стане новою імперією в Європі. Що буде з сусідніми народами і державами в майбутні 100 років?

Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі