Постсовєтська несучасність республіки реґіонів

Вересень 2012
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
1
3287 переглядів

 

Історія оформлення харківської та донецько-дніпропетровської груп іще вимагає значно глибшого дослідження. Але й тепер є чимало відомостей про те, що саме доля ДКР була одним із каменів спотикання між обома групами українських більшовиків. Скажімо, перший час столиця ДКР була в Харкові. Проте символічні структури крайових угруповань виникли пізніше, в 1930-х роках, коли розпочалася реґіональна боротьба за ресурси індустріялізації. Саме в цих іграх виникали ідентичності реґіональних еліт України. Цяж конкуренція спричинила розкладання донецько-дніпропетровської групи ще перед 1941 роком.

До початку війни совєтське суспільство почало втрачати динаміку модернізаційного пориву 1920-х років. Страшні процеси, що криються за нейтральними висловами «індустріялізація» та «колективізація», були вже результатом реакції на розмаїття ранньої совєтської соціяльної модерніза- ції. Однопартійність і безфракційність стали результатом фізичного знищення людей, здатних до ідеологічного пошуку та політичного лідерства. Система, яка виникла після декількох хвиль чисток і терору, готова була терпіти лише абсолютно лояльні до генеральної лінії земляцькі групи, в які входили керівники партійних організацій (обласного, міського та ра- йонного рівнів) і великих підприємств. Ці організації виникали в ре- зультаті взаємодії в рамках вишівських партійних та комсомольських осередків, де спілкувалися декілька поколінь лідерів і де витворювався ка- дровий номенклатурний резерв. Довіра, що виникає в цих закритих групах, була сильним мотивом підтримувати один одного в суспільстві, де ймовірність нових чисток і терору була цілком реальною.

Війна змішала групи 1930-х. Але після відновлення совєтської влади в Україні відновилися й реґіональні групи. Вони постали в боротьбі за ресурси, що їх Центр скеровував на від- новлення зруйнованих міст і підприємств, і швидко утвердилися як неформальні об’єднання партійних керівників та керівників за реґіональним принципом.

У повоєнний час конкуренція трьох українських центрів поновилась із дещо зміненими правилами. Харківська та донецька групи, як і раніше, існували і просували своїх зем- ляків по партійній, виробничій та господарській лініях. У той же час дніпропетровська група набула особливої ваги і на республіканському, і на загальносоюзному рівнях. Саме тоді про Дніпропетровськ заговорили як про «кузню кадрів».

Представники харківської групи домінували в УССР у 1960-х роках. Спочатку Микола Підгорний (перший секретар ЦК КПУ, 1957–1963), а потім Петро Шелест (перший секретар ЦК КПУ від 1964 по 1973 рік) були яскравими представниками цієї групи. Повернутися на республіканський олімп харків’янам вдалося вже на схилі совєтської України, коли запаморочливу кар’єру зробив колишній секретар Харківського обкому КПУ Володимир Івашко. Спочатку (1989 року) він став ґорбачовським першим секретарем ЦК КПУ, а 1990-го очолив першу «демократично обрану» Верховну Раду. Івашко відомий також короткочасним тріюмфом харків’ян над дніпропетровцями: 1987 року йому було доручено вести політику перебудови у Дніпропетровському обкомі партії.

До донечан якоюсь мірою належали і Леонід Мельников (перший се- кретар ЦК КПУ від 1949 по 1953), і Станіслав Гуренко (від 1987 року – другий, у 1990–1991 роках – перший секретар ЦК КПУ). Проте впливовою цю групу робила не так її присутність у керівних органах КПУ, як її вага в економіці республіки. Саме економічний чинник забезпечив цьому угрупованню його вплив і за часів незалежности.

Останні десятиліття совєтської України минали під керівництвом дніпропетровця Володимира Щербицького (першого секретаря ЦК КПУ від 1972 по 1989 рік), який гармонійно взаємодіяв із Лєонідом Брєжнєвим. Чиновники «щербицького призову» багато в чому забезпечили політичний успіх дніпропетровців у 1990-х роках.

Тож до часу здобуття незалежности в Україні існували конкурентні групи, об’єднані за крайовим принципом. Як такі вони не становили загро- зи для совєтського ладу і навіть були його частиною – незначною, але допустимою. Серед лідерів були згадані «старі» групи донечан, харків’ян і дніпропетровців. Але в 1970–1980-х, із виникненням нових освітніх та індустріяльних центрів, в УССР було закладено основи і для інших груп (сумчан, галичан і вінничан).

Конкуренція реґіональних груп не творила для режиму в СССР ідеологічних ризиків. Під час розпаду Союзу саме ці інститути стали важливою частиною української сучасної політичної культури. Такою частиною, яка в постсовєтський період виявилася чи не фундаментальною для формування політичних еліт незалежної України.

Політична несучасність України

Щойно совєтські суперструктури втратили функціональність наприкінці 1980-х – на початку 1990-х, реґіональні групи активно залучилися до боротьби за владу і власність. Успіх у цій боротьбі був пов’язаний з особливістю кожного угруповання. Дніпропетровці, наприклад, були здатні ефективно діяти і в політичній, і в фінансово-економічній сферах. Донечани мали досвід переважно в економічній виробничій діяльності, що стало причиною їх запізнілого виходу на політичну сцену України. А харків’яни втратили свою владу з розпадом Союзу та забороною компартії.

Утім, питанням часу є і відхід донечан із політичної сцени України. З усіх реґіональних угруповань саме донечани найменше здатні підтримувати віру в леґітимність свого правління. Сховавшись від суспільства в оазах кабінетів заводських директорів, ця група творить дива в приватному секторі, але не вміє працювати з публічними структурами. Сама логіка Модерну – навіть у його постсовєтській версії – не сприймає стилю дії цієї групи.

У політиці постсовєтська модерність проявляється в усталеній моделі самознищення реґіональних груп. За минулих двадцять років ми були свід- ками боротьби за владу між промислово-політичними групами, сформованими за реґіональною ознакою. Правління дніпропетровців при Кучмі змінила влада сумчан і «западенців» при Ющенку. Початок Януковичевого правління характеризував неадекватний кадровий прихід донечан на поса ди в органах центральної влади. Всі ці процеси відбувалися за єдиним порядком:

1) створення політичного союзу потужних фінансово-промислових груп;

2) використання демократичних процедур для отримання влади, апелюючи до реґіональних та надреґіональних постсовєтських ідентичностей;

3) використання влади для редистрибуції суспільних благ з особисти- ми або корпоративними цілями, без помітних успіхів у розв’язанні проблем національного рівня; попри первинне бажання децентралізувати державу, переможні реґіональні групи швидко втрачають бажання змінити саму конституцію правління і неминуче стають покірні духові гіперцентралізації України; 4) дії керівного реґіонального угруповання призводять до консолідації опозиційних груп, втрати солідарности між фінансово-промисловими групами, втрати підтримки базового реґіонального електорату і до повсюдної непопулярности лідерів, на що вони реаґують спробами порушити демократичний мінімум постсовєтської доби (тобто надмірно зловживають виборчими технологіями та маніпуляціями);

5) ці дії щоразу призводять до зміни реґіональної групи при владі іншою.

Ця модель спрацювала повною мірою двічі за минуле двадцятиріччя, і, як мені здається, працює і понині. Єдина різниця нинішнього моменту – відсутність видимого реґіонального угруповання, яке скористається самознищенням нинішньої правлячої сили.

Боротьба політичних груп за реґіональною ознакою сформувала ідеологічні злидні української політики. Це не дає українському суспільству ставати сучасним у повному сенсі цього слова: при такому правлінні неможливий людський розвиток. Генетичного зв’язку української політики із совєтським періодом не було розірвано. Совєтська модель у період незалежности посилилася і набула гомеричної впливовости, ще надовго задаючи характер розвитку нашої недосучасности і виявляючи нашу неевропейську ціннісну орієнтацію. За всього фаталізму питання про те, чи могло бути інакше, в майбутньому України я бачу промені надії. Відсутність іще одного реґіонального угруповання, готового прийти на зміну нинішньому, з одного боку, продовжить час нинішньої руїни, але з другого – уможливить прихід до влади групи, об’єднаної ідеологічними принципами. Важко сказати, що то будуть за принципи. Однак терапевтична цінність її приходу полягає в тому, що він може перервати низку реґіональних і тимчасових змін і вивести політичну боротьбу на рівень, де стануть можливими і наш колективний порятунок, і наша ціннісна Модерність.

Сторінки2

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі