Портрет покоління на тлі втрачених стін

Червень 1998
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
159 переглядів

Сьогодні поява нової книжки української поезії чи прози вже нікого не дивує (а ще років чотири тому, коли плачі за українським книговиданням сягнули апогею, кожна книжкова новинка здавалася майже неймовірною Подією). Навіть більше, погано зброшуровані зшиточки на кепському газетному папері заступила цілком презентабельна з поліграфічного погляду продукція, яку іноді буває приємно потримати в руках.

Перша книжка прози Євгенії Кононенко – саме з цього ряду. Приємну обкладинку кольору зимових сутінок, а також сторінки самої книжки прикрашає дуже добра графіка Володимира Шемотюка. Цикл «Київські сходи» створює атмосферу того старого, ще не зачепленого «євроремонтами» київського середмістя, яке його обивателі за звичкою й далі називають «центром».

Попри формальну «дебютність» цієї книжки, авторку ледве чи є сенс представляти тому загалові, який стежить за новинами в невеликому україномовному секторі неосяжного тепер книжкового моря. Перша прозова публікація в «Сучасності» (ч. 4 за 1994 рік), ціла «книжка в книжці», видрукована в журналі «Березіль» (ч.7-8 за 1995 рік), зробили вправну перекладачку класичних французьких сонетів, ученицю самого легендарного Григорія Кочура відомою (серед тих-таки не надто широких кіл споживачів україномовних текстів) ще й як тонкого дуже «міського» прозаїка. Знаменно, що саме за назвою її новели «Три світи» було названо чи не найпрестижнішу англомовну антологію сучасної української літератури «From the Three Worlds».

Проза Євгенії Кононенко справді дуже міська. Навіть більше – дуже київська. Ще точніше – прив’язана до старих Кудрявця та Лук’янівки. Читач, чиє родинне коріння сягає в глиб київських завулків і подвір’їв хоча б на покоління три-чотири, розуміє, чим саме цей куточок різнився від гамірно-ремісницького єврейського Подолу, чиновницько-поліцейського Печорська й «Старокиївської дільниці», чи Нової Забудови, що одним краєм упиралася в «Латинський квартал» Паньківщини, а іншим – у пролетарсько-босяцькі халупи Деміївки.

Для невтаємничених нагадаю: Кудрявець і Лук’янівка були найзатишнішими, «найкиївськішими» куточками, позбавленими надто вже екстремних виявів міста – і надмірного багатства, і генерал-губернаторської пихи, і глибини надто вже страшних злиднів пролетарських передмість. Тут доживали віку відставні приват-доценти й офіцерські вдови, мешкали чиновники не найвищих рангів, панотці, не вхожі до лаврських митрополичих «палат», усілякі різночинці, що старанністю й працьовитістю сягнули скромного добробуту, втіленого в невеличкому дерев’яному (обкладеному цеглою) ошатному будиночкові на тихій вулиці з неодмінним садочком, серед мирних і лагідних сусідів.

А тих, хто не знаходив порозуміння за життя, навіки мирило найбільше тоді в місті Лук’янівське кладовище.

Завважмо – цей куточок, разом із Паньківщиною, був чи не найбільш українським у тодішньому Києві. Тут мешкала чи не половина членів «Старої Громади», і «малоросійська мова» лунала в тутешніх подвір’ях куди частіше та природніше, аніж на Липках чи на Подолі. Зрештою, саме тут пізніше постала «Перша трудшкола ім. Тараса Шевченка», де, за лібрето «опери ҐГІУ», звила собі гніздечко зловорожа «Спілка визволення України».

Події першої половини століття безжально ввірвалися в цей затишний і спокійний світ. Більшовики вогненним смерчем пройшлися Печерськом, розстрілюючи офіцерів та банкірів. Нацисти залишили по собі пустку на Подолі, поклавши йо го мешканців на дно Бабиного яру (ті, що повернулися до Києва з евакуації, невдовзі знову стали лаштуватися в дорогу – цього разу на «землю предків»). Мешканці деміївських халуп пересувалися в домівки, що лишилися без господарів.

Доба наклала свій відбиток і на Кудрявець із Лук’янівкою. Великі квартири у споруджених на початку...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі