Понад ресентиментами

Лютий 2011
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
2039 переглядів

Vasyl Kuchabsky, Western Ukraine in Conflict with Poland and Bolshevism, 1918–1923, Edmonton and Toronto: Canadian Institute of Ukrainian Studies Press, 2009.

Канадський інститут українських студій зробив добру справу, опублікувавши спільно з Інститутом Вячеслава Липинського англійський переклад монографії Василя Кучабського «Західна Україна у конфлікті з Польщею та більшовизмом, 1918–1923». Ця праця, видана вперше 1934 року в Німеччині під назвою «Die Westukraine im Kampfe mit Polen und dem Bolschewismus in den Jahren 1918–1923» в малотиражній академічній серії, давно вже стала бібліографічною рідкістю. Попри певну увагу сучасних дослідників до спадщини Василя Кучабського (1895–1971) – одного з найяскравіших, поряд із Вячеславом Липинським, представників «державницької» школи в українській історіографії, німецькомовну працю практично ніде не цитують і навіть не згадують, хоча в дисертаціях на дотичні теми вона мусила б неодмінно фігурувати.1

Генеральний штаб Української галицької армії (Ходорів, лютий 1919). Світлину, вміщену на оправі англомовного видання книжки Кучабського, надав д-р Олег Павлишин (Інститут історичних досліджень Львівського національного університету ім. Франка).

Праця, як слушно стверджує у короткому вступі до канадського видання Франк Сисин, залишається надзвичайно важливою для вивчення окресленої в її заголовку тематики. «Вона є ключовою також для розуміння поглядів чільного українського політичного діяча та мислителя, учасника описаних ним подій, а через нього – і всього покоління, яке формувало українську політику у першій половині XX століття» [ix]. До цього можна додати, що і в другій половині XX століття праці Василя Кучабського, проскрибованого, природно, в Україні, помітно впливали на погляди провідних українських інтелектуалів в еміґрації – Омеляна Пріцака, Ярослава Пеленського, Івана Лисяка-Рудницького.

Коли почалася світова війна, Василь Кучабський, довідуємося з ґрунтовної передмови Олександра Павлюка, був 19-літнім студентом Львівського університету. Він пройшов її майже всю у формі українського січового стрільця. Потрапив у російський полон, провів у ньому понад рік і втік у грудні 1917-го. На початку 1918-го разом з іншими січовими стрільцями захищав Київ від більшовиків. У 1919-му як дипломат Західноукраїнської Народної Республіки перебував у Швеції. 1922-го еміґрував до Німеччини, завершив там університетську освіту, захистив докторат, одружився і загадково пережив не лише світову війну, а й совєтську окупацію, мирно вийшовши 1960 року на пенсію в ролі провінційного вчителя російської мови, історії та латини.

Праця Василя Кучабського «Західна Україна у конфлікті з Польщею та більшовизмом» має чимало прикмет суб’єктивности, адже писав її активний учасник подій, і то з близької, заледве десятилітньої часової віддалі, коли легше звернутися до жанру мемуарів, аніж наукової монографії. Неупереджений дослідник, можливо, складе враження, що автор занадто захоплено – як носіїв усіх можливих чеснот – оцінює січових стрільців і водночас занадто нищівно – провідників української революції (і в Західній, і в Наддніпрянській Україні). Його нутряна неприязнь і недовіра ледь не до всіх поляків як затятих українофобів і шовіністів виглядає сьогодні доволі анахронічно (як і сам польський шовінізм, зрештою), а його постійні звинувачення західних урядів у лицемірстві та зрадництві виказують глибокий, майже обсесійний ресентимент – попри їхню загальну слушність, ба навіть сьогоднішню злободенність.

Та попри цю неминучу загалом суб’єктивність, книжка має незаперечно науковий характер – і в докладному, хронологічно ретельному викладі історичних подій, проілюстрованому відповідними картами та доступними на той час документальними джерелами, і в проникливих, хоч і не завжди безсумнівних, інтерпретаціях. Східна Галичина 1918–1919 років, оприявнена політично як Західноукраїнська Народна Республіка, є головним об’єктом описуваних подій. Географічні та хронологічні рамки книжки, однак, є істотно ширшими. Хронологічно вони охоплюють також передісторію українського руху в Галичині від XIX століття до проголошення Західноукраїнської Народної Республіки у листопаді 1918 року та історію цього руху вже після поразки ЗУНР, себто політичну, військову й дипломатичну боротьбу західних українців – аж до 1923 року, коли Антанта остаточно здала Східну Галичину у польське урядування. Географічно ж книжка охоплює революційні події не тільки в Галичині, а й на Наддніпрянщині, оскільки вони істотно вплинули на долю ЗУНР і західні українці брали в них щонайбезпосереднішу участь; а також події у Польщі та, особливо, в Парижі, де під егідою Антанти точилися дипломатичні баталії щодо політичної долі Галичини й місця українців у новій Східній Европі.

Головний атаман Симон Петлюра та польський  генерал Антоній Лістовський під час укладення  Варшавського договору між УНР і Польщею  (квітень 1920 року).

Українці програли всі баталії й у підсумку залишилися єдиною східноевропейською нацією, котрій Антанта, хоч і задекларувавши формально принципи Вудро Вілсона, права на самовизначення однак не надала. Гіркота поразки й зумовлене нею приниження спричиняють відчутний ресентимент у книжці Василя Кучабського. Він не шкодує критичних, нерідко ущипливих слів на адресу цинічних і зарозумілих представників Антанти, ще більше – на адресу пихатих, підступних і лицемірних, як йому видається, поляків – насамперед із «ендецького», себто «націонал-демократичного», табору, проте не щадить він так само і власних соратників – ані зі Східної, ані з Західної України.

Варто визнати на честь автора, що, попри зрозумілий ресентимент, він не демонізує й не есенціялізує своїх супротивників. Ніхто з них не є апріорним і абсолютним утіленням зла, якоюсь гомогенною, недиференційованою, хронологічно й ситуаційно незмінною масою лиходіїв, позбавлених раціональної логіки і, взагалі, людської подоби. Полякам від автора перепадає найдужче лише тому, що саме вони, на його думку, найдужче приклалися до знищення української незалежности, хоча стратегічно мусили би бути в ній зацікавлені більше за інших. «Україну, – стверджує він, – зруйнувала не Росія, а Польща, – саме так, як планував Дмовський» [240].

Оскарження виглядає дещо надмірним, бо ж, як ми знаємо, Польща окупувала тільки Галичину, тимчасом як решту України загарбали більшовики. Проте твердження не позбавлене глибшої логіки – якщо взяти до уваги, як загалом бачить Василь Кучабський українську ситуацію 1917–1920 років. Східні українці, на його глибоке переконання, не дозріли ще на той час до свідомого державотворення. За великим рахунком, вони були «всього лише волелюбними бунтарями, здатними до збройної боротьби, але не до наведення ладу – у власних лавах і у власній країні» [98]. Вони були нащадками «диких, романтичних, кочових козаків», носіями того «східного, евразійського, пограничного» духу, що суттєво вплинув на східноукраїнський національний рух. Козаки, на думку Кучабського, під багатьма оглядами переважають селян: вони активніші, відважніші, амбітніші. Селяни – повільніші, розважливіші, обмеженіші. Але саме селяни з їхньою чіпкістю й педантичністю здатні збудувати й утримувати державу. Натомість козаки здатні лише руйнувати [98].

В цьому, на думку автора, була головна відмінність між УНР та ЗУНР, між східними українцями й західними. Перевага західних полягала не конче у вищому рівні національної самосвідомости, а насамперед – у вищій відпірності до соціяльного радикалізму та демагогії, у поміркованості переважної частини населення, особливо його освічених прошарків, із яких, власне, й складався офіцерський корпус і державна адміністрація, у глибоко закоріненому почутті обов’язку, почутті порядку і дисципліни – одне слово, у дусі сільського консерватизму [97]. Звідси, власне, і випливає логічний висновок, що у 1917–1920 роках незалежна українська держава могла реалізуватися передусім або й винятково як держава західних українців. На практиці це означає, що провідники ЗУНР мусили будь-яким коштом досягти примирення з Польщею та порозуміння з Антантою задля утвердження незалежної, міжнародно визнаної української держави в рамках бодай східної частини Східної Галичини (себто без Львова і, ймовірно, без дрогобицько-бориславського нафтового реґіону), а відтак використати цю базу та союз із Антантою для приєднання до себе Східної (Правобережної) України – як партнера під усіма оглядами слабшого. Для цього слід було очолити Директорію, звільнивши її спільно з поміркованими східними українцями від радикалів, прогнати більшовиків за Дніпро та збудувати між Львовом і Києвом буферну українську державу під протекторатом Антанти.

Утопійність такого плану є очевидною хоч би тому, що ані східні українці не погодились би добровільно залишити Лівобережжя більшовикам, ані західні не відмовились би від Львова на користь поляків. Раціональність арґументації тут не має ніякого значення: коли років десять тому я напівжартома сказав одному нашому професійному патріотові, що, може, для загального блага нам усім було б краще якимсь чином позбутися Донбасу, той буквально затіпався в істериці. «Ні! – репетував він на весь конференційний автобус. – Хай тоді краще взагалі ніякої України не буде!»... Патріот, звісно ж, блефував, тому що в його риториці позірно безкомпромісна формула «все або нічого» означала насправді «все». Альтернативне «нічого» могло трапитись у житті, проте не в його соборній свідомості.

Сторінки3

Про автора
Категорiї: 

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі