Поляки й українці між Волинню й Віслою

Червень 2010
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
91 переглядів

Обраний на вільних виборах Сенат 3 серпня 1990 року прийняв ухвалу щодо проведених 1947 року примусового виселення і позбавлення «маєтків, будівель і святинь» українського та лемківського населення північно-східної частини Польщі*. В ухвалі відверто сказано: «Сенат Республіки Польща засуджує операцію “Вісла”, у якій застосовано властивий для тоталітарних систем принцип колективної відповідальности».

Небагато ухвал парламенту викликало такі сильні емоції й водночас увійшло до колективної пам’яті, як ця. Із невеликим перебільшенням можна сказати, що це була найголосніша ухвала Сенату РП за всю історію III Польської Республіки в XX столітті. Спроба провести таку ухвалу в Сеймі вже не мала успіху: її заблокували противники. Сенаторів, які голосували за ухвалу, національна, кресова та посткомуністична преса до сьогодні в найкращому разі називає наївними, у гіршому – представляє фальсифікаторами історії, які піддають сумніву злочини Організації українських націоналістів та Української повстанської армії щодо поляків. Неймовірно, наскільки схожі думки щодо цього висловлюють «Trybuna», «Nasz Dziennik», «Przegląd» і «Наша Польща». В одній із типових статтей на цю тему можна прочитати:

Найбільшою пропаґандистською перемогою постоунівців у Польщі була скандальна і в процедурному, і в фаховому плані ухвала Сенату, котра засуджувала операцію «Вісла».

Нагадаємо, що рішення про проведення виселень 29 березня 1947 року ухвалило політбюро Польської робітничої партії. За місяць, 28 квітня 1947 року понад 20 тисяч військових Польської армії та Корпусу внутрішньої безпеки взялися за примусове виселення українського і лемківського населення й так званих мішаних сімей. За три місяці на західні та північні землі було вивезено понад 140 тисяч осіб, відтак їх розселили на відстані – щоби полегшити асиміляцію. Одночасно здійснювані протипартизанські акції знекровили загони УПА, змушуючи їх пробратися в Україну чи до Західної Німеччини.

Саме діяльністю українського партизанства виправдовували необхідність здійснити переселення. Попри те, що плани УПА передбачали зменшити територію Польщі і влада була зобов’язана її побороти, на мою думку, неможливо обстоювати твердження, що повне виселення було єдиним способом її знищити. Безсумнівно, під час проведення протипартизанських акцій слід відділяти цивільне населення від партизанів, але це не повинно означати виселень. Можна намагатися зробити з місцевих мешканців своїх прибічників за допомогою відповідно скоординованих військових, політичних і пропаґандистських дій (наприклад земельної реформи), а цього не було зроблено. Зрештою, скупчення відповідних сил іще раніше (влада до 1947 року зосереджувала свої зусилля на подоланні польського підпілля та опозиції) могло привести до знищення загонів УПА, що діяли на вузькій прикордонній смузі. Примусові переселення здійснювали не тому, що вони були необхідним способом перемоги УПА, а тому, що це було найпростіше та найлегше виконати. Те, що під час цієї операції постраждали тисячі невинних осіб, для влади, котра масово застосовувала терор проти власного суспільства, не мало жодного значення.

Прочитавши ухвалу уважно, можна побачити, що сенатори розглядали не діяльність УПА, а страждання, завдані невинному цивільному населенню. Вони також усвідомлювали, що фактично до 1989 року це населення було піддано таємному наглядові комуністичних органів безпеки, а в період сталінізму навіть були спроби знищити його почуття належности до українського народу. Почуття кривди, завданої примусовими виселеннями, до сьогодні мають багато польських громадян українського походження. Ухвала була спробою дати їм зрозуміти, що час, коли їх сприймали як громадян другого сорту, вже закінчився. І що разом із падінням...

Про автора
Переклад: 

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі