Польща‑2011: околиці та пограниччя

Лютий 2012
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
1729 переглядів

4

У Сяноку також падав дощ. Одного вечора у готелі навіть раптово згасло світло, я саме сидів у готельному барі, пив пиво і розмовляв із молодою барменкою. За якийсь час вона порозставляла на підвіконні та столиках запалені свічечки, повідомивши мені, що в горах буря і тому на електричній підстанції сталась аварія. «Напевно, у Нью-Йорку такого нема?» – перепитала мене і, не дочекавшись моєї відповіді, сама зронила: «Нє, у Нью-Йорку такого бути не може». Я мешкав у готелі поруч із площею Ринок, на якій у будинку 14 мешкає Януш Шубер. Я люблю приїжджати в Сянок, навіть не знаю, чому, ну, звичайно, щоби побачитись із Янушем. Зазвичай беру таксі, котре довозить мене до площі Ринок, і натискаю дверний дзвоник, за якийсь час чую Янушів голос, іду довгим коридором, у кінці якого двері Янушевого помешкання уже наполовину відхилено. Перші дві години у Сяноку, звичайно, для Януша. Ми сидимо й говоримо, а тоді вибираємося на обід. Цього разу ми поїхали у бік Лєска, Януш захотів показати мені це містечко, в якому я ніколи не був, але я добре пам’ятав його вірш «Малий трактат про аналогії» («В авті, перед синагогою в Лєску»). Все відбулося так, як у вірші, ми стали Янушевим «фіятом» перед синагогою, на вузькійвуличці, змитій дощем. Усе, як у вірші.

Водієм Янушевого авта був молодий хлопець Рафал, сам Януш їздити не може, тому авто стоїть у ґаражі за його будинком для ось таких поїздок. Рафал кудись поспішав, хоча на Янушеве питання «Чи має час?» відповідав ствердно. Януш запропонував поїхати у гори, і Рафал звернув із траси, що вела з Лєска до Сянока. Спочатку ми минули кілька сіл, а тоді асфальтівкою круто помчали догори, на якомусь відтинку наш «фіят», вибившись із сил, ледь не захлинувся від гірського повітря й висоти. Януш запевняв Роберта, що техогляд ця машина пройшла місяць тому і пан механік не виявив нічого у ній підозрілого. Рафал лише тиснув на педаль газу. Ми виїхали на гору і стали обіч чотириповерхового ресторану чи, може, то був готель із рестораном. Темні хмари зачіпали нам голови і чіплялися за зелені рамена гір, гори зеленіли й синіли, вдалині червоніли бляшані дахи будинків, паслися вівці й корови. Із цієї висоти нависало над долинами особливе мовчання, якась поезія місця, кольорів і цих прострів, що повсідалися на горизонті велетенськими коровами, одногорбими верблюдами, як написав в одному вірші Януш. Дими курилися над густою зеленню цих гір, і то, як каже Януш, ведмеді варять своє пиво. І Нікіфор прогулювався і щось малював.

Дощі не полишали цих гір, але підстанцію за ніч відремонтували, і наступного дня я з Робертом, знавцем цих гір і місцин, від Сяноцької гімназії, куди ходив Антонич, а Янушів дідо вчив його латини, поїхали у Чертеж. У Чертежі ми мали зустрітися із Іваном Галайцьом, бо у нього зберігалися ключі від дерев’яної чертезької церкви, на подвір’ї якої похований Антоничів дід, священик Кіт. Церковний ключник уже чекав нас. Цю лемківську церкву не знищено і не перевезено до Скансену, вона стоїть собі на свому місці, зберігаючи недільні псалмоспіви, запах воскових свічок і кадил, увібравши їх своїми дерев’яними жилами, що потріскали від часу вгорі та по стінах. Розписували ці коричневі стіни місцеві малярі, всюди виноградні лози й червоні серця, а також цитати з Євангелія. Металевий ключ із відкидною частиною на кінці, якою зачиняють цю дерев’яну Пані, в руках Івана Галайця перестає бути ключем, цей ключ з’єднує часи, нас і слова, слова, схожі на червоні яблука і випуклі серця. Дорогою з Чертежа Роберт показує на бетоновані дзоти і каже, що це залишки лінії Молотова, котра тягнулася від Балтики сюди на південь до Лемківщини. На початку війни, саме 22 червня, словацькі частини штурмували ці совєтські укріплення.

Януш каже, що мало пише віршів, сенс писання якось втрачається, каже він, і ти розумієш, що металевий ключ, щоби зачиняти церкви й отворяти серця, Януш сховав до своєї кишені.

5

Коли дощі залишали Сянок і навколишні гори, на першому поверсі готелю на мене чекала Моніка. Її чоловік Роберт сидів у червоній «шкоді» й чекав на нас. Моніка приїхала з Дубна, зсела, в якому народився мій батько і звідки походить уся родина Махнів. Нас чекає зустріч у гімназії, і ми мусимо поспішати, каже Моніка, а Роберт вкладає до баґажника мою подорожну валізу, набиту книжками і подарунками, і тисне мені руку. Пагорби за Сяноком поступово змінюються на пологу рівнину, липень після дощів знову буяє різнотрав’ям і різноманітними кольорами на полях, які минаємо.

Чому я погодився на відвідини Дубна?

І що мені від нього потрібно?

Ми їдемо рівниною, Моніка увесь час про щось запитує. Нарешті вона каже, що хвилин за десять будемо в селі і що часу маємо обмаль, бо в гімназії усе приготовано до зустрічі, а запізнюватися не випадає. За декілька кілометрів знак показує напрямок до Ґродзіска Дольного, це залізнична станція, з якої вивозили Дубно у товарняках на схід.

Я читав вірш про Єву Махно і Анастасію Зєнь, які 1913 року з Дубна їхали до Америки, наче хотів пов’язати свою присутність тут і тепер не лише випадком, але й словом. У великій гімназіяльній залі сиділи старики Дубна, поляки, що поселилися тут після вивезення українців. Усі вони з‑під Жовкви і Львова. Усім їм від вісімдесяти до дев’яноста років, усі добре говорять по-українськи, знають українські пісні, усі нарікають на ті події, усі знають, хто винен. Інша половина зали – підлітки, їхні внуки й правнуки, вони вже народилися в Дубні, і не певен, що знають, що костел – то колишня церква, помешкання для вчителів – українська школа, а навпроти костелу – садок, порослий зеленою травою, місце, що колись належало моєму дідові Юркові Махнові.

Як нам порозумітися?

Наступного дня Моніка веде мене до місця, на якому стояла хата мого діда Юрка Махна, де народився мій батько, його брат і сестри. Старожили Дубна точно визначили це місце, воно навпроти церкви й українського цвинтаря. Хати давно нема, Моніка каже, що вона згоріла в шістдесятих роках, що начебто діти, бавлячись сірниками, підпалили її, а дерев’яна забудова легко зайнялася і стала попелом. Сьогодні на тому місці чиясь цегляна хата, побудована далі від дороги, а та Махнів стояла ближче до гостинця.

Я стояв на роздоріжжі й намагався уявити собі ту хату, те життя, їхнє господарство, малих дітей, що ходять по оборі, моїх діда Юрка і бабу Катерину, яких я ніколи не бачив, бо повмирали вони задовго до мого народження. Пішли з цього світу вже переселенцями.

Я доторкався до старезного й потрісканого стовбура дуба, що стоїть на початку українського цвинтаря, і, якби він був меншим у діяметрі, обійняв би його.

Сторінки4

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі