Польща‑2011: околиці та пограниччя

Лютий 2012
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
1723 переглядів

 

Але для Мілоша околиці – це винятково початок його шляху, поетичного і життєвого, бо для Шульца – це початок і кінець; невіддільність околиць, їх припис, присуд і призначення мають принаймні два виміри: автобіографічний та історичний.

При кінці життя у «Придорожньому песику» Мілош знову проїдеться околицями, але винятково своєї пам’яті й багатого на події життя. Бути поетом околиці й пограниччя, поетом з околиці й пограниччя – означає бачити деталі цього світу, його історії, дрібні речі й предмети, інші нації та інших людей у їхньому щоденному бутті. Усвідомлювати право кожного з тих місць на свою окремішність, відчувати багатогранність як необхідність, бути чулим до різних мов і різних слів, які вловлює твоє вухо і повторює твій язик, щоби ті слова стали поезією цього місця.

Інколи поети завершують часові виміри епохи не тільки своїм життям, а сукупністю написаного, що стає в окремих випадках схожим на записану в поетичній формі хронологію пережитого і передуманого, але ця поетична хронологія містить у собі не лише інформативну якість, але якість метафізичну, тривалішу й складнішу, бо менш зрозумілу. Часові виміри Мілошевих околиць перекраювали історичні події і, як наслідок, держави й політичні системи, які встановлювали над цією метафізикою провінційности якийсь протиприродний контроль, вторгаючись у людське життя, ставали початком поетичного вислову, спробою оборонятися словом.

Якби я прочитав роздуми Чеслава Мілоша про вигнання сім або вісім років тому, коли Нью-Йорк лише ставав для мене текстом, а відчуття були гостріші й неприборканіші, то, мабуть, його слова, що, виїхавши, «до себе приходиш помалу і завжди не до кінця», підсилили б мої сумніви щодо правильности вибору місця під назвою Нью-Йорк. Чи не якась прихована туга звучить у цих Мілошевих словах, якась притлумлена любов до околиці, до місця, яке становить для тебе, мандрівника, велику цінність, – ця цінність подає тобі руку і можливість повернення, бодай тимчасового, а отже, постійно завислого у своїй невирішеності.

3

У Пулавах падав дощ, коли ми з Богданом Задурою, обійшовши палац Чарторийських, вийшли на широкудоріжку, що вела нас до одноповерхівок барачного типу. «Тут я народився», – сказав Богдан, і через металеву хвіртку ми, зігнувши голови, вийшли на вимощену бруківкою вулицю, наче з сорокових, прошмигнувши якихось шістдесят і кілька років, – опинилися тут і тепер.

Палац Чарторийських – княже гніздо, з величезним парком, усілякими прибудовами, скульптурами, симпатичними левами – дарунком, здається, котрогось із російських імператорів пам’ять про час, коли Пулави належали до Російської імперії. Мокрий палац, який іще більше пожовтів від дощів, нагадував збитий із цукром ґоґоль-моґоль.

Пулави третій день заливав дощ. Велика верета зимних дощових хмар накрила всю Польщу. Передивившись усі політичні дебати й улюблені Богданові спортивні програми, ми ставали заручниками липневої сльоти. Нікуди не можна було порушитися, тому наші безконечні застілля і розмови у Богдановому помешканні плавно переходили зі сніданку до вечері. Дощі просто забирали у нас слова. А третього дня зблиснуло сонце, воно було несподівано очікуване, і синя биндочка неба затріпотіла, як крило янгола-охоронця.

Казімєжем Дольним біг самотній пес, він перебігав площу, наче єдиний повноправний господар цього міста. А на ровері, у святковому оксамитовому халаті, їхав хасид і, звернувши у вузьку вуличку, зупинився, підібгав поли халата, поправив прищепку на штанці й кудись неспішно попрямував. Над містом пропливали білі перуки хмар, і синє небо відбивалося у вікнах будинків, що повсідались тут, як мокрі кури на бантах, іще з XVI століття. Ми приїхали з Богданом і його сином Марком у середу. Зазвичай буднього дня у Казімєжі малолюдно, тому продавці казімєжських когутів і всіляких сувенірів ловили лафу й покупців. Не було також екскурсійних груп, і ми без поспіху пройшлися всіма центральними вуличками. «Казімєж Дольний? – запитав я у Богдана. – А де Казімєж Горішній?» «Мабуть, у Кракові», – відповів Богдан, і я повірив, що він саме там і є. До 1939 року тут вирувало єврейське життя, у самому серці міста поруч із Ринком притулилася синагога, а щорічні приїзди хасидів свідчать, що вони шукають своїх околиць, вони, зрештою, знають про свої околиці, знають про своїх вчителів та пророків і ходять цим містом, наче нікуди з нього не зникали. Попри відчуття, що середньовіччя тут перетворилося на музей просто неба, який-небудь хасид якось умить стане живою історією. Навіть каміння Казімєжа, що проковтнуло свої слова, готове розказати всі подробиці цих вулиць.

Бронзовий пес, звісно, родич того, який першим зустрічав нас у Казімєжі, удостоївся мого улюбленого кашкета на свою лискучу псячу голову, – це виглядало так, наче я зустрів брата чи давнього приятеля і захотів поділитися з ним тим, що було під рукою. Я фотографувався з ним, а з‑ під кашкета стирчали бронзові вуха. Власник закусочної «Кебаб» стояв на порозі і, склавши руки на білому фартусі, по сміхався. Цей бронзовий пес не лишесторож його харчевні, він його талісман, просто вуличний закликайло.

Вісла, повновода від дощів, плечиста, сповнена сили ріка пливла зі своїми рибами на південь. Ріка при казімєжському березі тримала на своїх плечах два туристичних кораблі, які чекали чи то пасажирів, чи то погоди.

І хоча від Казімєжа кількасот кілометрів до кордонів, його пограниччя сховано в ньому самому, у колишніх його мешканцях і теперішніх його нащадках, костелах і синагозі, відполірованій підошвами багатьох поколінь бруківці: одних – що йшли молитися до синагоги, інших – що прямували до костелу. Вони ходили спільними вулицями, бо якраз вулиці поділити було неможливо, і площу не поділиш, і небо, що синіє, як погляди янголів, котрих зустрічаємо в юдейських та християнських святих книгах.

Богдан курить і розповідає, як до Пулав приїхав Джон Ешбері, здається, разом із Сюзен Зонтаґ або без неї. Коли це було? Мабуть, на початку дев’яностих. Для Ешбері підшукали розкішну віллу, там він читав свої вірші. Напевно, що його повезли до Казімєжа, ну хіба що, може, в нього не було часу.

У дорозі з Казімєжа нас захопив дрібний дощ, і небо знову змінило свої одежі: скинувши біло-золоті й сині, вдягнуло сірі й чорні, наче дорожній робітник на пулавському мості.

Богдан попросив Марка заїхати на старий пулавський цвинтар, ми з’їхали з траси.

Богдан сказав, що хоче показати мені родовий гробівець. Марек залишився в авті, а ми з Богданом пішли цвинтарною доріжкою.

«Колись тут буде моє місце», – спокійно, наче почав читати свої вірші, промовив Богдан і, відвернувшись від вітру, прикурив.

 

Сторінки4

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі