Польща‑2011: околиці та пограниччя

Лютий 2012
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
1446 переглядів

Поезія і будь-яке мистецтво – це
вада, яка нагадує людству про те,
що ми нездорові, хоча нам важко
про це собі сказати.

Чеслав Мілош

1
 

Зі Славоміром Дибковським ми виїхали з Варшави «фордом» у напрямку Сейн, на схід. До Варшави я дістався через Цюрих, затримавшись у дорозі на один день. Тому, поки ми їхали у напрямку до Сейн, точніше до Красноґруди, урочистості відкриття музею Чеслава Мілоша відбулися без нас. Дорогою, вже поза Варшавою, ми обганяли великі вантажівки, що прямували до литовського кордону, дороги все частіше заглиблювались у суцільну зелень лісів, а на узбіччях місцеві, виставивши наповнені чорницями слоїки, терпляче чекали на покупців. На якомусь відтинку – по обидва боки дорожніх узбіч – стояли повії в яскравих коротких сукнях, із засмаглими бронзовими литками, чекаючи на клієнтів, переважно водіїв‑ дальнобійників або просто шукачів пригод на задницю.

Як виявилося, Славек, із яким ми перейшли на «ти», у вісімдесятих мешкав у Нью-Йорку, і ми легко почали з ним мандрувати нью-йоркськими дільницями, потім він розповів про те, що, переїхавши до штату Масачусетс, найнявся на шхуну і декілька років ловив лобстерів та рибу. Славек розповів, що у ті роки він був власником старого і великого «форда», який майже неможливо було припаркувати на Мангетені через його розміри, ну, і бензину той ґрат жер на кілька ґалонів більше, ніж якась мурашина на той час японська малолітражка. Славек згадував свої нью-йоркські роки з великою приємністю, і мені, на щастя, не потрібно було займати оборону, щоб захищати це велике місто від снобістських нападів багатьох моїх знайомих із Европи, що Нью-Йорк – брудний, що сабвей – неприбраний, що Америка вже не та.

До Сейн ми дісталися надвечір, майже в сутінках. Славек телефоном з’ясував місце мого замешкання, і виявилося, що нам треба спочатку заїхати до Віґер, до монастиря, в монастирських кімнатах якого тепер розташовано готель, а сам монастир – це вже музей, збудований на високому пагорбі, з мощеною бруківкою, оточений невеличкими озерцями, в яких ночами скрекочуть тисячі віґрських жаб.

У сейнецькому костелі, до якого ми дісталися поночі, вже тривав концерт класичної музики, люду набилося багато; світла, що осявали симфонічну оркестру й співаків, м’яким покривалом накинуто на голови й плечі музикантів, вимітаючи їх із темноти, як біле борошно чи сажу. Композиції на Мілошеві вірші справді підсилювало сакральне місце, над головами присутніх здіймалося високе костельне небо, що його розписали, очевидно, ще в XIX столітті майстри в матейківській манері. Пухкі немовлята-янголи підтриму вали хмари, – і центр Всесвіту містився нині тут, у Сейнах, у костелі, де звучить поезія Чеслава Мілоша, піднесена до небесної висі музикою.

Коли слухачі заповнили костельне подвір’я, сейнецькі зірки падали їм на голови, черкаючи по небу і залишаючи срібні риски свого сліду на якусь мить, а потім, палаючи, зникали в чорній зелені навколишніх лісів. Похапцем вдалося привітатися з Кшиштофом Чижевським, Іреною Грудзінською- Ґрос і кивнути Адамові Заґаєвському.

За дня Сейни здалися мені містом однієї вулиці, але навіть на тій одній вулиці стояло стадо невидимих корів,напускаючи теплий запах молока, що зібралося в рожевих вим’ях, пережованої трави та лайна. Цей запах змагався із запахом кави, що несміливо визирав із Сейнецької джазової кавареньки, котра стояла при Білій синагозі, майже як двоє молодих людей, спершись одне одному на плече.

Наступного дня ми поїхали зі Славком до Красноґруди. Навколишні простори нерівномірно розподілили ліси, озера та хуторці із залишками дерев’яних хат, але нестримне буяння різнотрав’я з червоними цятками дикого маку та синіми проблисками волошок траплялися всюди. Авто раптом в’їхало у густу темряву лісу, і лісо вою дорогою, яка майже ніколи не бачила сонця, брунатною і мокрою, ми потрапили до Красноґруди. До будинка – колись, за часів дитинства Чеслава Мілоша – маєтку, що належав родині його матері, Вероніки Кунат, і куди майбутній поет приїжджав у гості, на вакації. Відреставрований спеціяльно до сторіччя Мілоша будинок, із помальованим у червоне великим ґанком із колонами, ще зберігав запах свіжої фарби і тесаного дерева, і було видно, що будівельники лише позавчора залишили Красноґруду.

Падав дрібний дощ, і закисле зеленню болітце, котре проєктанти зберегли, не порушивши спокою його мешканців – зелених ропух і загублених у траві десятків слимаків, зеленим оком дивилося на нас зі Славком, ніяк не реаґуючи на наші притишені розмови і клацання фотоапаратів. Жаби скакали стежкою поетів, на якій на високих металевих підставках гіпсові книги, розкриті на сторінках із віршами, творили якусь гіпсову поезію.

Сам будинок, у якому колись буяло звичайне красноґрудське життя, з визначеними циклами сільськогосподарського маєтку, а кімнати й спальні були наповнені меблями та голосами, тепер виглядає справді музеєм, із поодинокими фотографіями самого Мілоша, випуцуваним паркетом, побіленими стінами та дерев’яним столом-інсталяцією, конфігурація якого об’єднала конфігурацію Польщі, Литви, Франції та Каліфорнії – словом, Мілошевого географічного простору.

Викладена камінням доріжка збігає круто вдолину попри велике дерево з почорнілою серцевиною, розтяте блискавкою. Доріжка веде до озера. Озеро велике і спокійне, заросле лататтям, жовті жарівки його цвіту подекуди розкриваються, як дзьоби пташат. Зелень, що покриває озеро, і навколишні лінії берега переходить від латаття і очерету до лісів, а під ногами зелене поквакування жаб збиває з ритму цей навислий над Красноґрудою дощ. Мілош, який у віршах згадував Красноґруду, повернувся цим дощем і цією густою зеленню дерев і рослин, які так буйно порозросталися навколо відреставрованого будинку його дитинства, а значить, і поезії.


2

Чеслав Мілош походить із околиць.

Можливо, якби ці околиці не були околицями – спочатку Російської імперії, а згодом – Речі Посполитої, в яких поляки, литовці, білоруси та євреї не становили би пограничної спільноти, їх можна було би просто назвати провінцією, котра подібна будь-де і будь-коли своєю одноманітністю й усталеним трибом життя. І далі, якби ті околиці не перетворилися на міжетнічні протистояння, Голокост, комуністичні експеременти, якби ними не перекотилися всі важливі події XX століття, то чи важливими були б ці місця, про які згадував і писав Чеслав Мілош. Узагалі ці пограничні околиціу центрі Европи зі строкатим етнічним складом, багатством культур та мов легко перетворюються з ідилії на жахливі збройні протистояння, а здавалося б, що забуті міжетнічні образи й непорозуміння зацвітуть будяками і травою забуття.

Деяким околицям щастить, деяким ні. Тим околицям, які мають своїх поетів, пощастило, гадаю, більше, принаймні ще й тому, що поет наповнює ці околиці своїм, поетичним змістом, від чого вони стають поетичними, текстовими, словесними і переходять у книжки та дискусії. Їхня історія починається з точки нового відліку: так, як історію християнства і нового часу розпочали страсті Христові, що їх записали апостоли.

 

Сторінки4

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі