Політика vs Історія між Сходом і Заходом

Квітень 2001
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
66 переглядів

1.

Для історика Центрально-Східної Європи запитання «чого не знає історична наука?», в сенсі «що там від нас приховують?», звучить майже кумедно. Тріумф фальсифікацій та маніпуляцій упродовж десятиліть, ба навіть століть, у цій частині світу видається настільки очевидним, що розмова про перекручення та замовчування зводиться до вправи з нанизування прикладів. Для початку на підставі декількох із безлічі арґументів можна легко показати, що придушення історичного пізнання хоч би у XX столітті виявилося вельми успішним. «Інша Європа» подає чимало карикатурних прикладів, що вражають незапам’ятною тенденцією влади спиратися на начебто об’єктивні та незмінні знання. Росіяни, поляки, українці та й інші народи опрацювали варіанти давнішого чи ближчого минулого, зумовлені лише часом, місцем і політичною владою. У намаганні підігнати факти під телеологічні візії вони послуговувалися найгіршими засобами. «Пригнічення історії» в цих країнах розвинулось настільки, що тут цілком доречне поняття «тоталітаризм», яке застосовують щодо держави. Адже, прагнучи леґітимізувати історію, політика витворила різні «канони», котрими послідовно, часто показово витісняла, навіть забороняла й табуювала раніші переконання.

Можна було б очікувати, що з падінням радянського тоталітаризму зникнуть і застосовувані ним методи. Здавалося незаперечним, що окремий дослідник спроможний висувати плідні ініціативи й руйнувати найміцніші каркаси, відкриваючи «істини», про які всі забули чи яких досі не уявляли. Але саме тут і криється ілюзія, котру історія засвідчує на кожному з крутих віражів. Тож нині слід задуматися, чи такі «нові істини» позбавлені політичного підґрунтя й чи не будуть вони небажаними для тієї чи тієї влади або небезпечними для громадянського миру, тобто для політики. Либонь, Франція, яка й через півстоліття відчуває небезпеку висвітлення деяких темних сторін періоду Віші, здатна вповні зрозуміти, наскільки недосяжна вимога «чистої правди». Чи маємо інший вихід, аніж без компаса та припасу кинутися слідом за англосаксонськими деконструкціоністами у животворність всеосяжного сумніву, властивого Вольтерові та Камю, аби взяти на себе відповідальність за нашу абсурдність?

2.

Історія чехів і поляків, яку загарбники чи прибульці зводили нінащо, спотворюючи або просто заперечуючи на користь історії «панівного народу», зазнала політизації вже на початку XX століття. Німецька та російська історіографії не були схильні визнавати минуле «неісторичних» народів. Kulturkampf, з одного боку, та русифікація – з іншого, вислід столітнього всебічного нищення культури, зокрема, повна ліквідація вищої освіти польською та чеською мовою, виявилися дуже ефективними механізмами асиміляції, врівноваженої хіба що дозволом Австрії навчатися польською мовою в Краківському університеті та ще можливістю здобути освіту приватно чи за кордоном. Цим користувалися непохитні оборонці національної історії, котра, як і належить контркультурі, геть в усьому протистояла історії офіційній. Отже, у спостерігача, який прагне зберегти «нейтралітет» чи знайти «істину» non varietur, такі радикально відмінні постулати не можуть не викликати сумнівів. Польській історіографії, породженій фрустрацією, важко було уникнути національного мазохізму чи, навпаки, уславлення мучеництва з неодмінним прометеїзмом і месіанізмом.

Приклад, узятий із підручника російської історії Сергія Платонова (1898), найпопопулярнішого в царській імперії, показує, як великоросійська ідеологія трактувала поділи Польщі кінця XVIII сторіччя, обґрунтовуючи російську анексію. Молодих росіян учили – і впродовж XX століття ці арґументи ще не раз стануть у пригоді: «розбещена» шляхта зневажала права людини, зокрема православних, які повсякчас наражалися на «прояви сваволі й жорстокості», «ніде не знаходячи захисту від несправедливого гноблення й переслідування», отож Катерина II змушена була втрутитись у справи своїх сусідів-поляків, бо...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі